|
|||
Война
не проводилась в белых перчатках - те мужчины, которые могли быть
героями, одновременно могли быть и преступниками, - в студии
«Общественного радио» говорим о сексуальном насилии во
время войны
Насильство над жінками під час
бойових дій — табу для України Марта Гавришко, кандидат
исторических наук, младший научный сотрудник Института Украиноведения. Добрый
день. Добрий день. Сегодня мы говорим о
нелегкой, непростой теме, которая мало звучит в украинском пространстве, в том
числе и в СМИ. Мы говорим о насилии над женщинами во время Второй мировой
войны. В эфире общественного радио Марта Гавришко уже была. Мы
говорили о насилии над
женщинами во времени УПА, Второй мировой войны, в подполье. Тему мы
прошли досконально. Сегодня хотелось бы слышать больше сходств и
все-таки табу немного
снимать с этой темы. Марта, вы в начале нашего
разговора сказали о том, что тема не популярна и, в принципе, вы остаетесь с
непознанным, почему вы ее занимаетесь. Расскажите подробнее. Итак, тему я
занимаюсь уже третий год. Тема, насправді, є дуже
цікавою і мало дослідженою в Україні і не тільки в Україні. Взагалі, тема
сексуального насильства під час Другої світової війни почала досліджуватися за
кордоном на Заході ще з 70-х років. Але, станом на сьогодні, ми маємо близько
двох тисяч праць наукових, я маю на увазі і книги, і окремі статті, присвячені
сексуальному насильству в різних арміях, в різних війнах, на різних територіях. Тобто, що стосується
Другої світової війни, то є дуже багато, наприклад, досліджень по системі
комфортних жінок в Японській імператорській армії. Тобто, говориться про те, що
ці жінки були експлуатовані, фактично, були сексуальними рабинями на державному
рівні. І мова йде про сотні тисяч жінок, і дуже багато з них просто померло від
інфекцій, від неналежного медичного догляду. Тобто, це резонансна теж
була справа. Японія дуже важко це переживала, визнання того, що, власне, їхня
влада причетна до організації цієї системи насильств над жінками. Якщо говорити
про інші фронти, інші армії, то, звичайно, питання сексуального насильства вже
досліджене стосовно Червоної армії. Тобто, дослідники,
насправді, вже не підважують питання того, було це явище чи не було. Зараз
стоїть питання, скільки жінок постраждало. Тобто, чому це сталося і чи могло
командування Червоної армії запобігти цьому злочину. Так само зараз у
Німеччині, наприклад, дуже потужна гендерна школа, яку очолює Регіна
Мільхойзер, відома дослідництва німецька, яка досліджує питання сексуального
насильства Вермахту на територію окупованого Радянського Союзу. В тому числі,
на територію України. Тобто, за кордоном ці табу вже давно зняті. Про це важко, звичайно,
говорити, тому що тема, в принципі, є дуже складною в різних аспектах, але про
це говорять, про це пишуть, про це говорять. При чому не тільки жінки, про це
говорять так само і чоловіки-дослідники, і різні громадські організації,
організовуються виставки. І це травматичне минуле, власне, приговорюється. Ми в Україні, на жаль, ще
не маємо такого досвіду. Тобто, важко дуже говорити. Коли я почала досліджувати
цю тему, я зіткнулась просто з хвилею несприйняття. Це були закиди у
непрофесійності, у відсутності джерел. Це були закиди у тому, що я очорнюю
славну пам'ять героїв. Ось, проте, моє завдання – показати, що війна, звичайно,
не робилася в білих рукавичках. І ті чоловіки, які могли
бути героями, одночасно могли бути злочинцями. В тому числі, по відношенню до
своїх побратимів і до своїх посестер. Тому тепер, коли ми переживаємо знову ці
складні моменти воєнного повсякдення, ми повинні розуміти, що дуже тонка межа
між добром і злом. І ми повинні постійно
мати на увазі, що особливо вразливими є ті категорії населення, ті соціальні
групи, які не мають влади. У війнах меншою владою, звичайно, користуються
жінки. Вони переважно у підвладному становищі. Тому вони мають мало
ресурсів для того, аби відстояти свої права і захистити себе, якщо вони стали
жертвою цього насильства. Я
помню, наверное, в
прошлом году вышел дневник лейтенанта Владимира Гельфанда. Это еврей из
Украины, который писал дневники, несмотря на то, что это было
запрещено. И там
он описывает все эти зверства, которые происходили. И в российских СМИ,
в связи
с выходом этой книги, которую упомянули вскользь, они, конечно, тогда
говорили
о том, что этот рассказ о признании массовых изнасилований - это миф,
созданный на Западе. И мне кажется, что не только российские СМИ в этом
уверены, но в Украине это происходит точно так же. Бачите, це справді дуже
велика проблема, тому що якщо ми говоримо про ревізію, то там є спеціальні
закони, які, так би мовити, покликані не допускати ревізії історичного поляду,
історичних певних концепцій, які вписуються в політичний їхній наратив. І там є
велика проблема з цими дослідженнями, тобто дослідниці російські там фактично
не можуть про це писати. Вони йдуть на Захід і суддюють там ці теми. В Україні є так само
певна проблема, тому що, безумовно, Червона Армія визвола Європу від нацизму.
