Изнасилование Берлина: 

неизвестная история войны

• 24 сентября 2015
• From the section Magazin

В России выходит в продажу примечательная книга - дневник офицера Советской Армии Владимира Гельфанда, в которой без прикрас и купюр описаны кровавые будни Великой Отечественной войны.

Некоторые полагают, что критический подход к прошлому неэтичен или просто недопустим, учитывая героические жертвы и гибель 27 миллионов советских граждан.

Другие считают, что будущие поколения должны знать истинные ужасы войны и заслуживают того, чтобы увидеть неприукрашенную картину.

Корреспондент Би-би-си Люси Эш попыталась разобраться в некоторых малоизвестных страницах истории последней мировой войны.

Некоторые факты и обстоятельства, изложенные в ее статье, могут быть неподходящими для детей.

_________________________________________________________________________

В Трептов-парке на окраине Берлина сгущаются сумерки. Я смотрю на возвышающийся надо мной на фоне закатного неба памятник воину-освободителю.

Стоящий на обломках свастики солдат высотой 12 метров в одной руке держит меч, а на другой его руке сидит маленькая немецкая девочка.

Здесь похоронены пять тысяч из 80 тысяч советских солдат, погибших в битве за Берлин в период с 16 апреля по 2 мая 1945 года.

Колоссальные пропорции этого монумента отражают масштабы жертв. На вершине постамента, куда ведет длинная лестница, виден вход в памятный зал, освещенный как религиозная святыня.

Мое внимание привлекла надпись, напоминающая, что советские люди спасли европейскую цивилизацию от фашизма.

Но для некоторых в Германии этот мемориал - повод для иных воспоминаний.

Советские солдаты изнасиловали бессчетное число женщин по пути к Берлину, но об этом редко говорили после войны - как в Восточной, так и в Западной Германии. И в России сегодня об этом мало кто говорит.

Дневник Владимира Гельфанда

Многие российские СМИ регулярно отвергают рассказы об изнасилованиях как миф, состряпанный на Западе, однако один из многочисленных источников, поведавших нам о том, что происходило, - это дневник советского офицера.

Лейтенант Владимир Гельфанд, молодой еврей родом из Украины, с 1941 года и до конца войны вел свои записи с необыкновенной искренностью, несмотря на существовавший тогда запрет на ведение дневников в советской армии.

Его сын Виталий, который позволил мне почитать рукопись, нашел дневник, когда разбирал бумаги отца после его смерти. Дневник был доступен в сети, но теперь впервые публикуется в России в виде книги. Два сокращенных издания дневника выходили в Германии и Швеции.

Дневник повествует об отсутствии порядка и дисциплины в регулярных войсках: скудные рационы, вши, рутинный антисемитизм и бесконечное воровство. Как он рассказывает, солдаты воровали даже сапоги своих товарищей.

В феврале 1945 года воинская часть Гельфанда базировалась недалеко от реки Одер, готовясь к наступлению на Берлин. Он вспоминает, как его товарищи окружили и захватили в плен немецкий женский батальон.

"Позавчера на левом фланге действовал женский батальон. Его разбили наголову, а пленные кошки-немки объявили себя мстительницами за погибших на фронте мужей. Не знаю, что с ними сделали, но надо было бы казнить негодяек безжалостно", - писал Владимир Гельфанд.

Один из самых показательных рассказов Гельфанда относится к 25 апреля, когда он был уже в Берлине. Там Гельфанд впервые в жизни прокатился на велосипеде. Проезжая вдоль берега реки Шпрее, он увидел группу женщин, тащивших куда-то свои чемоданы и узлы.

"Я спросил немок, где они живут, на ломаном немецком, и поинтересовался, зачем они ушли из своего дома, и они с ужасом рассказали о том горе, которое причинили им передовики фронта в первую ночь прихода сюда Красной Армии", - пишет автор дневника.

"Они тыкали сюда, - объясняла красивая немка, задирая юбку, - всю ночь, и их было так много. Я была девушкой, - вздохнула она и заплакала. - Они мне испортили молодость. Среди них были старые, прыщавые, и все лезли на меня, все тыкали. Их было не меньше двадцати, да, да, - и залилась слезами".

"Они насиловали при мне мою дочь, - вставила бедная мать, - они могут еще прийти и снова насиловать мою девочку. - От этого снова все пришли в ужас, и горькое рыдание пронеслось из угла в угол подвала, куда привели меня хозяева. "Оставайся здесь, - вдруг бросилась ко мне девушка, - ты будешь со мной спать. Ты сможешь со мной делать все, что захочешь, но только ты один!" - пишет Гельфанд в своем дневнике.

"Пробил час мести!"

