Щоденник починається з кінця квітня 1941 року, майже за два місяці до початку війни між Німеччиною і СРСР. До цього моменту Володимир Гельфанд встиг закінчити вісім класів середньої школи та 3-й курс Дніпропетровського індустріального робітфаку (нині — Національна металургійна академія України).

02.07.1941

Війна змінила всі мої плани щодо проведення літніх канікул. 22 числа минулого місяця відвідав... Малий театр, який тоді у нас гастролював. Ішла комедія Островського О. М. «Правда добре, а щастя краще». Веселі та збуджені спектаклем, ми покинули залу.

... Дізналися, що Німеччина оголосила нам війну. Це було жахливо й несподівано.

Та ось усі стали збиратися біля репродуктора, підійшов і я. Почалася війна — довелося погодитися з доконаним фактом.

У серпні 1941-го Володимир евакуювався в Єсентуки, де оселився в тітки — батькової сестри. Через тиждень після його від'їзду місто окупували німецькі війська.

18.09.1941, Єсентуки

Сьогодні місяць з того дня, як я покинув Дніпропетровськ. Першого числа сюди приїжджали ще жителі Бессарабії, західних областей України та Білорусії, мешканці Одеси та Кам'янця-Подільського. Усі були впевнені, що німці не прийдуть до Дніпропетровська, що їх не допустить Червона Армія в цей важливий для країни промисловий регіон.

Почали евакуацію членів сімей міськради і міліції. Раз по раз чулися сигнали автомобільних гудків — вдень і вночі залишали місто тисячі його жителів. Почали розтікатися чутки. Ті, що залишалися в місті, з обуренням дивилися на тих, хто відбуває.

З фронту теж надходили недобрі вісті. Наші війська залишали одне за одним міста: Смоленськ, Гомель, Коростень, Білу Церкву і Житомир. Фронт невідворотно наближався, міцніли нальоти німецької авіації. З міста постійно відправлялися ешелони, що вивозили верстати та обладнання зупинених заводів. Евакуація посилилася, дістати квитки на поїзд стало зовсім неможливо.

Наша сім'я заметушилася. Стали й ми готуватися до від'їзду. Я сміявся над підготовкою — до фронту лишалися сотні кілометрів. Але за кілька днів мені довелося гірко шкодувати про своє невір'я в окупацію міста ворожими військами.

У Єсентуках він вступає в комсомол і його направляють працювати в ремонтно-відновлювальну колону зв'язку. Це давало бронь від призову в армію. Володимир описує, як із початком війни в суспільстві посилюються антисемітські настрої. З їхніми проявами йому ще не раз доведеться стикатися на фронті, у госпіталі, на звільнених територіях.

23.10.1941

Євреї. Жалюгідні й нещасні, горді та хитрі, мудрі та дріб'язкові, добрі та скупі, полохливі... і...

На вулицях і в парку, у хлібній крамниці, у черзі за гасом — усюди чується шепіт. Шепіт жахливий, веселий, але ненависний. Говорять про євреїв. Кажуть поки ще боязко, озираючись на всі боки.

Євреї — злодії. Євреї мають гроші. Євреї не люблять працювати. Євреї не хочуть служити в Червоній Армії. Євреї живуть без прописки. Євреї сіли нам на голову. Словом, євреї — причина всіх лих. Усе це мені не раз доводиться чути — зовнішність і мова не видають у мені єврея.

07.11.1941

«Не мала баба клопоту, купила порося». Так і в мене. Замість військової служби вибрав непосильну, на мій погляд, роботу.

Але... злякався сліз матері, піддався на її умовляння і вирішив відвернутись від військової служби. Що броня? Чи не краще веселе окопне життя, гаряча військова служба, пов'язана з небезпеками, кривавими бойовими етюдами та самопожертвою на благо Батьківщини.

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

У травні 1942 року Гельфанда призвали в Червону армію. Він пройшов навчання в артилерійській школі, отримав звання сержанта і став командиром мінометного взводу. На фронт Володимир потрапив улітку 1942-го в дні важких поразок радянських військ під Харковом. Разом зі своїм батальйоном він виходив з оточення і відступав до Сталінграда. Володимир Гельфанд намагався писати практично кожен день, навіть в окопі під обстрілом.

