 |
 |
 |
| |
||
| "Жінка в Берліні" — відомий щоденник часів Другої світової війни — викликає у нас сьогодні жаске дежавю. У ньому молода німкеня докладно фіксує пережите навесні 1945-го, коли до Берліна увійшли "переможні" радянські війська. Навесні 2022-го "визволителі", якими керує Москва, принесли насилля і хаос уже в українські міста та села. Що досвід попередніх зустрічей із радянськими солдатами може розповісти нам сьогодні? | ||
Щоденник воєнного підземелля"Так, війна суне на Берлін. Те, що вчора було тільки далеким гулом, нині переросло в безперервний гуркіт. Люди вдихають рев зброї. Вухо глухне і чує тепер тільки постріли найбільшого калібру. Вже давно не розрізнити, куди стріляють. Ми живемо, затиснуті в кільце збройних дул, яке щогодини звужується", — так починається щоденник "Жінка в Берліні". Якщо забрати назву міста в першому реченні, то написане могло би стосуватися і багатьох українських міст у березні-квітні 2022-го. Нині мені здається, що твердження про звуження кільця — цілком і про мої відчуття в перші тижні у Києві. 25 лютого, на другий день масштабного наступу Росії, я з рідними і своїм великим псом спускалася в "укриття" — найближчий підземний паркінг. Усередині було тьмяно. Сусіди з довколишніх будинків повмощувалися під стінами. Посередині стояло багато автівок. Десь далеко гупало, а відтак усе здригалося: на той час ми ще не розрізняли "їхніх" удари і "нашу" ППО. Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття. |
||
|
На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває. А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою. Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття. На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває. А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою. Не безіменнаАвторка книжки — 34-річна Марта Гіллерс. Свій щоденник вона писала буквально на коліні — від 20 квітня до 22 червня 1945 року. У кількох випадково знайдених шкільних зошитах і на принагідних клаптиках паперу. А вже влітку 1945-го жінка власноруч передрукувала весь текст на друкарській машинці: для себе і найближчих друзів. У першому машинописі Марта нічого не змінювала, тільки розшифрувала деякі скорочення. Через кілька років її приятель, відомий журналіст Курт Марек, переконав Марту дати дозвіл на публікування. Тоді вона змінила головні імена, щоби захистити живих від зайвої уваги. Себе вона теж замаскувала. Адже насправді була не "блідою білявкою" у вицвілому старому пальті, а таки доволі яскравою брюнеткою. А ще забрала власне ім’я, на довгі десятиліття ставши "Анонімом", аж до 2003 року. Не так через страх шельмування, як через небажання зайвої уваги. |
||
 |
||
| Ілюстрації Марії Фої | ||
|
Уперше німецькою щоденник опублікували 1959 року. До того вже вийшло два видання англійською: 1954 року — у Сполучених Штатах, 1955-го — у Британії. Значно пізніше з’явився новий, точніший, англійський переклад. Уже у 2000-х щоденник перевірили на автентичність і шукали слідів подальших редагувань. Письменник і історик-архівіст Вальтер Кемповскі провів незалежне розслідування і виснував, що рукописи й мінімально змінений текст машинопису справді автентичні та написані приблизно в означений період. Дослідники також змогли реконструювати більшість будівель в описах і навіть декого з "персонажів". У 2008 році німецький режисер Макс Фербербьок зняв на основі щоденника однойменний повнометражний фільм. Тоді "Жінку в Берліні" перевидали вдруге. Книжка зажила другим життям і набула, без перебільшення, міжнародної слави. На той час авторки вже кілька років не було серед живих. Року 2001 дев’яностолітня Марта Гіллерс-Дічі відійшла у вічність. Поховали її у Базелі, де вона й жила після одруження. Що ж про неї відомо? Народжена 1911 року неподалік Дюссельдорфа у звичайній німецькій родині. Її батько загинув під час Першої світової війни. Ще в школі вивчала кілька іноземних мов. В юності симпатизувала комуністам, відстоюючи ідеї загальної рівности й жіночої емансипації. Вже на початку 1930-х у Бернаті виконувала обов’язки інструкторки в осередку компартії, й навіть дописувала до партійної преси. |
||
|