Немецкие солдаты к тому времени запятнали себя на советской территории чудовищными преступлениями, которые они совершали в течение почти четырех лет.

Владимир Гельфанд сталкивался со свидетельствами этих преступлений по мере того, как его часть продвигалась с боями к Германии.

"Когда каждый день убийства, каждый день ранения, когда они проходят через деревни, уничтоженные фашистами... У папы очень много описаний, где уничтожали деревни, вплоть до детей, уничтожали маленьких детей еврейской национальности... Даже годовалых, двухгодовалых... И это не в течение какого-то времени, это годы. Люди шли и это видели. И шли они с одной целью - мстить и убивать", - рассказывает сын Владимира Гельфанда Виталий.

Виталий Гельфанд обнаружил этот дневник уже после смерти отца.

Вермахт, как предполагали идеологи нацизма, был хорошо организованной силой арийцев, которые не опустятся до полового контакта с "унтерменшами" ("недочеловеками").

Но этот запрет игнорировался, говорит историк Высшей школы экономики Олег Будницкий.

Немецкое командование было настолько озабочено распространением венерических болезней в войсках, что организовало на оккупированных территориях сеть армейских публичных домов.

Трудно найти прямые свидетельства того, как немецкие солдаты обращались с русскими женщинами. Многие жертвы просто не выжили.

Но в Германо-российском музее в Берлине его директор Йорг Морре показал мне фотографию из личного альбома немецкого солдата, сделанную в Крыму.

На фотографии – тело женщины, распластанное на земле.

"Выглядит так, как будто она была убита при изнасиловании или после него. Ее юбка задрана, а руки закрывают лицо", - говорит директор музея.

"Это шокирующее фото. У нас в музее были споры о том, нужно ли выставлять такие фотографии. Это война, это сексуальное насилие в Советском Союзе при немцах. Мы показываем войну. Не говорим о войне, а показываем ее", - говорит Йорг Морре.

Когда Красная армия вошла в "логово фашистского зверя", как называла тогда советская пресса Берлин, плакаты поощряли ярость солдат: "Солдат, ты на немецкой земле. Пробил час мести!"

Политотдел 19-й Армии, наступавшей на Берлин вдоль побережья Балтийского моря, объявил, что настоящий советский солдат настолько полон ненависти, что мысль о половом контакте с немками будет ему отвратительна. Но и на этот раз солдаты доказали, что их идеологи ошибались.

Историк Энтони Бивор, проводя исследования для своей книги "Берлин: падение", вышедшей в свет в 2002 году, нашел в российском государственном архиве отчеты об эпидемии сексуального насилия на территории Германии. Эти отчеты в конце 1944 года посылались сотрудниками НКВД Лаврентию Берии.

"Они передавались Сталину, - говорит Бивор. - Можно увидеть по отметкам, читались они или нет. Они сообщают о массовых изнасилованиях в Восточной Пруссии и о том, как немецкие женщины пытались убивать себя и своих детей, чтобы избежать этой участи".

"Жители подземелья"

Другой дневник военного времени, который вела невеста немецкого солдата, рассказывает о том, как некоторые женщины приспосабливались к этой ужасающей ситуации в попытках выжить.

С 20 апреля 1945 года женщина, имя которой не называется, оставляла на бумаге безжалостные в своей честности наблюдения, проницательные и местами сдобренные юмором висельника.

Автор дневника описывает себя как "бледную блондинку, всегда одетую в одно и то же зимнее пальто". Она рисует яркие картины жизни своих соседей в бомбоубежище под их многоквартирным домом.

Среди ее соседок – "молодой человек в серых брюках и очках в толстой оправе, при ближайшем рассмотрении оказывающийся женщиной", а также три пожилые сестры, как она пишет, "все трое – портнихи, сбившиеся в один большой черный пудинг".

В ожидании приближавшихся частей Красной армии женщины шутили: "Лучше русский на мне, чем янки надо мной", имея в виду, что лучше уж быть изнасилованной, чем погибнуть при ковровой бомбардировке американской авиации.

Но когда солдаты вошли в их подвал и попытались вытащить оттуда женщин, те начали умолять автора дневника использовать ее знание русского языка, чтобы пожаловаться советскому командованию.

На превращенных в руины улицах ей удается найти советского офицера. Он пожимает плечами. Несмотря на сталинский декрет, запрещающий насилие в отношении гражданского населения, как он говорит, "это все равно происходит".

Тем не менее офицер спускается с ней в подвал и отчитывает солдат. Но один из них вне себя от гнева. "О чем ты говоришь? Посмотри, что немцы сделали с нашими женщинами! - кричит он. - Они взяли мою сестру и…" Офицер его успокаивает и выводит солдат на улицу.

