Діди-ґвалтівники, або міф про «воїнів-освободітєлєй»

 
Одна з особливостей пропаганди - створення ідеального образу без жодних чорних плям. Саме такою зображають радянську армію в культі «9 травня» - з них ліплять бездоганних лицарів, хоча, на відміну від західних армій, вони не принесли свободу до Європи. 

Чому не «освободітєлі»? Бо фальсифікація виборів у Польщі 1947 року та становлення за рахунок репресій комуністичних режимів у Східній Європі показують, що СРСР не цікавила воля народу, а значить армія була окупантами, а не «освободітєлямі».

Фактично Червона армія принесла за собою просто більш лайтовий режим у порівнянні з Третім Рейхом. Я, звісно, не стану замовчувати, що понад 7 млн українців воювали у лавах Червоної армії, більше того, мій прадід був червоноармійцем. Але ключова різниця українського спадку від російського - ми можемо відверто говорити про нього. Тому сьогодні я покажу лик червоноармійців, який запам'ятали німецькі жінки (раніше, я вже писав про це).

Діди-ґвалтівники. Почнемо з відомого щоденника Володимира Гельфанда - до слова, він не емігрант, прожив усе життя в СРСР. Саме тому його мемуари найцікавіші та об'єктивні. Цитати наведу оригінальною мовою, запис за 25.04.1945 (В. Гельфанд. Дневники 1941-1946 годов):

- Они тыкали сюда, - объясняла немка, показывая под юбку, - всю ночь, и их было так много. Я была "медхен" (девушка), - вздохнула она и заплакала. - Они мне испортили жизнь. Среди них были старые, прыщавые и вонючие, и все лезли на меня, все тыкали. Их было не меньше двадцати, да, да, - и залилась слезами.
- Они при мне насиловали мою дочь, - вставила несчастная мать, - они могут ещё прийти и насиловать мою девочку. 
- Оставайся здесь, - вдруг бросилась ко мне девушка, - будешь со мной спать. Ты можешь со мной делать все, что захочешь, только ты один! Я готова с тобой "фик-фик", я согласна на всё, что ты захочешь, только не они опять!
Примітка: Автор щоденника народився та жив в УРСР, до слова, пізніше допоміг захистити цих жінок.

Михайло Коряков, офіцер, який не повернувся в СРСР після завершення другої світової війни, але залишив цікаву автобіографічну повість. Нижче наведено її фрагменти (книга: М. Коряков. Освобожденные души):

Про мародерство: В одной танковой дивизии была произведена проверка машин: танки оказались настолько забиты награбленным барахлом, что в них не повернуться, — в случае внезапности экипажи не смогли бы вести боевые действия.

Про «звитягу»: В Красной армии весной 1945 года ходил анекдот: первому эшелону — часы, второму — девушки, третьему — барахло.

- Наверху, над потолком, раздались женские крики, плач детишек. В волнении стал я одеваться. Девушка и старики Вюнш умоляли меня не ходить туда: убьют! Минувшей ночью убили офицера городской комендатуры, пытавшегося помешать насилию. Всю ночь мы слушали в страхе крики несчастных женщин, плач детей и топот, топот тяжелых солдатских сапог над головой.
(...) я узнал страшную вещь: за три недели ее изнасиловали — общим счетом — не менее 250 человек! Насиловали и фрау Вюнш, даже на глазах мужа. Два солдата изнасиловали полуслепую и высохшую фрау Симон.
Важлива примітка: Масові ґвалтування не були покарані, кількість вироків була мінімальною.