Однак ми повинні розуміти, що на 8-9 травня, згадуючи війну, ми повинні
говорити не тільки про перемогу, а повинні говорити про ті страждання,
насправді, пов'язані з війною, про ту хвилю екстремального просто насильства,
яка прокотилася. І чому військове командування, вище командування не змогло
дати собі ради. Или не хотело. Або не хотіло. Ну,
насправді, є там накази, які обмежували. Є навіть списки людей, які були
розстрільні за сексуальне насильство. Але, ви знаєте, для мене
було дуже дивним, коли я говорила з німецькими дослідницями, і вони мені
намагалися пояснити причини того. Тобто вони, німкені, ставляться, можливо,
навіть поблажливіше до того, якщо вони розуміють причини. Вони кажуть, що ці
солдати були зморені, змучені, виснажені. Вони бачили ці страхіття,
які робив Вермахт, СС на території ОРС, і це для них було, це заволтування
роздалось як винагорода, фактично, за ті їхні попередні страждання. І крім того… Месть еще. Так, так, помста,
обов'язково помста, бажання принизити свого ворога. Тобто сексуальне
насильство, заволтування, воно є фактично таким інструментом приниження свого
візаві. Це спосіб такої комунікації між домінатною
маскулінністю і підпорядкованою, тобто між переможцями і переможеними. Тому що
жіноче тіло, як писала Рут Зайферт, воно є символічним тілом, воно є політичним
тілом, воно є тілом нації. І тому чистота того тіла, власне, охороняється тими
ж чоловіками. І якщо це тіло ввалтують, якщо порушують його
кордони, то це чоловіками сприймається як особиста образа. Це виклик їм. Тому
ввалтування тих, так би мовити, ворожих жінок, як їх називають, або чужих
жінок, це справді є інструментом, власне, пригнічення інших чоловіків,
деморалізації чоловіків ворожих. І це було дуже широко
практиковане у Другій світовій війні. І пізніше, коли ми бачимо насильство в
Руанді під час геноциду, в колишній Єгославії, то сексуальне насильство вже
перетворюється на такий дуже виражений інструмент війни і навіть інструмент
геноциду. Тобто, якщо в Другій світовій війні, це питання більше, це питання
неконтрольованого насильства, коли просто не могли собі дати ради, в Японській
імператорській армії, там інша була ідея, тобто, там постало питання, як наших
чоловіків, так би мовити. Тобто, основна була мета рекреаційна, щоб
чоловіки на окупованих територіях не гвалтували. От нате ми їм забезпечимо
жінок, оце відпочинок, оце прихист, так би мовити, такий емоційний. Коли ми
говоримо про війну в Єгославії, в Руанді, то це вже насильство як інструмент
геноциду просто, тому що гвалтуються спеціально і гвалтуються з певною метою. Особливо, наприклад, якщо
ми говоримо про примусову вагітність, так? Запліднити ворожих жінок, так би
мовити. Тобто, от в такому контексті. Але Друга світова війна, звичайно, так,
вона має свою специфіку, і на території України так само це насильство над
жінками, воно було екстремальним. І українські жінки,
власне, це жіноче тіло, воно було настільки виразливим під час Другої світової
війни, жінки могли стати жертвами сексуального насильства, як Червоної армії,
так радянських партизанів, так Вермахту, так чи Угорської армії, яка там була
присутньою, і своїх. Тобто, найбільша проблема – це насильство своїх над
своїми. Мій предмет, мій фокус
дослідження – це жінки в підпілі організацій українських націоналістів та
українській повстанській армії. Найбільша проблема
полягає в тому, що ці жінки не були допущені до системи прийняття серйозних
рішень. А ті, навіть, які були допущені на певному рівні, вони все одно
потерпали від того, що їхньої влади було недостатньо. І в екстремальних умовах
з ними могли не рахуватися. Недавно я мала інтерв'ю з
такою Лесою Слободян, і вона, ну, для мене це був шокуючий факт, тому що про
УНІ, УПА, говорять як про таких, які, власне, захищали мирне населення,
захищали жінок, особливо своїх жінок. І вона мені розповіла випадок, коли вона прийшла
в одне село, власне, де був повстанський загін, вони всі були на конях, і тут
вони побачили на пагорбі озбройних чоловіків. І вони зрозуміли, що зараз буде
збройна сутичка. Ці чоловіки почали поступов спускатися згори і
відкрили вогонь. І вона мені розповідає про те, що чоловіки-повстанці її просто
покинули там. При тому, що вона була, вона займала досить високу посаду, вона
була районовою Косівського району. Це був такий серйозний
гірський район, де дуже багато були відділів УПА, де проходили навчання,
проходили вишколи, де базувалися відділи УПА. Це був стратегічний район. І
водночас це був дуже бідний район, де вона, власне, працювала з цим населенням,
організовувала цю допомогу. Вона виконувала дуже багато функцій. І в іерархії
влади, власне, поздній ночі СІЦІУ вона займала досить високу посаду. Але тим не
менше її залишили. І ніхто з тих повстанців, з тих командирів
насправді не поцікавився, як вона врятується під час даної перестрілки. Вона, слава Богу,
врятувалася. Але інший випадок дуже цікавий, який вона мені розповідала, що
коли повстанський загін, зайнявши стратегічні позиції, напав на три автівки із
угорською армією, вони розстріляли ці авто, і вона з дівчатами, вона мала
завдання зібрати зброю. І от вона говорить про те, що здавалось би, так,
це не безпосередньо бойові дії. Здавалось би, це легше завдання. Але вона
розповідає, що багато з тих хлопців, цих чоловіків військових, вони ще були
живими, і вони мали цю зброю. Тобто вони могли просто
вистрілити в цих дівчат. Натомість повстанці поки були нагорі, чекали, коли