Но когда автор дневника выходит в коридор, чтобы проверить, ушли они или нет, ее хватают поджидавшие солдаты и жестоко насилуют, едва не задушив. Объятые ужасом соседи, или "жители подземелья", как она их называет, прячутся в подвале, заперев за собой дверь.

"Наконец, открылись два железных засова. Все уставились на меня, - пишет она. - Мои чулки спущены, мои руки держат остатки пояса. Я начинаю кричать: "Вы свиньи! Меня тут изнасиловали дважды подряд, а вы оставляете меня лежать здесь как кусок грязи!"

В итоге автор дневника приходит к мысли, что ей нужно найти одного "волка", чтобы защититься от новых групповых изнасилований "зверьем мужского пола".

Она находит офицера из Ленинграда, с которым делит постель. Постепенно отношения между агрессором и жертвой становятся менее жестокими, более взаимными и неоднозначными. Немка и советский офицер даже обсуждают литературу и смысл жизни.

"Никоим образом нельзя утверждать, что майор меня насилует, - пишет она. – Почему я это делаю? За бекон, сахар, свечи, мясные консервы? В какой-то степени я уверена, что так и есть. Но к тому же мне нравится майор, и чем меньше он хочет получить от меня как мужчина, тем больше он мне нравится как человек".

Многие из ее соседок заключали подобные сделки с победителями поверженного Берлина.

Когда в 1959 году дневник был опубликован в Германии под названием "Женщина в Берлине", этот откровенный рассказ вызвал волну обвинений в том, что он опорочил честь немецких женщин. Не удивительно, что автор, предчувствуя это, потребовала не публиковать больше дневник до своей смерти.

Эйзенхауэр: расстреливать на месте

Изнасилования были проблемой не только Красной Армии.

Боб Лилли, историк из университета Северного Кентукки, смог получить доступ к архивам военных судов США.

Его книга (Taken by Force) вызвала столько споров, что вначале ни одно американское издательство не решалось его опубликовать, и первое издание появилось во Франции.

По приблизительным подсчетам Лилли, около 14 тысяч изнасилований было совершено американскими солдатами в Англии, Франции и Германии с 1942 по 1945 годы.

"В Англии случаев изнасилований было совсем мало, но как только американские солдаты пересекли Ла Манш, их число резко возросло", - рассказывает Лилли.

По его словам, изнасилования стали проблемой не только имиджа, но и армейской дисциплины. "Эйзенхауэр сказал расстреливать солдат на месте преступления и сообщать о казнях в военных газетах, таких как Stars and Stripes. В Германии был пик этого явления", - рассказывает он.

- А были казнены солдаты за изнасилования?

- О да!

- Но не в Германии?

- Нет. Ни одного солдата не казнили за изнасилование или убийство немецких граждан, - признает Лилли.

Сегодня историки продолжают расследовать факты сексуальных преступлений, совершенных войсками союзников в Германии.

В течение многих лет тема сексуального насилия со стороны войск союзников – американских, британских, французских и советских солдат - на территории Германии официально замалчивалась. Мало кто об этом сообщал, и еще меньше желающих было все это слушать.

Молчание

О таких вещах в обществе вообще говорить непросто. Кроме того, в Восточной Германии считалось едва ли не богохульством критиковать советских героев, победивших фашизм.

А в Западной Германии вина, которую испытывали немцы за преступления нацизма, затмевала тему страданий этого народа.

Но в 2008 году в Германии по дневнику жительницы Берлина вышел фильм "Безымянная – одна женщина в Берлине" с актрисой Ниной Хосс в главной роли.

Этот фильм стал откровением для немцев и побудил многих женщин рассказать о том, что с ними произошло. Среди этих женщин - Ингеборг Буллерт.

Сейчас 90-летняя Ингеборг живет в Гамбурге в квартире, полной фотографий кошек и книг о театре. В 1945 году ей было 20. Она мечтала стать актрисой и жила с матерью на довольно фешенебельной улице в берлинском районе Шарлоттенбург.

Когда началось советское наступление на город, она спряталась в подвале своего дома, как и автор дневника "Женщина в Берлине".

"Неожиданно на нашей улице появились танки, повсюду лежали тела русских и немецких солдат, - вспоминает она. – Я помню ужасающий протяжный звук падающих русских бомб. Мы называли их Stalinorgels ("сталинские органы")".

Как-то раз в перерыве между бомбежками Ингеборг вылезла из подвала и побежала наверх за веревкой, которую она приспособила под фитиль для лампы.

"Неожиданно я увидела двух русских, направивших на меня пистолеты, - говорит она. – Один из них заставил меня раздеться и изнасиловал меня. Потом они поменялись местами, и меня изнасиловал другой. Я думала, что умру, что они меня убьют".