І це лише квіточки - на основі щоденників німкень Берліну був знятий окремий фільм (Viasat History, Берлін 1945), де таких історій сотні, а за іншими підрахунками - сотні тисяч. Сьогодні СБУ перехоплює багато розмов окупантів, з яких ми можемо зрозуміти, що історії повторюються, я наведу посилання на декілька:

Ґвалтування 14-літньої дівчини: https://www.youtube.com/watch?v=QNfsp6qA-MI&feature=youtu.be
Ґвалтування 16-літньої дівчини: https://t.me/uniannet/42753

Армія «РФ», як і Червона Армія, є армією ґвалтівників та мародерів. І мені дуже прикро, що мої предки були вимушені служити в імперських збройних силах, які, поміж маленьких променів доблесті, все-таки не знали, що таке честь.





May 31, 2021

Колективна відповідальність. Як же солодко та просто звучить її сенс, та як легко її можна інтерпретувати: влада держави вчинила злочини проти іншої держави, а отже всі громадяни автоматично повинні за це відповідати. Однак де межа цієї відповідальності?
В певному сенсі Нюрнберзький трибунал та репарації, які виплатила Німеччина, є єдиним правильним трактуванням поняття колективної відповідальності за дії уряду. Проте й тут є багато особливостей, бо диктаторські чи авторитарні режими апріорі не дають народу обирати альтернативу, а отже і в цьому випадку все не так однозначно.

Облишимо диспут навколо цивілізованого поняття і перейдемо до дикунського: «їхня армія коїла злочини, отже й нам можна». Помста має легке пояснення та зрозумілу мотивацію. Проте коли вона застосовується проти людей просто через те, що вони тої ж національності що й агресор, це втрачає будь-який зв'язок з цивілізованим світом.
Подібна думка, що з німцями можна робити все, що завгодно, була особливо популярна в лавах Червоної армії та армій Союзників. В книзі історика Роберта Ліллі “Taken by Force: Rape and American GIs in Europe during World War II” вказані понад 11 тис. випадків зґвалтувань з боку солдатів США і з них значна частина злочинців не понесла відповідальності.
Щодо радянських злочинів, то їх ще більше, точні цифри навіть не можливо встановити (понад 100 тис.). Я не стану їх цитувати, але всі ці джерела є в гуглі, тому для тих, хто хоче ознайомитись:

🎯Щоденник Володимира Гельфанда — уривок за 25.04.1945;
🎯Книга Михайла Корякова «Освобожденные души» — стор. 235;
🎯Щоденники/листи німкень та солдатів, на основі якого знято документальний фільм від Viasat History (Берлін 1945).

Усюди мотивація злочинців була проста: «вони доньки Есесівців, а отже повинні відповідати за злочини своїх татусів». Однак хто ж зі злочинців визнає, що злочини проти неповнолітніх дівчат все одно є злочинами? Ні, вони скажуть, що це колективна відповідальність, мовляв, мають причетність до Третього Рейху — значить «по-ділом». І таке дикунське пояснення іноді використовують навіть у XXI столітті.
Злочин є злочином, а правду про нього викриє час. Радянська пропаганда, як і пропаганда країн Союзників, завжди виставляла наперед злочини Третього Рейху, які були безумовно не менш дикунськими, але це часто робили, щоб прикрити власні.
Звісно, у Червоній армії та арміях Союзників карали злочинців, але навіть за різними дослідженнями встановити процент розкритих злочинів дуже складно, і він радше не на боці закону.

Сьогодні, як і в часи Другої світової, ярлики вішають на цілі нації, ворогів шукають навіть за мовним принципом й найстрашніше — ті, хто це робить, стоять за крок до того, щоб закрити очі на реальні злочини. Найстрашніше, що злочин оцінюють не за фактом його скоєння, а за формою чи нацією солдата…
Хочу вірити, що Україна, на якій безумовно теж лежить відповідальність за Берлін 1945 (7 млн червоноармійців були українцями), як і на Німеччині за війну та злочини 1939-1945, завжди відстоюватиме принцип “закон для всіх один”. Не даремно богиня Феміда усюди зображена з зав'язаними очима.
Не варто вірити в ідеальність історичних героїв чи епоху маєстату, бо чим красивіший ідол, тим жахливіша його реальна історія.