дівчата зберуть зброю, і тоді вони йшли, власне, до тих чоловіків перевіряти,
хто живий, хто не живий, кого можна взяти в полон, кого можна використати для
обміну і так далі. І так само, наприклад,
про Олю Горошко є така, вона теж займала досить високу позицію, тому що пізніше
вона вийшла заміж завідомого командира, і вона розповідає про те, що писала
питання проводити переговори із німцями, і це було небезпечно. Небезпечно було просто посилати чоловіка на ті
переговори, тому що мали його просто вбити, і послали жінку. Власне,
розраховуючи на те, що ці гендерні стереотипи спрацюють, про те, що жінка
слабша, жінку вбивати не будуть, її так катувати не будуть, і справді вона
провела дуже успішні переговори, тому що вона добре знала німецьку мову, яку
вивчила, яку вивчила ще в школі. Тобто, ми маємо насправді дуже таку
неоднозначну історію. Були жінки, яких захищали
однозначно, особливо, якщо ми говоримо про жінок у, наприклад, спецзв'язкових
головного командира УПА чи інших повстанців, командирів. Але ми маємо дуже
багато жінок, які були позбавлені цієї влади. І якщо ці жінки були звинувачені
у зв'язках із НКВД, МГБ, їхній чоловік, навіть займаючи дуже високі позиції,
врятувати цю жінку не міг. А ми розуміємо, що в
підпілі, особливо після 45-го року, коли НКВД, власне, створило мережу агентів,
це були тисячі просто агентів, коли сіялась тотальна недовіра один до одного,
коли не могли довіряти ні мамі, ні сестрі, ні доньці, ні дружині, дуже легко
було підвести, власне, під цей удар Служба безпеки ОУН, спецслужби ОУН, яка,
отримавши певні дані, могла без належної перевірки, власне, ліквідувати цю
людину. І дуже часто під ліквідацію, власне, потрапляли жінки, особливо жертви
сексуального насильства. І я би ще хотіла один
дуже цікавий випадок розказати. У 49-му році керівник
Служби безпеки ОУН Бережанського районна псевдопоет затримав підпільницю
конвалію за підозру в співпраці з НКВД. Він не мав достатньо доказів цього, але
це була така техніка НКВД – затримувати. Звичайно, ця жінка могла нічого не
знати, вона могла просто не віддати тої інформації, вона могла не давати
розписки про співпрацю, але її просто відпускали і тим самим осіяли, власне, цю
недовіру, цю підозру. І ось він її заарештував,
він її допитував, належній інформації він не отримав для того, щоб достатньо
доказів її співпраці. І він, значить, під час слідства домагався її. Вона йому
відмовила, тоді він сфабрикував протокол допиту. Ось, і, власне, під час допиту він її звалтував таки в лісі. Свідками стали
четверо повстанців. Ось, і він тоді сфабрикував протокол допиту для того, щоб
її розстріляти. Тобто, таким чином, приховати, власне, цей факт
насильства над нею. І коли її ввели на розстріл, такий повстанець написав до
Кліш, вона почала проситися. І говорити, власне, що сталося. І цей Кліш, ну, змилосердився просто. І почалося
розслідування. Тоді оцей СБІС-поет намагався покінчити життя самогубцом. Не вдало. Тоді він прийшов до Конвель і каже, ти знаєш, я
буду з тобою одружуватися. Ось, і вона йому, звичайно, відмовила. Тоді він почав її погрожувати. Ну, тоді начувається, ти
знаєш, я в СБІС, я маю владу, я ліквідую тебе, я знайшу твою сім'ю. Ось. Ну, і оскільки справа,
справді, набула дуже великого розголосу, дуже багато свідків було, дуже багато
людей, то все-таки поета заарештували і засудили до розстрілу. Але, що дуже
цікаво, деякі його підлеглі говорили, що це несправедливо, що ця людина займала
високу посаду, вона мала великий досвід, і він був дуже цінним для підпілля.
Чому розстріляли цього поета? Тобто, ми маємо таке, коли, я хочу підкреслити,
що жінки в даному випадку використовуються як ресурс, з яким не завжди
рахувалися, насправді. И я напомню, что в эфире
программы "Киев, Донбасс" мы говорим с Марте Гавришко, кандидатом
исторических наук. Та же Алексиевич в своей
книге "Война - не женское лицо" писала неоднократные примеры,
приводила, ну, опять же, это сами люди вспоминали об этом, сами женщины,
которые воевали, говорили о том, что многие женщины становились любовницами
своих командиров, их заставляли это делать. Так ли это? Действительно ли это
носило массовый характер? Якщо ми говоримо про
Червону армію, то справді оцей феномен військово-польових дружин, він є дуже
поширений. І це та сама причина,
насправді, що була і в підпіллі УНІУПа. Тобто жінки не мали достатньо ресурсу
влади для того, аби себе убезпечити від цих сексуальних домагань і для того,
щоб пізніше, в разі, якщо вона зазнала сексуальне насильство, щоб відстояти,
так би мовити, себе і покарати свого аб'юзера. Щодо підпілля, теж,
насправді, є дуже багато випадків того, коли чоловіки домагаються своїх
безпосередніх підлеглих жінок. І, наприклад, я знаю
такий випадок, коли чоловіки спеціально брали собі секретарками тих жінок от з
умовою, що вони будуть їхніми коханками. А якщо говорити про підпілля, ми
мусимо завжди мати на думці, що після 45-го року, особливо початок 50-х років,
підпільників лишилось, насправді, дуже мало. Вони всі були в глибокому підпіллю,
вони всі жили по криївках. Це був період тотальної недовіри. І жінки, які
опинилися в підпіллі, я це називаю закритим клубом. Ти можеш вийти, а ти не
можеш вийти. От я знаю багато випадків
жінок, які вагітніли і просто хотіли народити своїх дітей і жити, ну, нехай за
фіктивними документами, але виховувати своїх дітей не в підпіллі, тому що в
підпіллі дуже була велика смертність тих дітей через санітарні умови, через те,
що засідки робили, просто дітей вбивали під час цієї засідки. І тих жінок вбивали.