Тогда Ингеборг не рассказала о том, что с ней случилось. Она молчала об этом несколько десятилетий, потому что говорить об этом было бы слишком тяжело. "Моя мать любила хвастать тем, что ее дочь не тронули", - вспоминает она.

Волна абортов

Но изнасилованиям подверглись многие женщины в Берлине. Ингеборг вспоминает, что сразу после войны женщинам от 15 до 55 лет было приказано сдать анализ на венерические болезни.

"Для того, чтобы получить продуктовые карточки, нужна была медицинская справка, и я помню, что у всех докторов, их выдававших, приемные были полны женщин", - вспоминает она.

Каков был реальный масштаб изнасилований? Чаще всего называются цифры в 100 тысяч женщин в Берлине и два миллиона по всей Германии. Эти цифры, горячо оспариваемые, были эстраполированы из скудных медицинских записей, сохранившихся до наших дней.

На бывшем военном заводе, где сейчас хранится государственный архив, его сотрудник Мартин Люхтерханд показывает мне пачку синих картонных папок.

В них содержатся данные об абортах с июня по октябрь 1945 года в Нойкелльне, одном из 24 районов Берлина. То, что они сохранились нетронутыми – маленькое чудо.

В Германии того времени аборты были запрещены согласно статье 218 уголовного кодекса. Но Люхтерханд говорит, что после войны был короткий промежуток времени, когда женщинам было разрешено прерывать беременность. Особая ситуация была связана с массовыми изнасилованиями в 1945 году.

С июня 1945 по 1946 год только в этом районе Берлина было одобрено 995 просьб об аборте. Папки содержат более тысячи страниц разного цвета и размера. Одна из девушек округлым детским почерком пишет, что была изнасилована дома, в гостиной на глазах своих родителей.

Хлеб вместо мести

Для некоторых солдат, стоило им подвыпить, женщины становились такими же трофеями, как часы или велосипеды. Но другие вели себя совсем иначе. В Москве я встретила 92-летнего ветерана Юрия Ляшенко, который помнит, как вместо того, чтобы мстить, солдаты раздавали немцам хлеб.

Юрий Ляшенко говорит, что советские солдаты в Берлине вели себя по-разному

“Кормить, конечно, мы всех не могли, так? А тем, что у нас было, мы делились с детьми. Маленькие дети такие запуганные, глаза такие страшные… жалко детей", - вспоминает он.

В пиджаке, увешанном орденами и медалями, Юрий Ляшенко приглашает меня в свою маленькую квартирку на верхнем этаже многоэтажного дома и угощает коньяком и вареными яйцами.

Он рассказывает мне, что хотел стать инженером, но был призван в армию и так же, как Владимир Гельфанд, прошел всю войну до Берлина.

Наливая в рюмки коньяк, он предлагает тост за мир. Тосты за мир часто звучат заученно, но тут чувствуется, что слова идут от сердца.

Мы говорим о начале войны, когда ему чуть не ампутировали ногу, и о том, что он почувствовал, когда увидел красный флаг над Рейхстагом. Спустя некоторое время я решаюсь спросить его об изнасилованиях.

"Не знаю, у нашего подразделения такого не было… Конечно, очевидно, такие случаи были в зависимости от самого человека, от людей, - говорит ветеран войны. - Вот попадется один такой… Один поможет, а другой надругается... На лице у него не написано, не знаешь его".

Оглянуться в прошлое

Наверное, мы никогда не узнаем настоящих масштабов изнасилований. Материалы советских военных трибуналов и многие другие документы остаются закрытыми. Недавно Государственная дума одобрила закон "о посягательстве на историческую память", согласно которому любой, кто принижает вклад СССР в победу над фашизмом, может заработать денежный штраф и до пяти лет лишения свободы.

Молодой историк Гуманитарного университета в Москве Вера Дубина говорит, что ничего не знала об этих изнасилованиях до тех пор, пока не получила стипендию для учебы в Берлине. После учебы в Германии она написала работу на эту тему, но не смогла ее опубликовать.

"Российские СМИ отреагировали очень агрессивно, - говорит она. - Люди хотят знать только о нашей славной победе в Великой Отечественной войне, и сейчас становится все сложнее вести серьезные исследования".

История часто переписывается в угоду конъюнктуре. Именно поэтому свидетельства очевидцев столь важны. Свидетельства тех, кто осмелился говорить на эту тему сейчас, в преклонном возрасте, и рассказы тогда еще молодых людей, записавших в годы войны свои свидетельства о происходившем.

Виталий, сын автора армейского дневника Владимира Гельфанда, говорит о том, что многие советские солдаты проявили великий героизм в годы Второй мировой войны. Но это не вся история, считает он.