22.06.1942

Сьогодні рік війни між нашою країною та німецько-фашистськими гадами. Ця знаменна дата збіглася сьогодні з першим запеклим нальотом на ці місця.

Пишу в землянці. Нальоти тривають і зараз. Хаустов, мій боєць, остаточно розгубився і навіть від переляку захворів. Його нудить. Руки трясуться й обличчя перекошене. Він спочатку намагався приховати свій страх перед бомбардуванням, але тепер, уже не соромлячись, відверто зізнається мені, що більше терпіти не може — нерви і серце не витримують — це вчорашній герой, який минулої ночі матюкав мене і говорив, що я «сирун», у першому ж бою накладу в штани, покинувши його гинути в бою.

02.07.1942

Уже третій день страшна картина спостерігається мною: вибиті шибки покинутих жител, забиті двері та віконниці, пір'я і голови нещодавно зарізаних курей, плачучі жінки і голі дітлахи, прибиті безперервними окриками сердитих матерів.

Корів, як виявилось, забрали всіх, не видавши селянам навіть розписок. Одну жінку, яка відмовилася розлучитися з коровою, якийсь лейтенант пристрелив — поранив у живіт, і вона зараз помирає. Ніхто навіть не намагається врятувати її.

03.07.1942

До мене прийшов якийсь майор (з ним були капітан і старший лейтенант, як я дізнався, фахівці зі складання карт на географічній місцевості). Заговорили про карти та про становище на фронтах. Капітан сказав, що у нас карти зараз погані, гірші за німецькі, оскільки наше командування не думало, що німці займуть таку територію, так далеко вглиб, і карти склало тільки до Київської області включно. Позаяк німецький двофюзеляжний літак-розвідник, знімаючи місцевість, збільшує і складає з ділянок знімки, потім отримує чудову карту місцевості, де кожна найдрібніша деталь нанесена.

20.07.1942

Хутір Беленський. Сьогодні ми вже тут другий день. Війська все йдуть і йдуть. Одинаки, дрібні групи і великі підрозділи. Усі мають виснажений і змучений вигляд. Багато поперевдягались у цивільне, більшість покидало зброю, деякі командири позривали з себе відзнаки. Яка ганьба! Яка несподівана і сумна невідповідність із газетними даними.

Вище командування розбіглося на машинах, зрадило червоноармійські маси, незважаючи на віддаленість звідси фронту. Всі переправи і мости зруйновані, майно і худоба, розбиті та понівечені, валяються на дорозі. Процвітає мародерство, панує боягузтво.

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

Гельфанд брав участь в обороні Сталінграда. У грудні 1942-го його поранили, і до кінця лютого 1943-го він пробув у госпіталі. Потім його направили на курси офіцерів, і в кінці серпня Володимир отримав звання молодшого лейтенанта. Він командував мінометним взводом на передовій під Мелітополем, форсував Дніпро.

13.03.1943

Ночували на станції Двойній. Хазяйка розповідала про німців. Людям похилого віку видавали хліб безкоштовно. Молодь примушували працювати. За кожного вбитого німця вбивали одразу жителів — правих і неправих. Так що про партизанів тут і не думали. Євреїв усіх вивезли: розстріляли навіть однорічних дітей.

Коли поїзд рушив — перед моїми очима знову пронеслися великі поля сільських степів, покриті суцільно побитими танками, гарматами, автомашинами та іншим брухтом грізної ворожої техніки, покинутої ними під час відступу.

4 або 5.11.1943

Біля дослідної станції села Якимівка, у лісосмузі, що перед станцією, ми зайняли оборону. Незабаром туди підійшли санітари 2 батальйону і розташувалися в окопах. Серед них була Марійка.