І саме по партійній лінії 1931 року Марта Гіллерс потрапила до Москви. Ось і пояснення її сяких-таких знань російської мови. Радянська фотоагенція "Союзфото" шукала німецьких співробітників, і юна Марта радо вирушила до столиці Радянського Союзу. Все це вона описала у своєму воєнному щоденнику, у якому одного разу натякнула, що сама не змогла би там жити. Там, де не можна вільно пересуватися, а дикі злидні змушують на позір вихованих людей до крадіжок навіть найпримітивніших речей. До 1933 року Марта мандрувала європейською частиною СРСР. Відвідала Грузію, Вірменію, а також Польщу, Туреччину, Грецію та Італію. Згадок про Україну в ті найстрашніші роки в неї немає. А потім вона переїхала до Франції, де вступила до Сорбонни й вивчала світову історію і історію мистецтв. Відтак повернулась до Німеччини, де вже панував націонал-соціалізм. Невимовне і несказанеБіографія "Жінка в Берліні" відома насамперед як щоденник, у якому доволі відверто розказано про сексуальне насильство радянських солдатів над німецькими жінками в Другу світову. Тривалий час зґвалтування залишалося одним із найменш задокументованих воєнних злочинів. Традиційно його вважали "легшим" за вбивство, особливо якщо зґвалтованій вдалося вижити. Водночас на жертв перекладали частку відповідальности, бо вони ледь не самі дозволили себе над собою поглумитися. Суспільний осуд, неприйняття і зневага до себе спонукали багатьох жінок замовчувати пережите. І переважна більшість із них страждала все подальше життя і забирала страшні історії з собою в могилу. |
||
 |
||
|
Звісно, нині на цю тему вже написано і сказано чимало. Ми нарешті починаємо усвідомлювати реальні масштаби гендерного насильства у війнах принаймні ХХ століття. А особливо — в контексті Другої світової. Бо ж із роками віднайдених щоденників, мемуарів і свідчень про неї ставало дедалі більше. Іноді про це доволі відверто писали й самі радянські офіцери — як-то Володимир Ґельфанд у воєнних щоденниках 1941—1946 років. Показово, що вперше вони вийшли друком аж 2002 року, і то не в Росії, а в Німеччині. За різними даними, 1945-го в одному лише Берліні радянські війська зґвалтували від 90 до 130 тисяч жінок. Загалом же в радянській зоні окупації нарахували до 2 мільйонів жертв насильства. Із цієї причини у повоєнній Німеччині тимчасово скасували заборону на переривання вагітности. "Жінка в Берліні" не схильна до надмірного красномовства, а тим паче фізіологізму в описах. Найбільші жахіття фіксує ледь не в телеграфному стилі: "Ані звуку. Лише коли тріщить білизна, яку він розриває, мимоволі скрегочу зубами. Мої останні цілі речі. Раптом його пальці на моєму роті; сморід коней і тютюну. Я різко розплющую очі. Руки чужинця вправно розкривають мені щелепи. Очі в очі. Після цього він ретельно назбирує слину і спльовує мені в рот. Заніміння. Не огида, а лише холод. Хребет замерз, у потилиці крижане запаморочення. Я відчуваю, як зісковзую і падаю, кудись дуже глибоко, провалююся крізь подушки і покривало. Вгрузаю в підлогу. Ось як це було". Переповідати історії інших авторці вдалося повнішими реченнями: «Ми залишили їй рештки вазеліну. Хіба можна на це щось сказати? Ми нічого й не казали. Але вона заговорила сама. Зрозуміти її було непросто, — в неї надто спухли губи. "Я в цей час молилася, — сказала вона, — весь час тільки молилася: дорогий Боже, дякую тобі, що я п’яна". Бо перед тим, як стати до неї в чергу, росіяни добряче накачали жінку тим, що знайшли на місці, і в процесі теж давали їй час від часу хильнути. За все це ми дякуємо фюреру». Так, авторка навіть здатна на іронію. Хай і таку чорну. Але в цих обставинах саме така іронія — потужна зброя, яка чи не найкраще рятує від відчаю. "Пєтух пойот"Однією із найскандальніших ліній у щоденнику є історія вимушених стосунків з окупантами. Спершу — з Анатолем, старшим лейтенантом Червоної армії. Потім — з безіменним майором. Анатоль — українець, селянин з походження. Одружений, мав дітей, носив зі собою родинну фотографію. І часом повторював фразу, яку жінка запам’ятала надовго: "Пєтух пойот". Саме його вона обрала за першого "вожака", який мав відлякувати інших принагідних візитерів. Страх перед груповими зґвалтуваннями й перший жахливий досвід змусили її обрати менше зло і знайти собі "захисника". Але її сподівання спрацювали лише почасти. Адже рятувати себе від найгіршого переважно доводилось самій. |