"Если люди не хотят знать правду, хотят заблуждаться и хотят говорить о том, как было все красиво и благородно - это глупо, это самообман, - напоминает он. - Весь мир это понимает, и Россия это понимает. И даже те, кто стоит за этими законами об искажении прошлого, они тоже понимают. Мы не можем двигаться в будущее, пока не разберемся с прошлым".

_________________________________________________________

Примечание. 25 и 28 сентября 2015 года этот материал был изменен. Мы удалили подписи к двум фотографиям, а также написанные на их основе посты в твиттере. Они не соответствуют редакционным стандартам Би-би-си, и мы понимаем, что многие посчитали их оскорбительными. Мы приносим свои искренние извинения.

The Rape of Berlin is on BBC World Service on Saturday 2 May at 18.06 BST and Sunday 3 May at 11.06 BST, or listen on iPlayer

• 24 вересня 2015
• From the section Magazin

У Росії виходить у продаж примітна книга - щоденник офіцера Радянської Армії Володимира Гельфанда, в якому без прикрас і купюр описані криваві будні Великої Вітчизняної війни.

Дехто вважає, що критичний підхід до минулого неетичний або просто недопустимий, враховуючи героїчні жертви і загибель 27 мільйонів радянських громадян.

Інші вважають, що майбутні покоління повинні знати про справжні жахи війни і заслуговують на те, аби побачити неприкрашену картину.

Кореспондент ВВС Люсі Еш спробувала розібратися в деяких маловідомих сторінках історії останньої світової війни.

Деякі факти і обставини, викладені у її статті, можуть бути неприйнятними для дітей.

У Трептов-парку на околиці Берліна згущаються сутінки. Я дивлюся на пам'ятник воїну-визволителю, що височіє наді мною на тлі вечірнього неба.

Солдат заввишки 12 метрів, що стоїть на уламках свастики, в одній руці тримає меч, а на іншій його руці сидить маленька німецька дівчинка.

Тут поховані 5 з 80 тисяч радянських солдатів, що загинули у битві за Берлін у період з 16 квітня до 2 травня 1945 року.

Колосальні пропорції цього монумента відбивають масштаби жертв. На вершині постаменту, куди ведуть довгі сходи, видно вхід до пам'ятної зали, освітленої, наче релігійна святиня.

Мою увагу привернув напис, який нагадує, що радянські люди врятували європейську цивілізацію від фашизму.

Але для декого у Німеччині цей меморіал - привід для інших спогадів.

Радянські солдати зґвалтували незліченну кількість жінок на шляху до Берлiна, але про це рідко говорили після війни - як у Східній, так і в Західній Німеччині. І у Росії нині про це мало хто говорить.

Щоденник Володимира Гельфанда

Багато російських ЗМІ регулярно відкидають розповіді про зґвалтуваннях як міф, створений на Заході, але одне з численних джерел, які розповідають нам про те, що відбувалося, - це щоденник радянського офіцера.

Лейтенант Володимир Гельфанд, молодий єврей родом з України, від 1941 року і до кінця війни вів свої записи з незвичайною щирістю, незважаючи на чинну тоді в радянській армії заборону вести щоденники.

Його син Віталій, який дозволив мені почитати рукопис, знайшов щоденник, коли розбирав папери батька після його смерті. Щоденник був доступний у мережі, але тепер вперше публікується у Росії у вигляді книги. Два скорочених його видання виходили у Німеччині та Швеції.

Щоденник оповідає про відсутність порядку і дисципліни у регулярних військах: мізерні раціони, воші, рутинний антисемітизм і нескінченне злодійство. Як він розповідає, солдати крали навіть чоботи своїх товаришів.

У лютому 1945 року військова частина Гельфанда базувалася недалеко від річки Одер, готуючись до наступу на Берлін. Він згадує, як його товариші оточили і захопили у полон німецький жіночий батальйон.

"Позавчора на лівому фланзі діяв жіночий батальйон. Його розбили наголову, а полонені кішки-німкені оголосили себе месницями за загиблих на фронті чоловіків. Не знаю, що з ними зробили, але треба було би стратити негідниць безжально", - писав Володимир Гельфанд.

Одна з найбільш показових розповідей Гельфанда стосується 25 квітня, коли він був уже в Берліні. Там Гельфанд уперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись валізи і вузли.

"Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою та поцікавився, навіщо вони пішли з дому, і вони з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу сюди Червоної Армії", - пише автор щоденника.

"Вони тикали сюди, - пояснювала красива німкеня, задираючи спідницю, - всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, - зітхнула вона і заплакала. - Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти, так, так", - і залилася сльозами".