Тобто тих, які хотіли народжувати легально, їх просто вбивали, тому що вони
були небезпечні. Це такі жінки, які могли видати інформацію, коли
їх захоплювали, знову ж таки, використовуючи цей шантаж дітьми. Тобто ми
заберемо від тебе дитину, ти або говори те, що ти знаєш, або тобі буде гірше. І, власне, оцей приклад,
повертаючись до того прикладу, був такий підпільний колес, і він запросив Олену
Андрушчак до себе з такою умовою, дав їй зброю, відносини з нею були нормальні,
і вона не сподівалася тої пропозиції. І коли він їй
запропонував бути його коханкою, вона відмовилася. Відмовилася, знаючи про те,
що за нею вже стежить МГБ, знаючи, що її родичі вже були під слідством, знаючи,
що на неї вже читають, вона відмовилася. І вона говорить про те, що той порій,
той рік життя, коли вона переховувалася сама, без зброї, без ресурсів, без
зв'язків, був важчим для неї, аніж перебування в ГУЛАГу, де були важкі каторжні
роботи, де було недоїдання абсолютно, де жінки просто вмирали від нестачі
медичного догляду. Вона говорить, що їй було
справді дуже важко пережити оцей рік. Але вона каже, я дуже цього боялась, тому
що багато вагітних жінок загинули просто в підпіллі, і одна з її безпосередніх
провідниць так само загинула вагітною. І ось НКВДС її роздягнули, і просто це
тіло оголене з цим животом, який був вже дуже видний, просто поставили на
всенародний огляд з такою тератологічною метою, залякати, дивіться, що вас
чекає, якщо ви не припините свою збройну боротьбу. І вона йому відмовила. Але, говорячи про жіночі стратегії
спротиву цьому сексуальному насильству, це теж дуже складне питання. Тому що,
наприклад, є такий приклад, в мене така Марія Ковальчук, вона поскаржилася на
те, що її безпосередній провідник Стемид її завалтував і заразив сифілісом. Але оскільки Стемид
займав дуже серйозну посаду в УПА, розслідування доручили його братові, який
визнав скаржницю винною. Її розстріляли. Тобто, жінкам, насправді, було важко
довести, що вони стали жертвою. Але ось приклад
Андрушчак, він успішний в плані того, що він показує цю силу жінок. Тобто вона,
незважаючи на складні обстани, все-таки могла протистояти цьому насильству. Інша, наприклад, Ярослава
Романин розповідає про те, що вони займували в Київці. Київка була дуже маленькою. Їх там було восьмеро осіб. Вони спали, так
знаєте, ложками. І вона розповідає про те, що вклалися спати, і,
значить, вона відчула такі небажані доторки, скажімо так, від одного
підпільника. І вона просто встала і сіла за стіл всю ніч сиділа. І після цього
він зрозумів, що варто зупинитися і більше цього не робити. Ось, власне, це такий теж цікавий приклад. Інший приклад, це,
звичайно, деякі жінки шукали просто патрона. Тобто, потрапляючи у маскулінне
абсолютно середовище, дуже серйозним ресурсом ставало твоє тіло, і ти могла
його використати для того, аби... Чтобы просто выжить. Так, просто вижити. І от
я кажу багатьом, що ті приклади, які я зустріла, які я дослідила, вони
показують, що звичні, може, для декого історії кохання насправді стратегіями
виживання жінок. От, наприклад, буде такий фільм, він широкорекламований, вже
жива, про Анну Попович і Гринішека, написав Долука. Це і реальна історія абсолютно, реальних людей. Але це історія того, як
жінка змушена була стосувати ресурс свого тіла для того, аби вижити в тих
умовах. Вона стала коханкою, ну, і коханою пізніше. Гринішека, тому що вони
довго часу перебували в підпіллі, між ними виник тісний зв'язок. Він пізніше її
навіть визволяв і організовував визволення її з лікарні. Незважаючи на те, що
вона мала вже одну тільки руку, тому що через засідку вона втратила цю руку,
але він її все-таки забрав для того, щоб вона була з ним. І ось, коли його дружина
повернулася із заслання, його дружина, з якою він мав двоє дітей, і вона навіть
на них була на весіллі. Тобто це все одне село, всі всіх знають. Коли дружина
повернулася, вона йому каже, ну, знаєш, ти маєш вирішувати, тому що як я піду в
село? Тобто це питання, або ти з нею розлучайся, як годиться, або просто ми
пориваємо відносини. І, власне, там складна,
власне, теж була історія. У нас остается буквально
две минутки. Я все-таки хочу спросить у вас, почему, понятно, что там в России
идет героизация сегодня Великой Отечественной и ІІ Мировой, и поэтому эту тему
не затрагивают, и насилие над женщинами. Почему у нас происходит в Украине
тоже, как бы, сопротивление, исследованиям на эту тему? Замалчивание? Я думаю, ну ось мені
багато кажуть, ну ти ще почекай, нехай ці люди помруть, тобто свідки, очевидці,
або самі ж аб'юзери, або жертви. Але для мене дуже важливо розпитати тих жінок,
насправді, тому що про це не питали, це не хотіли чути. Тому що це не вписується в героїчний наратив. Для дуже багатьох
українців УНУ, ПАЦІ, герої це ті, які померли за ідею української державності і
так далі. І це справді так. Вони справді боролися, вони клали своє життя і
здоров'я і так далі на вівтар, власне, цієї ідеї державності. Але разом з тим
ми повинні говорити про ці складні моменти. Я думаю, що такий спротив зараз
пов'язаний власне з нашим станом війни. Дуже багато людей шукають
зразків для себе героїзму в минулому. І, власне, оця історія знову
інструменталізується. Тобто, історія як дискурс влади. Влада намагається загравати, власне, з армією, намагається, власне,
заохотити чоловіків йти на війну, будуючи такий романтичний образ такого
бронзового героя, який не вчиняє злочинів, який бореться, який і так далі. Тому
зараз, власне, знову ми бачимо цей спротив, який виливається в дуже різні
форми. В тому ж, навіть, погрози фізичної розправи. Ось, тобто, не хочуть
чути, не хочуть бачити, давайте почекаємо і так далі. Але, ми повинні розуміти,
що ми і так вже відстали від західної науки, так? Але, я вважаю, що в час війни
про це ще більше треба говорити для того, щоб убезпечити тих жінок, які зараз
там, і які так само, можливо, потерпають від цього гендерного і сексуального
насильства. Тяжелая тема, сложный
разговоров, вопрос, актуальный, к сожалению, на данный момент и для нашей
страны, как правильно говорит Марта, мы находимся в состоянии войны. Тем не
менее, мы будем поднимать и дальше эти вопросы. В нашей программе
"Табу" не существует. Это программа "Киев.