||
 |
||
|
Анатоль був грубуватий, любив випити. Але по-своєму він навіть дбав про "власну" берлінську даму й щоразу приносив якісь харчі. У цих стосунках навіть з’явилися ознаки рутини. Двоє спілкувалися між собою російською і часом навіть жартували. У миті непроханої відвертости Анатоль ділиться історіями зі свого життя і вельми неохоче прощався наприкінці. Майор із хворою ногою — інший типаж. Із тоншою душевною конструкцією і освіченіший. Цей приносив іще щедріші подарунки. Але при цьому вимагав не тільки фізичного кохання, а й "любови". У червні радянські війська відступили з міста. Жінка таки зуміла вціліти і фізично, і психічно. Іноді в щоденнику вона розмірковує про те, що переживала. І про ціну, яку довелося платити за виживання. Утім на глибокі рефлексії і саморефлексії — ще не час. Для них буде все подальше життя. А поки що раділа, що вижила. Коли ж наприкінці до Берліна повернувся її коханий, гаданого романтичного возз’єднання не сталося. Оповідачка з великим сподіванням дала йому прочитати свій щоденник. Але той спричинив у чоловіка переважно обурення. Може, тому що його наречена так і не вжилася в роль жертви. І відверто написала про свої "суперечливі" відчуття. Не тільки про страх чи бажання вижити. А й про вдячність — за їжу й відчуття захисту від найстрашнішого. "Німецька жінка не могла так вчинити": подібно на вже опублікований щоденник згодом реагували й інші німці. Замість долати травми, багаторічним мовчанням жінки їх лише поглиблювали. А сексуальні злочини на війні ще багато років суспільство табуювало. Індивідуальна vs колективна провинаЦей щоденник дуже вражає: і гостротою авторського погляду, і точністю дібраних слів. А ще неймовірною стресостійкістю і волею до життя жінки, яка його написала. Однак найбільший подив та водночас повагу в мене викликають дві її риси, насправді тісно взаємопов’язані: її самокритичність і емпатія. Не схильна надміру прикрашати ситуацію або "відбілювати" себе, оповідачка намагалася тверезо дивитися на все довкола. Не нагнітати, але й не применшувати катастрофічности ситуації. Не жаліти себе, але й не піддаватися надмірному ризику чи надто картати себе. У короткі миті відносного спокою вона навіть думала про себе не лише як про беззахисну жінку на війні, а й як про представницю народу-агресора. Переживши в юності період бурхливого ідеологічного становлення і розчарувавшись у комунізмі, вона і її оточення в нових обставинах воліли якось пристосуватися і просто жити. Доки це було можливо. Самокритичність і не завжди вигідна відвертість авторки допомагають вірити її свідченням: про незнання справжніх масштабів гітлерівських злочинів. Читаючи цей щоденник нині, мимоволі проєктую ті давні події на нашу ситуацію із Росією і росіянами. Намагаюся уявити, чи можливе й там якесь "розкаяння". Але не вдається. Принаймні поки що. Мабуть, річ якраз у тому, щоб змусити агресора усвідомити власну провину. Не лише розплатитися згодом за скоєні злочини в міжнародному трибуналі, а й визнати їх. Якщо вони не хотітимуть, то змусити їх це зробити. Але сподіватися на це можна лише в разі цілковитої поразки Росії, після якої усе їхнє суспільство чекатиме справжня денацифікація. Довга і болісна. Саме така, яка відбулась з гітлерівською Німеччиною. Утім у Німеччині був і "свій" Карл Ясперс, який згодом написав про колективну провину й колективну моральну відповідальність. Що, на відміну від політичної чи кримінальної, поширюється на всю спільноту. Повертаючись нині до щоденника Марти Гіллерс, розділяємо з авторкою жахливі масштаби тодішніх злочинів, усвідомлюємо, що ворог спільний. Також переймаємо її волю до життя. А ще готовність працювати й відбудовувати наше життя навіть на цілковитих руїнах. |
||
| |
||
 |
||
| |
| 2023-12-04 |
||
Роксоляна Свято: Ужасное дежавю: опыт встречи с “освободителями” |
||
|
||
| “Женщина
в Берлине” – известный дневник времен Второй мировой войны
– вызывает у нас сегодня ужасное дежавю. В нем молодая немка
подробно фиксирует пережитое весной 1945-го, когда в Берлин вошли
“победившие” советские войска. Весной 2022-го
“освободители”, которыми управляет Москва, принесли насилие
и хаос уже в украинские города и села. Что опыт предыдущих встреч с