Ми сиділи в одному окопі. Навколо рвалися, гуркотіли та гули снаряди, здіймаючи то близько, то далеко густий сірий дим розривів. Я обіцяв, що викопаю окоп на двох, і заспокоював її, як міг. Удвох було не можна сидіти в одиночному окопі. Я вирішив перейти в інший окоп, що був поруч. Тільки поміняв я окоп — новий загурчав снаряд, зашипів несамовито і з люттю вдарив у землю. Я впав горілиць, відчувши в окопі страшний поштовх раптом у вуха і в голову. Скинувши з себе землю, що присипала мене, встав і почав кликати Марійку. Вона не відгукувалась.

Марію на ранок розкопали, розколупали. Знайшли одну ногу, нирки і більше нічого. Марію зарили і залишили в землі без жодного сліду і пам'яті. Я наказав своїм бійцям зробити Т-подібну табличку, і, надписавши на ній маленький некролог на пам'ять Марії, встановив її.

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

У кінці січня 1944 року Гельфанду присвоїли звання лейтенанта. Він бився на південній ділянці фронту, визволяв Миколаїв, Одесу. Восени 1944-го його підрозділ уже перебував у Польщі. У щоденнику Гельфанд описував не лише бойові будні, а й свої інтимні переживання, на яких війна теж залишила відбиток.

12.04.1944

В Одесі багато красивих дівчат. Деякі, щоправда, занадто вирядились і розчепурились до краю. Цього я не люблю. Простота прикрашає людину. Майже всі вони дивилися на мене закоханими або, точніше, захопленими очима, і це приносило мені задоволення. Я безумовно подобався багатьом, оскільки був у новій офіцерській формі і шинель носив унакид. Тільки от поводитись я з ними не вмію, і страшно боюся того моменту, коли доведеться розділити ліжко з дівчиною. Страшно сказати — мені 21 рік, і я досі не маю щодо цього поняття і досвіду. «Живої п.... не бачив», — сміються товариші, і це правильно. Адже я не знаю, як навіть приступити до цього; хіба що спробувати може вже на бувалій?!

Учора, щоправда, мертву бачив, але не придивився до того, що у неї між ногами, — засоромився, а про живу й казати годі...

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

28.09.1944

Багато офіцерів в армії зараз живуть для себе. Про солдатів казати годі — вони раби свого начальника, і його воля для них закон. Але є офіцери (і їх багато), які воюють на словах, відсиджуючись у тилах, і отримують, завдяки пронозливості та спритності, ордени та славу. Бійці. Ті взагалі лишаються за бортом уваги.

Я, напевно, не матиму нагороди. І якщо вийду з війни неушкодженим, незнайомі зі мною в сутичках з німцями люди скажуть цілком резонно, що так я і воював. Але хай їм, людям! Я люблю людей, але останнім часом абсолютно перестав зважати на їхню думкою — так багато несправедливості і неприємностей зустрів я від людей у період війни та фронту.

22.10.1944 Польща.

У Владові та в інших місцях польські солдати та офіцери першими вітають нас. У їхніх вітаннях добре помітно принижену гідність і підлабузництво, яке вони відчувають перед нами. Солдати наші ходять, молока просять, самогону, крадуть коней, худобу, і взагалі рух армії супроводжується сльозами та голосінням мешканців. Німці гірше вчиняли, але і нашими слов'янами стосовно цього тут незадоволені.

25.10.1944

Розговорилися. Господарі виявили переді мною цілком свої реакційні погляди.

— Сталін дав трохи зерна для мешканців Варшави, але це зерно він відібрав раніше в населення ще в більшій кількості! Ми не вважаємо, що Червона Армія звільняє нас — вона несе нам інший гніт, ще більш важкий, ніж німецький. Ви прийшли до нас зі зброєю, тому що сильніші за нас. Якби ми змогли — ми б не пустили вас до себе. Ви закрилися від усього світу, щоб він не знав про ті жахи, що кояться у вас! І в той же час ви кричали на всю землю про свої досягнення та успіхи.