Донбасс". Сегодня ее для вас провели Виктория Ермолаева и Татьяна
Курманова. Transkribiert von TurboScribe.ai. |
||
|
||
© 2005–2016 «Громадське радіо»
Насилие над
женщинами во время боевых действий - табу для Украины Марта Гавришко, кандидат
исторических наук, младший научный сотрудник Института Украиноведения. Добрый
день. Добрый день. Сегодня мы говорим о
нелегкой, непростой теме, которая мало звучит в украинском пространстве, в том
числе и в СМИ. Мы говорим о насилии над женщинами во время Второй мировой
войны. В эфире общественного радио Марта Гавришко уже была. Мы говорили о насилии над
женщинами во времени УПА, Второй мировой войны, в подполье. Тему мы прошли досконально.
Сегодня хотелось бы слышать больше сходств и все-таки табу немного снимать с
этой темы. Марта, вы в начале нашего
разговора сказали о том, что тема не популярна и, в принципе, вы остаетесь с непознанным,
почему вы ее занимаетесь. Расскажите подробнее. Итак, тему я занимаюсь уже
третий год. Тема, на самом деле,
является очень интересной и мало исследованной в Украине и не только в Украине.
Вообще, тема сексуального насилия во время Второй мировой войны начала
исследоваться за рубежом на Западе еще с 70-х годов. Но, по состоянию на
сегодня, мы имеем около двух тысяч работ научных, я имею в виду и книги, и
отдельные статьи, посвященные сексуальному насилию в разных армиях, в разных
войнах, на разных территориях. То есть, что касается
Второй мировой войны, то есть очень много, например, исследований по системе
комфортных женщин в Японской императорской армии. То есть, говорится о том, что
эти женщины были эксплуатированы, фактически, были сексуальными рабынями на
государственном уровне. И речь идет о сотнях тысяч женщин, и очень многие из
них просто умерли от инфекций, от ненадлежащего медицинского ухода. Это резонансное тоже было
дело. Япония очень тяжело это переживала, признание того, что, собственно, их
власть причастна к организации этой системы насилия над женщинами. Если
говорить о других фронтах, других армиях, то, конечно, вопрос сексуального
насилия уже исследован в отношении Красной армии. Исследователи, на самом
деле, уже не ставят вопрос того, было это явление или не было. Сейчас стоит
вопрос, сколько женщин пострадало. То есть, почему это произошло и могло ли
командование Красной армии предотвратить это преступление. Так же сейчас в Германии,
например, очень мощная гендерная школа, которую возглавляет Регина Мильхойзер,
известная исследовательница немецкая, которая исследует вопрос сексуального
насилия Вермахта на территорию оккупированного Советского Союза. В том числе,
на территорию Украины. То есть, за рубежом эти табу уже давно сняты. Об этом трудно, конечно,
говорить, потому что тема, в принципе, очень сложная в разных аспектах, но об
этом говорят, об этом пишут, об этом продолжают говорить. Причем не только
женщины, об этом говорят так же и мужчины-исследователи, и различные
общественные организации, организовываются выставки. И это травматическое
прошлое, собственно, проговаривается. Мы в Украине, к
сожалению, еще не имеем такого опыта. То есть, трудно очень говорить. Когда я
начала исследовать эту тему, я столкнулась просто с волной неприятия. Это были упреки в
непрофессионализме, в отсутствии источников. Это были упреки в том, что я
очерняю славную память героев. Вот, однако, моя задача - показать, что война,
конечно, не делалась в белых перчатках. И те мужчины, которые
могли быть героями, одновременно могли быть и преступниками. В том числе, по
отношению к своим побратимам и к своим сестрам. Поэтому теперь, когда мы
переживаем снова эти сложные моменты военной повседневности, мы должны
понимать, что очень тонкая грань между добром и злом. И мы должны постоянно
иметь в виду, что особенно уязвимы те категории населения, те социальные
группы, которые не имеют власти. В войнах меньшей властью, конечно, пользуются
женщины. Они преимущественно в подчиненном положении. Поэтому они имеют мало
ресурсов для того, чтобы отстоять свои права и защитить себя, если они стали
жертвой этого насилия. Я помню, наверное, в
прошлом году вышел дневник лейтенанта Владимира Гельфанда. Это еврей из
Украины, который писал дневники, несмотря на то, что это было запрещено. И там
он описывает все эти зверства, которые происходили. И в российских СМИ, в связи
с выходом этой книги, которую упомянули вскользь, они, конечно, тогда говорили
о том, что этот рассказ о признании массовых изнасилований - это миф, созданный
на Западе. И мне кажется, что не только российские СМИ в этом уверены, но в
Украине это происходит точно так же. Видите, это действительно
очень большая проблема, потому что если мы говорим о ревизии, то там есть
специальные законы, которые, так сказать, призваны не допускать ревизии
исторического поля, исторических определенных концепций, которые вписываются в
политический их нарратив. И там есть большая проблема с этими исследованиями, то
есть исследователи российские там фактически не могут об этом писать. Они идут
на Запад и обсуждают там эти темы. В Украине есть так же
определенная проблема, потому что, безусловно, Красная Армия освободила Европу
от нацизма. Однако мы должны понимать, что 8-9 мая, вспоминая войну, мы должны
говорить не только о победе, а должны говорить о тех страданиях, на самом деле,
связанных с войной, о той волне экстремального просто насилия, которая
прокатилась. И почему военное командование, высшее командование не смогло
справиться. Или не хотело. Или не хотело. Ну, на
самом деле, есть там приказы, которые ограничивали их полномочия. Есть даже
списки людей, которые были расстреляны за сексуальное насилие. Но, вы знаете, для меня
было очень странным, когда я говорила с немецкими исследователями, и они мне
пытались объяснить причины этого. То есть они, немки, относятся, возможно, даже
снисходительнее к тому, если они понимают причины. Они говорят, что эти солдаты
были измучены, измучены, истощены. Они видели эти ужасы,
которые делал Вермахт, СС на территории Советского Союза, и это для них было,
это раздалось как вознаграждение, фактически, за те их предыдущие страдания,
кроме того. Месть еще. Да, да, месть,
обязательно месть, желание унизить своего врага. То есть сексуальное насилие,
завоевателя, оно является фактически таким инструментом унижения своего визави.