советскими солдатами может поведать нам сегодня? Дневник военного подземелья
“Да, война сует на Берлин. То, что вчера было только дальним гулом, ныне переросло в непрерывный грохот. Люди вдыхают рев оружия. Ухо глохнет и слышит теперь только выстрелы самого большого калибра. Уже давно не различить, куда стреляют. Мы живем, зажатые в кольцо вооруженных дул, которое каждый час сужается”, – так начинается дневник “Женщина в Берлине”. Если убрать название города в первом предложении, то написанное могло бы касаться и многих украинских городов в марте-апреле 2022-го. Сейчас мне кажется, что утверждение об сужении кольца – целиком и о моих ощущениях в первые недели в Киеве. 25 февраля, на второй день масштабного вторжения России, я с родными и своим большим псом спускалась в “укрытие” – ближайший подземный паркинг. Внутри было тускло. Соседи из близлежащих домов умостились под стенами. Посредине стояло много автомобилей. Где-то далеко громыхало, а потом все содрогалось: в то время мы еще не различали “их” удары и “нашу” ПВО. В поисках в тусклом свете знакомых лиц, вспомнилась “Женщина в Берлине”. В 2018 году я на протяжении полугода переводила эту книгу и читала материалы о ней. Тогда мне казалось, что я действительно вжилась в эти реалии. И вот вдруг оказалась в одной из ее начальных записей. Там автор описывает спуск в бомбоубежище, знакомит с его “жителями” и рассказывает о базовых правилах безопасности и сосуществования. В отличие от немецкого автора, я не способна была что-то толком фиксировать. Все попытки вести дневник обращались по пересчету банальностей. Теперь я понимаю, почему ей удавалось то, что не удавалось в марте многим из нас: “ее” война началась гораздо раньше. За это время автор привыкла к существованию в состоянии постоянной неизвестности и угрозы. И в то же время поняла: жизнь продолжается. А на вторую неделю полномасштабной войны России в Украине начали появляться первые новости, от которых “Женщина в Берлине” стала нам еще ближе. Не безымянная
Автор книги – 34-летняя Марта Хиллерс. Свой дневник она писала буквально на колене – с 20 апреля по 22 июня 1945 года в нескольких случайно найденных школьных тетрадях и на случайных клочках бумаги. А уже летом 1945-го женщина собственноручно перепечатала весь текст на пишущей машинке: для себя и самых близких друзей. В первой машинописи Марта ничего не меняла, только расшифровала некоторые сокращения. Через несколько лет ее приятель, известный журналист Курт Марек, убедил Марту дать разрешение на публикацию. Тогда она сменила главные имена, чтобы оградить живых от лишнего внимания. Себя она тоже замаскировала. Ведь на самом деле была не “бледной блондинкой” в выцветшем старом пальто, а довольно яркой брюнеткой. А еще забрала собственное имя, на долгие десятилетия став “Анонимом” вплоть до 2003 года. Не столько из страха шельмования, сколько из-за нежелания лишнего внимания. Впервые на немецком дневник опубликовали в 1959 году. До того уже вышло два издания на английском языке: в 1954 году – в Соединенных Штатах, в 1955 году – в Британии. Значительно позже появился новый, более точный, английский перевод. Уже в 2000-х дневник проверили на подлинность и искали следы дальнейших правок. Писатель и историк-архивист Вальтер Кемповски провел независимое расследование и заключил, что рукописи и минимально измененный текст машинописи действительно аутентичны и написаны примерно в указанный период. Исследователи также смогли реконструировать большинство зданий в описаниях и даже некоторых из “персонажей”. В 2008 году немецкий режиссер Макс Фербербек снял на основе дневника одноименный полнометражный фильм. Тогда “Женщину в Берлине” переиздали второй раз. Книга обрела вторую жизнь и приобрела, без преувеличения, международную славу. К тому времени автора уже несколько лет не было в живых. В 2001 году девяностолетняя Марта Хиллерс-Дичи отошла в вечность. Похоронили ее в Базеле, где она жила после замужества. Что же о ней известно? Родилась в 1911 году недалеко от Дюссельдорфа в обычной немецкой семье. Ее отец погиб во время Первой мировой войны. Еще в школе изучала несколько иностранных языков. В юности симпатизировала коммунистам, отстаивая идеи всеобщего равенства и женской эмансипации. Уже в начале 1930-х в Бернате