"Вони ґвалтували при мені мою доньку, - вставила бідна мати, - вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку". - Від цього знову усіх пройняв жах, і гірке ридання пронеслося з кутка у куток підвалу, куди привели мене господарі. "Залишайся тут, - раптом кинулася до мене дівчина, - ти будеш зі мною спати. Ти зможеш зі мною робити все, що захочеш, але тільки ти один!" - пише Гельфанд у своєму щоденнику.

"Пробив час помсти!"

Німецькі солдати до того часу заплямували себе на радянській території жахливими злочинами, які вони вчиняли протягом майже чотирьох років.

Володимир Гельфанд стикався зі свідченнями цих злочинів разом з тим, як його частина просувалася з боями до Німеччини.

"Коли кожен день вбивства, кожен день поранення, коли вони проходять через села, знищені фашистами... У тата дуже багато описів, де знищували села, аж до дітей, знищували маленьких дітей єврейської національності... Навіть однорічних, дворічних... І це не протягом якогось часу, це роки. Люди йшли і це бачили. І йшли вони з однією метою - мстити і вбивати", - розповідає син Володимира Гельфанда Віталій.

Він виявив цей щоденник вже після смерті батька.

Вермахт, як вважали ідеологи нацизму, був добре організованою силою арійців, які не опустяться до статевого контакту з "унтерменшами" ("недолюдьми").

Але ту заборону ігнорували, каже історик Вищої школи економіки Олег Будницький.

Німецьке командування було настільки стурбоване поширенням венеричних хвороб у військах, що організувало на окупованих територіях мережу армійських публічних будинків.

Важко знайти прямі свідчення того, як німецькі солдати поводилися з російськими жінками. Багато жертв просто не вижили.

Але в Німецько-російському музеї у Берліні його директор Йорг Морро показав мені фотографію з особистого альбому німецького солдата, зроблену у Криму.

На фотографії - тіло жінки, розпластане на землі.

"Виглядає так, ніби її вбили при зґвалтуванні або після нього. Її спідниця задерта, а руки закривають обличчя", - каже директор музею.

"Це шокуюче фото. У нас у музеї були суперечки про те, чи потрібно виставляти такі фотографії. Це війна, це сексуальне насильство у Радянському Союзі за німців. Ми показуємо війну. Не кажемо про війну, а показуємо її", - говорить Йорг Морро.

Коли Червона армія увійшла до "лігва фашистського звіра", як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів: "Солдат, ти на німецькій землі. Пробив час помсти!".

Політвідділ 19-ї Армії, яка наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але й цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися.

Історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги "Берлін: падіння", що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 року надсилали співробітники НКВС Лаврентію Берії.

"Їх передавали Сталіну, - говорить Бівер. - Можна побачити за відмітками, читалися вони чи ні. Вони повідомляють про масові зґвалтування у Східній Пруссії і про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе і своїх дітей, щоб уникнути цієї долі".

"Жителі підземелля"

Інший щоденник воєнного часу, який вела наречена німецького солдата, розповідає про те, як деякі жінки пристосовувалися до цієї страхітливої ситуації у спробах вижити.

З 20 квітня 1945 року жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні у своїй чесності спостереження, проникливі і місцями присмачені гумором повішеника.

Автор щоденника описує себе як "бліду блондинку, завжди одягнену в одне і те саме зимове пальто". Вона малює яскраві картини життя своїх сусідів у бомбосховищі під їхнім багатоквартирним будинком.

Серед її сусідок - "молодий чоловік у сірих штанях і окулярах у товстій оправі, що після уважнішого розгляду виявляється жінкою", а також три літні сестри, як вона пише, "усі троє - кравчині, збилися в один великий чорний пудинг".

В очікуванні частин Червоної армії, що наближалися, жінки жартували: "Краще росіянин на мені, ніж янкі наді мною", маючи на увазі, що краще вже бути зґвалтованою, аніж загинути під час килимового бомбардування американської авіації.

Але коли солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати автора щоденника використати її знання російської мови, аби поскаржитися радянському командуванню.

На перетворених на руїни вулицях їй вдається знайти радянського офіцера. Він знизує плечима. Незважаючи на сталінський декрет, що забороняє насильство щодо цивільного населення, як він каже, "це все одно відбувається".

Тим не менш, офіцер спускається з нею до підвалу і вичитує солдатам. Але один із них нетямиться від гніву. "Про що ти говориш? Подивися, що німці зробили з нашими жінками! - кричить він. - Вони взяли мою сестру і...". Офіцер його заспокоює і виводить солдатів на вулицю.