— Ви допустили до того, щоб зайняли Польщу та інші країни, ви й самі не змогли встояти, і тільки допомога союзників забезпечила вам успіхи. Німці тільки через вас пішли на Польщу, інакше вони її не чіпали б.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

У січні 1945 року дивізія, у якій служив Гельфанд, уже воює в Німеччині і проривається до Берліна. Наприкінці березня його перевели в штаб вести журнал бойових дій дивізії. Пізніше він дізнався, що його мінометна рота практично повністю була знищена.

28.01.1945

Німеччина зустріла нас непривітно, хуртовиною, лютим вітром і порожніми, майже вимерлими селами. Люди тут — німці — бояться гніву російського. ТІкають, покидаючи все своє господарство та майно.

30.01.1945

Ніхто нікому не забороняє брати і знищувати у німців те, що вони награбували в нас раніше. Я дуже задоволений. Не подобається мені тільки безрозсудне бешкетування. Вчора, наприклад, Рисєв [капітан мінометної роти] розбив бюст Шиллера і знищив би і Гете, якби я не вирвав його з рук зайдиголови і не сховав, обмотавши ганчірʼям. Генії не можуть бути прирівняні до варварів, і знищувати їхню пам'ять — великий гріх і ганьба для нормальної людини.

21.02.1945

Позавчора на лівому фланзі діяв жіночий батальйон. Їх розбили вщент, а полонені кішки-німкені оголосили себе месницями за загиблих на фронті чоловіків. Солдати наші пропонують, наприклад, заколоти через статеві органи та інше, але я просто б їх знищив.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

25.04.1945, Берлін. Шпрее.

Позавчора, катаючись на велосипеді (до речі, днем раніше я навчився їздити на цій чудовій, як мені здалося, машині) у передмісті Берліна, я зустрівся з групою німецьких жінок з вузликами, тюками і валізами. Вони з жахом розповіли про те лихо, яке заподіяли їм передовики фронту в першу ж ніч приходу сюди Червоної Армії.

Коли прийшли наші солдати, — вони витіснили всіх у підвал. Наймолодшу та, мабуть, найвродливішу забрали з собою і почали з неї знущатися.

— Вони тикали сюди, — пояснювала німкеня, показуючи під спідницю, — усю ніч, і їх було так багато. Я була «медхен» (дівчина). Їх було не менше ніж двадцять.

— Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — будеш зі мною спати. Ти можеш зі мною робити все, що захочеш, тільки ти один! Я готова з тобою «фік-фік», я згодна на все, що ти захочеш, аби не вони знову!

Разом з нею благала мене її мати.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

Гельфанд був очевидцем капітуляції Німеччини, брав участь у параді в Берліні. А потім готувався до відправки на Далекосхідний фронт, коли СРСР оголосив війну Японії.

07.05.1945

1 травня о 3 годині прийшли німецькі парламентарі, 5 осіб, серед них полковник, перекладач та інші (з білим прапором), з питання щодо повної капітуляції Німеччини.

Після коротких переговорів вони привели двох генералів, серед яких був начальник генерального штабу — генерал-полковник, який повідомив, що 30 квітня о 15:55 Гітлер покінчив з життям...

10.05.1945

Учора вранці сталася незабутня подія. Німці погодилися на повну безумовну капітуляцію. Скупо, але врочисто повідомляли про це газети.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

25.06.1945

Я, напевно, побуваю і в Японії. У всякому разі, намагатимусь цього домогтись. Але тепер уже не буду такий дурний і наївний, як раніше, і більше не буду так нестримно і стрімголов рватися в саму гущу бою. Я побачив війну очима солдата. Іншу війну я повинен побачити іншими очима, бо не смію ризикувати собою — багато історично правдивого багатства, що накопичилося в моїй голові, не повинно піддаватися ризику бути назавжди втраченим для нащадків.

26.08.1945

По радіо останні вісті. Сьогодні на Червоній Площі в Москві, з повідомленням про підписання Японією акту про безумовну капітуляцію і настання миру в усьому світі, виступив товариш Сталін.

Друга Світова війна відійшла в історію.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

Після закінчення війни Володимир Гельфанд ще фактично рік залишався в окупованій Німеччині. Він служив на різних посадах у Берліні та його околицях. Додому Гельфанд повернувся тільки після демобілізації восени 1946 року.