исполняла обязанности инструктора в ячейке компартии и даже писала в партийную прессу. И именно по партийной линии в 1931 году Марта Хиллерс попала в Москву. Вот и объяснение ее кое-каких знаний русского языка. Советское фотоагентство “Союзфото” искало немецких сотрудников, и юная Марта радостно отправилась в столицу Советского Союза. Все это она описала в своем военном дневнике, в котором однажды намекнула, что сама не смогла бы там жить. Там, где нельзя свободно передвигаться, а дикая нищета вынуждают на взгляд воспитанных людей к воровству даже самых примитивных вещей. До 1933 года Марта путешествовала по европейской части СССР. Посетила Грузию, Армению, а также Польшу, Турцию, Грецию и Италию. Упоминаний об Украине в те самые страшные годы у нее нет. А затем она переехала во Францию, где поступила в Сорбонну и изучала мировую историю и историю искусств. Затем вернулась в Германию, где уже царил национал-социализм. Невыразимое и несказанное
Биография “Женщина в Берлине” известна прежде всего как дневник, в котором довольно откровенно рассказано о сексуальном насилии советских солдат над немецкими женщинами во Вторую мировую. Долгое время изнасилование оставалось одним из наименее задокументированных военных преступлений. Традиционно его считали “легче” убийства, особенно если изнасилованной удалось выжить. В то же время на жертв переводили часть ответственности, потому что они едва ли не сами позволили над собой надругаться. Общественное осуждение, неприятие и пренебрежение к себе побуждали многих женщин умалчивать о пережитом. И подавляющее большинство из них страдали всю дальнейшую жизнь и уносили страшные истории с собой в могилу. Конечно, сейчас на эту тему уже написано и сказано немало. Мы наконец-то начинаем осознавать реальные масштабы гендерного насилия в войнах по крайней мере ХХ века. А особенно – в контексте Второй мировой. Ведь с годами найденных дневников, мемуаров и свидетельств о нем становилось все больше. Иногда об этом достаточно откровенно писали и сами советские офицеры – Владимир Гельфанд в военных дневниках 1941-1946 годов. Показательно, что впервые они вышли в свет в 2002 году, и то не в России, а в Германии. По разным данным, в 1945-м в одном только Берлине советские войска изнасиловали от 90 до 130 тысяч женщин. В общей сложности в советской зоне оккупации насчитали до 2 миллионов жертв насилия. По этой причине в послевоенной Германии временно отменили запрет на прерывание беременности. “Женщина в Берлине” не склонна к чрезмерному красноречию, а тем более физиологизму в описаниях. Самые ужасы фиксирует чуть ли не в телеграфном стиле: “Ни звука. Лишь когда трещит белье, которое он разрывает, невольно скрежещу зубами. Мои последние целые вещи. Вдруг его пальцы на моем рту; вонь лошадей и табака. Я резко открываю глаза. Руки чужака ловко раскрывают мне челюсти. Глаза в глаза. После этого он тщательно собирает слюну и сплевывает мне в рот. Онемение. Не отвращение, а только холод. Позвоночник замерз, в затылке ледяное головокружение. Я чувствую, как соскальзываю и падаю, куда-то очень глубоко, проваливаюсь сквозь подушки и покрывало. Погружаюсь в пол. Вот как это было”. Пересказывать истории других автору удалось более полными предложениями: «Мы оставили ей остатки вазелина. Разве можно на это что-нибудь сказать? Мы ничего не говорили. Но она заговорила сама. Понять ее было непросто, у нее слишком опухли губы. “Я в это время молилась, – сказала она, – все время только молилась: дорогой Боже, благодарю тебя, что я пьяна”. Ибо перед тем, как стать к ней в очередь, русские изрядно накачали женщину тем, что нашли на месте, и в процессе тоже давали ей время от времени выпить. За все это мы благодарим фюрера». Да, автор даже способна на иронию. Пусть и такую черную. Но в этих обстоятельствах именно такая ирония – мощное оружие, которое лучше всего спасает от отчаяния. “Петух поёт”