Але коли автор щоденника виходить у коридор, щоб перевірити, пішли вони чи ні, її хапають солдати, що на неї чекали, і жорстоко ґвалтують, ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або "жителі підземелля", як вона їх називає, ховаються у підвалі, замкнувши за собою двері.

"Нарешті, відчинилися два залізні засуви. Усі втупилися в мене, - пише вона. - Мої панчохи спущені, мої руки тримають залишки пояса. Я починаю кричати: "Ви свині! Мене тут зґвалтували двічі поспіль, а ви залишаєте мене лежати тут як шматок бруду!".

У підсумку автор щоденника приходить до думки, що їй потрібно знайти одного "вовка", щоб захиститися від нових групових зґвалтувань "звіриною чоловічої статі".

Вона знаходить офіцера з Ленінграда, з яким ділить ліжко. Поступово відносини між агресором і жертвою стають менш жорстокими, більш взаємними і неоднозначними. Німкеня і радянський офіцер навіть обговорюють літературу і сенс життя.

"Жодним чином не можна стверджувати, що майор мене ґвалтує, - пише вона. - Чому я це роблю? За бекон, цукор, свічки, м'ясні консерви? Якоюсь мірою я впевнена, що так і є. Але до того ж мені подобається майор, і чим менше він хоче отримати від мене як чоловік, тим більше він мені подобається як людина".

Багато з її сусідок укладали подібні угоди з переможцями поваленого Берліна.

Коли у 1959 році щоденник опублікували у Німеччині під назвою "Жінка у Берліні", ця відверта розповідь викликала хвилю звинувачень у тому, що вона спаплюжила честь німецьких жінок. Не дивно, що автор, передчуваючи це, зажадала більше не публікувати щоденник до своєї смерті.

Ейзенхауер: розстрілювати на місці

Зґвалтування були проблемою не лише Червоної Армії.

Боб Ліллі, історик з університету Північного Кентуккі, зміг отримати доступ до архівів військових судів США.

Його книга (Taken by Force) викликала стільки суперечок, що спершу жодне американське видавництво не наважувалася її опублікувати, і перше видання з'явилося у Франції.

За приблизними підрахунками Ліллі, у 1942-1945 роках американські солдати вчинили у Англії, Франції та Німеччині приблизно 14 тисяч зґвалтувань.

"В Англії випадків зґвалтувань було зовсім мало, але щойно американські солдати перетнули Ла Манш, їхня кількість різко зросла", - розповідає Ліллі.

За його словами, зґвалтування стали проблемою не тільки іміджу, але й армійської дисципліни. "Ейзенхауер сказав розстрілювати солдатів на місці злочину і повідомляти про страти у військових газетах, таких як Stars and Stripes. У Німеччині був пік цього явища", - розповідає він.

- А були страчені солдати за зґвалтування?

- О так!

- Але не у Німеччині?

- Ні. Жодного солдата не стратили за зґвалтування або вбивство німецьких громадян, - визнає Ліллі.

Нині історики продовжують розслідувати факти сексуальних злочинів, скоєних військами союзниками у Німеччині.

Протягом багатьох років тему сексуального насильства з боку військ союзників - американських, британських, французьких і радянських солдатів - на території Німеччини офіційно замовчували. Мало хто про це повідомляв, і ще менше було охочих про все це слухати.

Мовчання

Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, що перемогли фашизм.

А у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань цього народу.

Але у 2008 році у Німеччині за щоденником мешканки Берліна вийшов фільм "Анонім: жінка з Берліна" з актрисою Ніною Хосс у головній ролі.

Цей фільм став одкровенням для німців і спонукав багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок - Інгеборг Буллерт.

Зараз 90-річна Інгеборг живе у Гамбурзі в квартирі, сповненій фотографіями кішок і книг про театр. У 1945 році їй було 20. Вона мріяла стати актрисою і жила з матір'ю на досить фешенебельній вулиці у берлінському районі Шарлоттенбург.

Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку, як і автор щоденника "Жінка у Берліні".

"Несподівано на нашій вулиці з'явилися танки, всюди лежали тіла російських і німецьких солдатів, - згадує вона. - Я пам'ятаю страхітливий протяжний звук падіння російських бомб. Ми називали їх Stalinorgels ("органи Сталіна")".

Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла нагору за мотузкою, яку вона пристосувала під гніт для лампи.

"Несподівано я побачила двох росіян, які наставили на мене пістолети, - говорить вона. - Один з них змусив мене роздягнутися і зґвалтував мене. Потім вони помінялися місцями, і мене зґвалтував інший. Я думала, що помру, що вони мене вб'ють".

Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею трапилося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, бо говорити про це було би занадто важко.

"Моя мати любила хизуватися тим, що її дочку не зачепили", - згадує вона.

