|
ФРОНТОВИЙ ЩОДЕННИК ВОЛОДИМИРА
ГЕЛЬФАНДА
Серед мемуарів учасників Другої Світової війни, виданих у Німеччині, сьогодні чи не найбільш популярний автор Володимир Гельфанд. Тричі у Німеччині – у 2002, 2005 та 2008 роках, та двічі у Швеції - у 2006 та 2012 роках, вийшли друком його фронтові щоденники. Володимир Гельфанд народився 1 березня 1923 року у бідній єврейській сім'ї у селищі Новоархангельськ. У 2006 році молода сім'я переїхала до родичів в Єсентуки, але вже у 1928-му повернулася на Україну. У Дніпродзержинську батько працював бригадиром на металургійному заводі, мати вихователькою в заводському дитячому саду. У 1933 році сім'я переїхала до Дніпропетровська. У серпні 1941-го Гельфанд переїздить до Єсентуків, де жив дідусь. Там бере участь у тилових роботах. 6 травня 1942-го йде до армії. Проходить навчання в артилерійській школі поблизу Майкопа. У липні 42-го його військова частина потрапляє в оточення. З маленькою групою солдатів Володимир виходить з нього і бере участь у боях під Сталінградом. Сержанта Гельфанда призначають заступником командира взводу з політичної роботи. З пораненням руки у грудні 1942-го потрапив у військовий госпіталь. У лютому 1943-го отримав направлення у стрілецьку школу офіцерів під Ростовом. Тримісячне навчання закінчує у званні молодшого лейтенанта. З серпня 1943-го - у мінометному взводі 248-ї стрілецької дивізії. У січні 1944-го Гельфанд отримав звання лейтенанта. З листопада 1943-го - член ВКП(б). На фронті, у військовому госпіталі, у школі молодших офіцерів він веде щоденник. Між атаками і бомбардуваннями ворога, на маршах, при фортифікаційних роботах і підготовці наступів шукає духовне заняття. Читає книги, пише вірші, посилає статті і вірші в центральні газети, випускає стінні газети і складає бойові листки. На початку 1944-го частина Гельфанда бере участь у боях на півдні України, у травні 1944-го переправляється через Дністер у Бессарабію. 58 Усе частіше зустрічалися колони військовополонених і зрадників. У щоденнику описує ненависть червоноармійців до полонених. Восени 1944-го перебуває під Варшавою. Щоденник заповнюється нотатками про зустрічі з польським цивільним населенням. У листопаді 1944-го понад два місяці не бере участь в бойових діях. Це пов’язано з тим, що Гельфанд висловив свої відчуття фронтовій подрузі командира дивізії Галая, і той розізлився на підлеглого. На початку 1945-го Володимир Гельфанд отримав у командування мінометний взвод. Це було для нього щось подібне до штрафної перестановки. Напередодні Берлінської операції отримав призначення в штаб генерала Антонова, щоб вести Журнал бойових дій. Перші мирні дні Гельфанд провів у зайнятому Берліні як штабний офіцер. Він хотів додому - «повна апатія, байдужість», писав у щоденнику 12 червня 1945-го. Проте не потрапив ні в першу, ні в другу хвилю демобілізації. Без певного завдання, він проводив червень в нестійких стосунках з командуванням. Коли грабували Наукову бібліотеку, вважав це «ганебним варварством» (запис від 16/17 червня). Був обурений, коли в серпні заборонили особистий контакт з німцями, але продовжував поїздки до Берліна. Демобілізувався у вересні 1946-го. Повернувся до Дніпропетровська до матері. У 1852 році закінчив університет у місті Молотов (Перм). Писав дипломну роботу про роман Іллі Еренбурга і у лютому 1951-го зустрічався з ним у Москві. У 1954-му повернувся до Дніпропетровська і викладав суспільство-знавство, історію та політекономію в професійних училищах міста. У 1974 помер батько, в 1982 - мати. Володимир Гельфанд пережив її тільки на рік. Він писав безперервно. Пропонував місцевій пресі не тільки повідомлення про шкільні будні і результати роботи, але і фронтові спогади. Пізні 70-ті були найпродуктивнішими. Колекція газетних публікацій охоплює сім статей за 1968 рік, 20 - за 1976-й, 30 - за 1978-й. Ось що писали західні газети про фронтовий щоденник Гельфанда: «Щоденник радянського солдата. Його сила в описі дійсності, яку заперечували довгий час, і яка ніколи не описувалася. Не дивлячись на всі жахи, це захоплююче читання, що дійшло до нас через багато років. Це добре, що ці записи, навіть з 60-річним запізненням, стали доступні, принаймні для німецької публіки. Ці записи вперше показують обличчя червоноармійців-переможців, що дає можливість зрозуміти внутрішній світ російських солдатів“. «Німецький щоденник 1945-46» Гельфанда примітний у багатьох відношеннях. Це незвичний опис очевидцем звільнення Червоною армією Польщі і Східної Німеччини. Оскільки у Червоній армії було заборонено вести щоденники, напевно з міркувань безпеки, то читачі вже мають 59 причину бути вдячними українському лейтенантові Володимиру Гельфанду, який сміливо порушив цю заборону. Не дивлячись на те, що щоденник недостатній