Это способ такой коммуникации между доминантной маскулинностью и подчиненной,
то есть между победителями и побежденными. Потому что женское тело, как писала
Рут Зайферт, оно является символическим телом, оно является политическим телом,
оно является телом нации. И поэтому чистота этого тела, собственно, охраняется
теми же мужчинами. И если это тело насилуют, если нарушают его границы, то это
мужчинами воспринимается как личное оскорбление. Это вызов им. Поэтому изнасилование
тех, так сказать, враждебных женщин, как их называют, или чужих женщин, это
действительно является инструментом, собственно, угнетения других мужчин,
деморализации мужчин враждебных армий. И это было очень широко
практиковалось во Второй мировой войне. И позже, когда мы видим насилие в
Руанде во время геноцида, в бывшей Югославии, то сексуальное насилие уже
превращается в такой очень выраженный инструмент войны и даже инструмент
геноцида. То есть, если во Второй мировой войне, это вопрос больше, это вопрос
неконтролируемого насилия, когда просто не могли себе помочь, в Японской
императорской армии, там другая была идея, то есть, там встал вопрос, как наших
мужчин, так сказать. То есть, основная была цель рекреационная, чтобы мужчины
на оккупированных территориях не насиловали. Вот нате - мы им обеспечим женщин,
это отдых, это приют, так сказать, такой эмоциональный. Когда мы говорим о
войне в Югославии, в Руанде, то это уже насилие как инструмент геноцида просто,
потому что насилуются специально и насилуются с определенной целью. Особенно, например, если
мы говорим о принудительной беременности, да? Оплодотворить вражеских женщин,
так сказать. То есть, вот в таком контексте. Но Вторая мировая война, конечно,
она имеет свою специфику, и на территории Украины так же это насилие над женщинами,
оно было экстремальным. И украинские женщины, собственно, это женское тело, оно
было настолько выразительным во время Второй мировой войны, женщины могли стать
жертвами сексуального насилия, как Красной армии, так и советских партизан, так
и Вермахта, так или своей армии, которая там присутствовала - и своих. То есть,
самая большая проблема - это насилие своих над своими. Мой предмет, мой фокус
исследования - это женщины в подполье организаций украинских националистов и
украинской повстанческой армии. Самая большая проблема заключается в том, что
эти женщины не были допущены к системе принятия серьезных решений. А те, даже,
которые были допущены на определенном уровне, они все равно страдали от того,
что их власти было недостаточно. И в экстремальных условиях с ними могли не
считаться. Недавно я имела интервью
с Лесой Слободян, и она, ну, для меня это был шокирующий факт, потому что об
УНИ, УПА, говорят как о таких, которые, собственно, защищали мирное население,
защищали женщин, особенно своих женщин. И она мне рассказала случай, когда она
пришла в одно село, собственно, где был повстанческий отряд, они все были на
лошадях, и тут они увидели на холме вооруженных мужчин. И они поняли, что
сейчас будет вооруженная схватка. Эти мужчины начали постепенно спускаться к
ним сверху и открыли огонь. И она мне рассказывает о том, что мужчины-повстанцы
ее просто бросили там. При том, что кем она была, она занимала достаточно
высокую должность, она была районной главой Косовского района. Это был такой
серьезный горный район, где очень много было отделов УПА, где проходили
обучение, проходили тренировки, где базировались отделы УПА. Это был
стратегический район. И одновременно это был очень бедный район, где она,
собственно, работала с этим населением, организовывала эту помощь. Она
выполняла очень много функций. И в иерархии власти, собственно, поздней ночи
СИЦИУ она занимала достаточно высокую должность. Но тем не менее ее бросили. И
никто из тех повстанцев, из тех командиров на самом деле не поинтересовался, как
она спасется во время данной перестрелки. Она, слава Богу,
спаслась. Но другой случай очень интересный, который она мне рассказывала, что
когда повстанческий отряд, заняв стратегические позиции, напал на три машины с
венгерской армией, они расстреляли эти авто, и она с девушками - она имела
задание собрать оружие. И вот она говорит о том, что казалось бы, да, это не
непосредственно боевые действия. Но она рассказывает, что многие из тех ребят,
этих мужчин военных, они еще были живы, и они имели это оружие. То есть они
могли просто выстрелить в этих девушек. Зато повстанцы пока были наверху,
ждали, когда девушки соберут оружие, и тогда они шли, собственно, к тем
мужчинам проверять, кто жив, кто не жив, кого можно взять в плен, кого можно
использовать для обмена и так далее. И так же, например, про
Олю Горошко, есть такая, она тоже занимала достаточно высокую позицию, потому
что позже она вышла замуж за главного командира, и она рассказывает о том, что
писала вопрос проводить переговоры с немцами, и это было опасно. Опасно было
просто посылать мужчину на те переговоры, потому что те должны были его просто
убить, и послали женщину. Собственно, рассчитывая на то, что эти гендерные
стереотипы сработают, о том, что женщина слабее, женщину убивать не будут, ее
так пытать не будут, и действительно она провела очень успешные переговоры, потому
что она хорошо знала немецкий язык, который выучила, который выучила еще в
школе. То есть, мы имеем на самом деле очень такую неоднозначную историю. Были женщины, которых
защищали однозначно, особенно, если мы говорим о женщинах в, например, спецсвязи
главного командира УПА или других повстанцев, командиров. Но мы имеем очень
много женщин, которые были лишены этой власти. И если эти женщины были обвинены
в связях с НКВД, МГБ, их муж, даже занимая очень высокие позиции, спасти эту
женщину уже не мог. А мы понимаем, что в
подполье, особенно после 45-го года, когда НКВД, собственно, создало сеть
агентов, это были тысячи просто агентов, когда сеялось тотальное недоверие друг
к другу, когда не могли доверять ни маме, ни сестре, ни дочери, ни жене, очень
легко было подвести, собственно, под этот удар Служба безопасности ОУН,
спецслужбы ОУН, которая, получив определенные данные, могла без надлежащей
проверки, собственно, ликвидировать этого человека. И очень часто под
ликвидацию, собственно, попадали женщины, особенно жертвы сексуального насилия.