Хвиля абортів

Але зґвалтувань зазнали багато жінок у Берліні. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років наказали здати аналіз на венеричні хвороби.

"Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і я пам'ятаю, що у всіх лікарів, які їх видавали, приймальні були повні жінок", - згадує вона.

Який був реальний масштаб зґвалтувань? Найчастіше називаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні і 2 мільйони по всій Німеччині. Ці цифри, навколо яких лунали палкі суперечки, екстраполювали з убогих медичних записів, які збереглися до наших днів.

На колишньому військовому заводі, де зараз зберігають державний архів, його співробітник Мартін Люхтерханд показує мені пачку синіх картонних папок.

У них містяться дані про аборти з червня по жовтень 1945 року у Нойкелльні, одному з 24 районів Берліна. Те, що вони збереглися - маленьке диво.

У Німеччині того часу аборти були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але Люхтерханд каже, що після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам дозволили переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями у 1945 році.

З червня 1945-го по 1946 рік тільки у цьому районі Берліна схвалили 995 прохань про аборт. Папки містять понад тисячу сторінок різного кольору і розміру. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні на очах у батьків.

Хліб замість помсти

Для деяких солдатів, варто було їм трохи випити, жінки ставали такими ж трофеями, як годинники або велосипеди. Але інші поводилися зовсім інакше. У Москві я зустріла 92-річного ветерана Юрія Ляшенка, який пам'ятає, як замість того, щоб мстити, солдати роздавали німцям хліб.

Юрій Ляшенко каже, що радянські солдати у Берліні поводилися по-різному 

"Годувати, звичайно, ми усіх не могли, так? А тим, що у нас було, ми ділилися з дітьми. Маленькі діти такі залякані, очі такі страшні... шкода дітей", - згадує він.

У піджаку, обвішаному орденами і медалями, Юрій Ляшенко запрошує мене до своєї маленької квартирки на горішньому поверсі багатоповерхового будинку і пригощає коньяком і вареними яйцями.

Він розповідає мені, що хотів стати інженером, але його призвали до армії, і так само, як Володимир Гельфанд, він пройшов усю війну до Берліна.

Наливаючи у чарки коньяк, він пропонує тост за мир. Тости за мир часто лунають завчено, але тут відчувається, що слова лунають від серця.

Ми говоримо про початок війни, коли йому ледь не ампутували ногу, і про те, що він відчув, коли побачив червоний прапор над Рейхстагом. Через деякий час я наважуюся запитати його про зґвалтування.

"Не знаю, у нашого підрозділу такого не було... Звичайно, очевидно, такі випадки були залежно від самої людини, від людей, - говорить ветеран війни. - Ось трапиться один такий... Один допоможе, а інший поглумиться... На обличчі у нього не написано, не знаєш його".

Озирнутися в минуле

Напевно, ми ніколи не дізнаємося справжніх масштабів зґвалтувань. Матеріали радянських військових трибуналів та багато інших документів залишаються закритими. Нещодавно Державна дума схвалила закон "про посягання на історичну пам'ять", згідно з яким кожному, хто принижує внесок СРСР у перемогу над фашизмом, можуть присудити грошовий штраф і до п'яти років позбавлення волі.

Молодий історик Гуманітарного університету у Москві Віра Дубіна каже, що нічого не знала про ці зґвалтуваннях доти, доки не отримала стипендію для навчання у Берліні. Після навчання у Німеччині вона написала роботу на цю тему, але не змогла її опублікувати.

"Російські ЗМІ відреагували дуже агресивно, - говорить вона. - Люди хочуть знати тільки про нашу славну перемогу у Великій Вітчизняній війні, і зараз стає дедалі складніше вести серйозні дослідження".

Історію часто переписують на догоду кон'юнктурі. Саме тому свідчення очевидців настільки важливі. Свідчення тих, хто наважився говорити на цю тему зараз, у літньому віці, і розповіді тоді ще молодих людей, які записали у роки війни свої свідчення про те, що відбувалося.

Віталій, син автора армійського щоденника Володимира Гельфанда, говорить про те, що багато радянських солдатів продемонстрували великий героїзм у роки Другої світової війни. Але це не вся історія, вважає він.

"Якщо люди не хочуть знати правду, хочуть помилятися і хочуть говорити про те, як було все красиво і благородно - це нерозумно, це самообман, - нагадує він. - Весь світ це розуміє, і Росія це розуміє. І навіть ті, хто стоїть за цими законами про спотворення минулого, вони теж розуміють. Ми не можемо рухатися у майбутнє, поки не з'ясуємо усе з минулим ".

The Rape of Berlin is on BBC World Service on Saturday 2 May at 18.06 BST and Sunday 3 May at 11.06 BST, or listen on iPlayer