в деяких відносинах, він може бути певною противагою тій армії історичних ревізіоністів, які працюють, щоб перетворити велику перемогу людства над гітлеризмом в жорстокий напад сталінських гвардій на західну цивілізацію". «Це дуже приватні, не піддані цензурі свідоцтва переживань і настроїв червоноармійця і окупанта у Німеччині. Молодий солдат бачив кінець війни і крах німецького суспільства. Ми отримуємо повністю нові погляди на бойову співдружність Червоної Армії і її моральний стан. Крім того щоденники Гельфанда протистоять розповсюдженим тезисам, що військові успіхи Червоної Армії потрібно приписувати переважно системі репресій. З особистих переживань Гельфанда можна бачити, що в 1945/46 роках були добрі стосунки між чоловіками-переможцями і жінками переможеними. Читач отримує достовірну картину, що й німецькі жінки шукали контакт з радянськими солдатами, - і це зовсім не тільки з матеріальних підстав або з потреби захисту». «Серед багатьох розповідей очевидців кінця Другої світової війни у Німеччині з'явився у 2005 році щоденник молодого червоноармійського лейтенанта, який брав участь у взятті Берліна і залишався в місті до вересня 1946-го. „Німецький щоденник“ Володимира Гельфанда був предметом широко поширеного інтересу ЗМІ, який своїми коментарями кидає нове світло на існуючі німецькі розповіді про падіння Берліна і відношення радянських окупантів до німецького населення у той час». «Щоденник Гельфанда відображає настрої радянських військ на завершальному етапі Другої світової війни і після її закінчення. Єврей українського походження потрапляє до Німеччини з великою безпосередністю і спрагою помсти. Ненависть до ворога ототожнюється з усім німецьким народом. Гельфанд є свідком руйнувань, мародерств, смертей і зрад. У щоденниках записано декілька випадків насильства і згвалтування німецьких жінок. Він є чутливим спостерігачем і співучасником в одній особі, і не намагається приховувати акти помсти і грабежів. Щоденники Гельфанда є унікальною хронікою початку радянської окупації Німеччини». Ознайомитися з фронтовими записами радянського офіцера можна в мережі Інтернет |
|
Владимир Полищук
ФРОНТОВОЙ ДНЕВНИК ВЛАДИМИРА ГЕЛЬФАНДА СДЕЛАНО В ЕЛИСАВЕТГРАДЕ Среди мемуаров участников Второй Мировой войны, изданных в Германии, сегодня едва ли не самый популярный автор Владимир Гельфанд. Трижды в Германии - в 2002, 2005 и 2008 годах, и дважды в Швеции - в 2006 и 2012 годах, вышли в свет его фронтовые дневники. Владимир Гельфанд родился 1 марта 1923 года в бедной еврейской семье в поселке Новоархангельск. В 2006 году молодая семья переехала к родственникам в Ессентуки, но уже в 1928-м вернулась на Украину. В Днепродзержинске отец работал бригадиром на металлургическом заводе, мать воспитательницей в заводском детском саду. В 1933 году семья переехала в Днепропетровск. В августе 1941-го Гельфанд переезжает в Ессентуки, где жил дедушка. Там участвует в тыловых работах. 6 мая 1942-го идет в армию. Проходит обучение в артиллерийской школе вблизи Майкопа. В июле 42-го его воинская часть попадает в окружение. С маленькой группой солдат Владимир выходит из него и участвует в боях под Сталинградом. Сержанта Гельфанда назначают заместителем командира взвода по политической работе. С ранением руки в декабре 1942-го попал в военный госпиталь. В феврале 1943-го получил направление в стрелковую школу офицеров под Ростовом. Трехмесячное обучение заканчивает в звании младшего лейтенанта. С августа 1943-го - в минометном взводе 248-й стрелковой дивизии. В январе 1944-го Гельфанд получил звание лейтенанта. С ноября 1943-го - член ВКП(б). На фронте, в военном госпитале, в школе младших офицеров он ведет дневник. Между атаками и бомбардировками врага, на маршах, при фортификационных работах и подготовке наступлений ищет духовное занятие. Читает книги, пишет стихи, посылает статьи и стихи в центральные газеты, выпускает стенные газеты и составляет боевые листки. В начале 1944-го часть Гельфанда участвует в боях на юге Украины, в мае 1944-го переправляется через Днестр в Бессарабию. 