И я бы еще хотела один
очень интересный случай рассказать. В 49-м году руководитель Службы
безопасности ОУН Бережанского района псевдопоэт задержал подпольщицу «ландыш»
за подозрение в сотрудничестве с НКВД. Он не имел достаточно доказательств
этого, но это была такая техника НКВД - задерживать. Конечно, эта женщина могла
ничего не знать, она могла просто не отдать той информации, она могла не давать
расписки о сотрудничестве, но ее просто отпускали и тем самым сеяли,
собственно, это недоверие, это в отношении ее подозрение. И вот он ее арестовал, он
ее допрашивал, надлежащей информации он не получил для того, чтобы было достаточно
доказательств ее сотрудничества. И он, значит, во время следствия домогался ее.
Она ему отказала, тогда он сфабриковал протокол допроса. Вот, и, собственно, во
время допроса он ее изнасиловал-таки в лесу. Свидетелями были четверо
повстанцев. Вот, и он тогда сфабриковал протокол допроса для того, чтобы ее
расстрелять. То есть, таким образом, скрыть, собственно, этот факт насилия над
ней. И когда ее вели на расстрел, такой повстанец написал к Клиш, она начала
проситься. И говорить, собственно, что произошло. И этот Клиш, ну,
смилостивился просто. И началось расследование. Тогда этот руководитель-ОУН-поэт
пытался покончить жизнь самоубийством. Неудачно. Тогда он пришел к ней в Конвель
и говорит, ты знаешь, я буду на тебе жениться. Вот, и она ему, конечно,
отказала. Тогда он начал ей угрожать. Ну, тогда наслушался, ты знаешь, я в СБ
ОУН, я имею власть, я ликвидирую тебя, я найду твою семью. Вот. Ну, и поскольку дело,
действительно, получило очень большую огласку, очень много свидетелей было,
очень много людей, то все-таки этого поэта арестовали и приговорили к
расстрелу. Но, что очень интересно, некоторые его подчиненные говорили, что это
несправедливо, что этот человек занимал высокую должность, он имел большой
опыт, и он был очень ценным для подполья. Почему расстреляли этого поэта? То
есть, мы имеем такое, когда, я хочу подчеркнуть, что женщины в данном случае
используются как ресурс, с которым не всегда считались, на самом деле. И я напомню, что в эфире
программы "Киев, Донбасс" мы говорим с Марте Гавришко, кандидатом
исторических наук. Та же Алексиевич в своей
книге "Война - не женское лицо" писала неоднократные примеры,
приводила, ну, опять же, это сами люди вспоминали об этом, сами женщины,
которые воевали, говорили о том, что многие женщины становились любовницами
своих командиров, их заставляли это делать. Так ли это? Действительно ли это носило
массовый характер? Если мы говорим о Красной
армии, то действительно этот феномен военно-полевых жен, он очень был распространен. И это та же причина, на
самом деле, что была и в подполье УНИ УПА. То есть женщины не имели достаточно
ресурса власти для того, чтобы себя обезопасить от этих сексуальных
домогательств и для того, чтобы позже, в случае, если она подверглась
сексуальному насилию, чтобы отстоять, так сказать, себя и наказать своего обидчика.
Относительно подполья,
тоже, на самом деле, есть очень много случаев того, когда мужчины домогаются
своих непосредственных подчиненных женщин. И, например, я знаю такой
случай, когда мужчины специально брали себе секретаршами таких женщин, с
условием, что они будут их любовницами. А если говорить о подполье, мы должны
всегда иметь в виду, что после 45-го года, особенно начало 50-х годов,
подпольщиков осталось, на самом деле, очень мало. Они все были в глубоком
подполье, они все жили по тайникам. Это был период тотального недоверия. И
женщины, которые оказались в подполье, я это называю закрытым клубом. Ты можешь
выйти, но ты и не можешь выйти. Вот я знаю много случаев
женщин, которые беременели и просто хотели родить своих детей и жить, ну, пусть
по фиктивным документам, но воспитывать своих детей не в подполье, потому что в
подполье очень была большая смертность тех детей из-за санитарных условий,
из-за того, что засады делали, просто детей убивали во время этой засады. И тех
женщин убивали. То есть тех, которые хотели рожать легально, их просто убивали,
потому что они были опасны. Это такие женщины, которые могли выдать информацию,
когда их захватывали, опять же, используя этот шантаж детьми. То есть мы
заберем от тебя ребенка, ты или говори то, что ты знаешь, или тебе будет хуже. И, собственно, этот
пример, возвращаясь к тому примеру, был такой подпольный колос, и он пригласил
Елену Андрушчак к себе с таким условием, дал ей оружие, отношения с ней были
нормальные, и она не надеялась на это предложение. И когда он ей предложил быть
его любовницей, она отказалась. Отказалась, зная о том, что за ней уже следит
МГБ, зная, что ее родственники уже были под следствием, зная, что на нее уже собирают
компромат, она отказалась. И она говорит о том, что то время, тот год жизни,
когда она скрывалась сама, без оружия, без ресурсов, без связей, был тяжелее
для нее, чем пребывание в ГУЛАГе, где были тяжелые каторжные работы, где было
недоедание абсолютное, где женщины просто умирали от недостатка медицинского
ухода. Она говорит, что ей было
действительно очень трудно пережить этот год. Но она говорит, я очень этого
боялась, потому что много беременных женщин погибли просто в подполье, и одна
из ее непосредственных проводниц так же погибла беременной. И вот в НКВД ее
раздели, и просто это тело обнаженное с этим животом, который был уже очень
виден, просто поставили на всенародный обзор с такой тератологической целью,
запугать: смотрите, что вас ждет, если вы не прекратите свою вооруженную
борьбу. И она ему отказала. Но, говоря о женских
стратегиях сопротивления этому сексуальному насилию, это тоже очень сложный
вопрос. Потому что, например, есть такой пример у меня, такая Мария Ковальчук,
она пожаловалась на то, что ее непосредственный проводник Стемид ее изнасиловал
и заразил сифилисом. Но поскольку Стемид
занимал очень серьезную должность в УПА, расследование поручили его брату,
который признал жалобщицу виновной. Ее расстреляли. То есть, женщинам, на самом
деле, было трудно доказать, что они стали жертвой. Но вот пример Андрушчак,
он успешен в плане того, что он показывает эту силу женщин. То есть она,
несмотря на сложные обстоятельства, все-таки могла противостоять этому насилию.