Одной из самых скандальных линий в дневнике является история вынужденных отношений с оккупантами. Сначала – с Анатолем, старшим лейтенантом Красной армии. Потом – с безымянным майором. Анатоль – украинец, крестьянин по происхождению. Женат, имел детей, носил с собой семейную фотографию. И иногда повторял фразу, которую женщина запомнила надолго: “Петух поёт”. Именно его она выбрала за первого “вожака”, который должен был отпугивать других случайных визитеров. Страх перед групповыми изнасилованиями и первый ужасный опыт заставили ее выбрать меньшее зло и найти себе “защитника”. Но ее надежды сработали лишь отчасти. Ведь спасать себя от самого плохого в основном приходилось самой. Анатоль был грубоват, любил выпить. Но по-своему он даже заботился о “собственной” берлинской даме и каждый раз приносил какие-то продукты. В этих отношениях даже появились признаки рутины. Двое общались между собой по-русски и иногда даже шутили. В мгновения непрошенной откровенности Анатоль делился историями из своей жизни и весьма неохотно прощался в конце. Майор с больной ногой – другой типаж. С более тонкой душевной конструкцией и более образованный. Этот приносил еще более щедрые подарки. Но при этом требовал не только физической близости, но и “любви”. В июне советские войска покинули город. Женщина сумела уцелеть и физически, и психически. Иногда в дневнике она размышляет о том, что переживала. И о цене, которую пришлось платить за выживание. Впрочем, на глубокие рефлексии и саморефлексии – еще не время. Для них будет вся дальнейшая жизнь. А пока радовалась, что выжила. Когда же в конце в Берлин вернулся ее любимый, предполагаемого романтического воссоединения не произошло. Повествовательница с большой надеждой дала ему прочесть свой дневник. Но тот вызвал у мужчины преимущественно возмущение. Может потому, что его невеста так и не вжилась в роль жертвы. И откровенно написала о своих “противоречивых” ощущениях. Не только о страхе и желании выжить. Но и о благодарности – за еду и чувство защиты от самого страшного. “Немецкая женщина не могла так поступить”: подобно на уже опубликованный дневник впоследствии реагировали и другие немцы. Вместо того чтоб одолевать травмы, многолетним молчанием женщины их только усугубляли. А сексуальные преступления на войне еще много лет общество табуировало. Индивидуальная vs коллективная вина
Этот дневник очень впечатляет: и остротой авторской точки зрения, и точностью подобранных слов. А еще невероятной стрессоустойчивостью и волей к жизни написавшей его женщины. Однако наибольшее удивление и одновременно уважение у меня вызывают две ее черты, на самом деле тесно взаимосвязанные: ее самокритичность и эмпатия. Не склонна чрезмерно украшать ситуацию или “отбеливать” себя, рассказчица старалась трезво смотреть на все вокруг. Не нагнетать, но и не умалять катастрофичности ситуации. Не жалеть себя, но и не подвергаться чрезмерному риску или слишком корить себя. В короткие мгновения относительного покоя она даже думала о себе не только как о беззащитной женщине на войне, но и как о представительнице народа-агрессора. Пережив в юности период бурного идеологического становления и разочаровавшись в коммунизме, она и ее окружение в новых обстоятельствах предпочитали как-нибудь приспособиться и просто жить. Пока это было возможно. Самокритичность и не всегда выгодная откровенность автора помогают верить ее свидетельствам: о незнании настоящих масштабов гитлеровских преступлений. Читая этот дневник сейчас, невольно проецирую те давние события на нашу ситуацию с Россией и россиянами. Пытаюсь представить, возможно ли и там какое-нибудь раскаяние. Но не удается. По крайней мере, пока. Наверное, дело как раз в том, чтобы заставить агрессора осознать свою вину. Не только расплатиться со временем за совершенные преступления в международном трибунале, но и признать их. Если они не будут хотеть, то заставить их это сделать. Но надеяться на это можно только в случае поражения России, после которого все их общество будет ждать настоящая денацификация. Долгая и болезненная. Именно такая, которая произошла с гитлеровской Германией. Впрочем, в Германии был и “свой” Карл Ясперс, который впоследствии написал о коллективной вине и коллективной моральной ответственности. Что, в отличие от политической или криминальной, распространяется на все сообщество. Возвращаясь к дневнику Марты Хиллерс, разделяем с автором ужасные масштабы тогдашних преступлений, осознаем, что враг общий. Также перенимаем ее волю к жизни. А еще готовность работать и отстраивать нашу жизнь даже на полнейших руинах. |
||
| |