58 Все чаще встречались колонны военнопленных и предателей. В дневнике описывает ненависть красноармейцев к пленным. Осенью 1944-го находится под Варшавой. Дневник заполняется заметками о встречах с польским гражданским населением. В ноябре 1944-го более двух месяцев не участвует в боевых действиях. Это связано с тем, что Гельфанд высказал свои ощущения фронтовой подруге командира дивизии Галая, и тот разозлился на подчиненного. В начале 1945-го Владимир Гельфанд получил в командование минометный взвод. Это было для него что-то вроде штрафной перестановки. Накануне Берлинской операции получил назначение в штаб генерала Антонова, чтобы вести Журнал боевых действий. Первые мирные дни Гельфанд провел в занятом Берлине в качестве штабного офицера. Он хотел домой - «полная апатия, равнодушие», писал в дневнике 12 июня 1945-го. Однако не попал ни в первую, ни во вторую волну демобилизации. Без определенного задания, он проводил июнь в неустойчивых отношениях с командованием. Когда грабили Научную библиотеку, считал это «позорным варварством» (запись от 16/17 июня). Был возмущен, когда в августе запретили личный контакт с немцами, но продолжал поездки в Берлин. Демобилизовался в сентябре 1946-го. Вернулся в Днепропетровск к матери. В 1852 году окончил университет в городе Молотов (Пермь). Писал дипломную работу о романе Ильи Эренбурга и в феврале 1951-го встречался с ним в Москве. В 1954-м вернулся в Днепропетровск и преподавал общество-знание, историю и политэкономию в профессиональных училищах города. В 1974 умер отец, в 1982 - мать. Владимир Гельфанд пережил ее только на год. Он писал непрерывно. Предлагал местной прессе не только сообщения о школьных буднях и результатах работы, но и фронтовые воспоминания. Поздние 70-е были самыми продуктивными. Коллекция газетных публикаций охватывает семь статей за 1968 год, 20 - за 1976-й, 30 - за 1978-й. Вот что писали западные газеты о фронтовом дневнике Гельфанда: «Дневник советского солдата. Его сила в описании действительности, которую отрицали долгое время, и которая никогда не описывалась. Несмотря на все ужасы, это увлекательное чтение, дошедшее до нас через много лет. Это хорошо, что эти записи, даже с 60-летним опозданием, стали доступны, по крайней мере для немецкой публики. Эти записи впервые показывают лица красноармейцев-победителей, что дает возможность понять внутренний мир русских солдат». «Немецкий дневник 1945-46» Гельфанда примечателен во многих отношениях. Это необычное описание очевидцем освобождения Красной армией Польши и Восточной Германии. Поскольку в Красной армии было запрещено вести дневники, наверное из соображений безопасности, то читатели уже имеют 59 причину быть благодарными украинскому лейтенанту Владимиру Гельфанду, который смело нарушил этот запрет. Несмотря на то, что дневник недостаточен в некоторых отношениях, он может быть определенным противовесом той армии исторических ревизионистов, которые работают, чтобы превратить великую победу человечества над гитлеризмом в жестокое нападение сталинских гвардейцев на западную цивилизацию». «Это очень частные, не подвергнутые цензуре свидетельства переживаний и настроений красноармейца и оккупанта в Германии. Молодой солдат видел конец войны и крах немецкого общества. Мы получаем полностью новые взгляды на боевое содружество Красной Армии и ее моральное состояние. Кроме того дневники Гельфанда противостоят распространенным тезисам, что военные успехи Красной Армии нужно приписывать преимущественно системе репрессий. Из личных переживаний Гельфанда можно видеть, что в 1945/46 годах были хорошие отношения между мужчинами-победителями и женщинами побежденными. Читатель получает достоверную картину, что и немецкие женщины искали контакт с советскими солдатами, - и это вовсе не только по материальным основаниям или из потребности защиты». «Среди многих рассказов очевидцев конца Второй мировой войны в Германии появился в 2005 году дневник молодого красноармейского лейтенанта, который участвовал во взятии Берлина и оставался в городе до сентября 1946-го. «Немецкий дневник« Владимира Гельфанда был предметом широко распространенного интереса СМИ, который своими комментариями бросает новый свет на существующие немецкие рассказы о падении Берлина и отношение советских оккупантов к немецкому населению в то время». «Дневник Гельфанда отражает настроения советских войск на завершающем этапе Второй мировой войны и после ее окончания. Еврей украинского происхождения попадает в Германию с большой непосредственностью и жаждой мести. Ненависть к врагу отождествляется со всем немецким народом. Гельфанд является свидетелем разрушений, мародерства, смертей и предательств. В дневниках записано несколько случаев насилия и изнасилования немецких женщин. Он является чувствительным наблюдателем и соучастником в одном лице, и не пытается скрывать акты мести и грабежей. Дневники Гельфанда являются уникальной хроникой начала советской оккупации Германии». Ознакомиться с фронтовыми записями советского офицера можно в сети Интернет В книге собраны публикации журналиста Владимира Васильевича Полищука, которые вышли в 2006-2014 годах в центральных и областных печатных изданиях газетах «День», «Газета по-украински», «Именем закона», «21-й канал», «Сельская жизнь плюс» и др. Сделано в Елисаветграде /Полищук В. - Кировоград:, 2014 - 204 с. Компьютерная верстка О.С. Ротарь, Подписано в печать 1.05.2014 г. Формат 60х84/16 |