Другая, например,
Ярослава Романин, рассказывает о том, что они находились в Киевке. Киевка была
очень маленькой. Их там было восемь человек. Они спали, так знаете, ложками. И
она рассказывает о том, что уложились спать, и, значит, она почувствовала такие
нежелательные прикосновения, скажем так, от одного подпольщика. И она просто
встала и села за стол, всю ночь сидела. И после этого он понял, что стоит
остановиться и больше этого не делать. Вот, собственно, это такой тоже
интересный пример. Другой пример, это,
конечно, некоторые женщины искали просто патрона. То есть, попадая в
маскулинную абсолютно среду, очень серьезным ресурсом становилось твое тело, и
ты могла его использовать для того, чтобы... Чтобы просто выжить. Да, просто выжить. И вот
я говорю многим, что те примеры, которые я встретила, которые я исследовала,
они показывают, что привычные, может, для некоторых истории любви на самом деле
являются стратегиями выживания женщин. Вот, например, будет такой фильм, он
широко разрекламированный, уже живой, об Анне Попович и Гринишеке, написал
Долука. Это и реальная история абсолютно, реальных людей. Но это история того,
как женщина вынуждена была использовать ресурс своего тела для того, чтобы
выжить в тех условиях. Она стала любовницей, ну, а уже любимой - позже. Гринишека, потому что они
долго времени находились в подполье, между ними возникла тесная связь. Он позже
ее даже вызволял и организовывал освобождение ее из больницы. Несмотря на то,
что она имела уже одну только руку, потому что из-за засады она потеряла эту
руку, но он ее все-таки забрал для того, чтобы она была с ним. И вот, когда его жена
вернулась из ссылки, его жена, с которой он имел двоих детей, и она даже на их
была свадьбе. То есть это все одно село, все всех знают. Когда жена вернулась,
она ему говорит, ну, знаешь, ты должен решать, потому что как я пойду в село?
То есть это вопрос, или ты с ней разводишься, как положено, или просто мы прерываем
отношения. И, собственно, там
сложная, собственно, тоже была история. У нас остается буквально
две минутки. Я все-таки хочу спросить у вас, почему, понятно, что там в России
идет героизация сегодня Великой Отечественной и ІІ Мировой, и поэтому эту тему
не затрагивают, и насилие над женщинами. Почему у нас происходит в Украине
тоже, как бы, сопротивление, исследованиям на эту тему? Замалчивание? Я думаю, ну вот мне
многие говорят, ну ты еще подожди, пусть эти люди умрут, то есть свидетели,
очевидцы, или сами же насильники и их жертвы. Но для меня очень важно
расспросить тех женщин, на самом деле, потому что об этом их не спрашивали, это
не хотели слышать. Потому что это не вписывается в героический нарратив. Для очень многих
украинцев УНУ, ПАЦИ, герои это те, которые умерли за идею украинской
государственности и так далее. И это действительно так. Они действительно
боролись, они клали свою жизнь и здоровье и так далее на алтарь, собственно,
этой идеи государственности. Но вместе с тем мы должны говорить об этих сложных
моментах. Я думаю, что такое сопротивление сейчас связано собственно с нашим
состоянием войны. Очень много людей ищут
образцов для себя героизма в прошлом. И, собственно, эта история снова
инструментализируется. То есть, история как дискурс власти. Власть пытается
заигрывать, собственно, с армией, пытается, собственно, поощрить мужчин идти на
войну, строя такой романтический образ такого бронзового героя, который не
совершает преступлений, который борется, который и так далее. Поэтому сейчас,
собственно, снова мы видим это сопротивление, которое выливается в очень разные
формы. В том же, даже угрозы физической расправы. Вот, то есть, не хотят
слышать, не хотят видеть, давайте подождем и так далее. Но, мы должны понимать,
что мы и так уже отстали от западной науки, да? Но, я считаю, что во время
войны об этом еще больше надо говорить для того, чтобы обезопасить тех женщин,
которые сейчас там, и которые так же, возможно, страдают от этого гендерного и
сексуального насилия. Тяжелая тема, сложный
разговоров, вопрос, актуальный, к сожалению, на данный момент и для нашей
страны, как правильно говорит Марта, мы находимся в состоянии войны. Тем не
менее, мы будем поднимать и дальше эти вопросы. В нашей программе табу не
существует. Это программа "Киев.
Донбасс". Сегодня ее для вас провели Виктория Ермолаева и Татьяна
Курманова. И у нас в гостях была Марта
Гавришко, кандидат исторических наук. |
||
|
||