19.09.1946, Берлін.

Німеччина — ти не приїлася, але із задоволенням покидаю тебе, розпусну і порожню. Нічого в тобі нема дивного, нічого нема радісного. Лише життя в тобі веселе і безтурботне, дешеве, галасливе і балакуче.

 

Із архіву Володимира Гельфанда.

 

30.10.1946, Дніпропетровськ.

Сиджу і слухаю музику. Тепер уже звик, втягнувся в нове життя і, хоча ще все тут нове, але вже зовсім звичне, як до війни. 

 

   

Дневник начинается с конца апреля 1941 года, почти за два месяца до начала войны между Германией и СССР. К этому моменту Владимир Гельфанд успел окончить восемь классов средней школы и третий курс Днепропетровского индустриального рабфака (сейчас — Национальная металлургическая академия Украины).

02.07.1941

Война изменила все мои планы относительно проведения летних каникул. 22 числа прошлого месяца посетил... Малый театр, который тогда у нас гастролировал. Шла комедия Островского А. Н. «Правда хорошо, а счастье лучше». Веселые и возбужденные постановкой, мы покинули зрительный зал.

…Узнали, что Германия объявила нам войну. Это было ужасно и неожиданно.

Но вот все стали собираться у репродуктора, подошел и я. Началась война — пришлось согласиться со свершившимся фактом.

В августе 1941 года Владимир эвакуировался в Ессентуки, где поселился у тети — сестры отца. Через неделю после его отъезда город оккупировали немецкие войска.

18.09.1941 Ессентуки

Сегодня месяц с того дня, как я покинул Днепропетровск. Первого числа сюда приезжали еще жители Бессарабии, западных областей Украины и Белоруссии, жители Одессы и Каменец-Подольского. Все были уверены, что немцы не придут в Днепропетровск, что их не допустит Красная Армия в этот важный для страны промышленный регион.

Начали эвакуацию семьи членов горсовета и милиции. То и дело слышались сигналы автомобильных гудков — днем и ночью город оставляли тысячи его жителей. Начали растекаться слухи. Остающиеся в городе с негодованием смотрели на убывающих.

С фронта тоже приходили нехорошие вести. Наши войска оставляли один за другим города: Смоленск, Гомель, Коростень, Белую Церковь и Житомир. Фронт неотвратимо приближался, усиливались налеты немецкой авиации. Из города то и дело отправлялись эшелоны, вывозящие станки и оборудование остановленных заводов. Эвакуация усилилась, достать билеты на поезд стало совершенно невозможно.

Наша семья засуетилась. Стали и мы готовиться к отъезду. Я смеялся над подготовкой — до фронта оставались сотни километров. Но через несколько дней мне пришлось горько сожалеть о своем неверии в оккупацию города вражескими войсками.

В Ессентуках Гельфанд вступает в комсомол, и его направляют работать в ремонтно-восстановительную колонну связи. Это давало бронь от призыва в армию. Владимир описывает, как с началом войны в обществе усиливаются антисемитские настроения — с ними ему еще не раз придется столкнуться на фронте, в госпитале, на освобожденных территориях.

23.10.1941

Евреи. Жалкие и несчастные, гордые и хитрые, мудрые и мелочные, добрые и скупые, пугливые... и...

На улицах и в парке, в хлебной лавке, в очереди за керосином — всюду слышится шепот. Шепот ужасный, веселый, но ненавистный. Говорят о евреях. Говорят пока еще робко, оглядываясь по сторонам.

Евреи — воры. Евреи имеют деньги. Евреи не любят работать. Евреи не хотят служить в Красной Армии. Евреи живут без прописки. Евреи сели нам на голову. Словом, евреи — причина всех бедствий. Все это мне не раз приходится слышать — внешность и речь не выдают во мне еврея.

07.11.1941

«Не мала баба клопоту, купила порося». Так и у меня. Вместо воинской службы выбрал непосильную, на мой взгляд, работу.

Но... испугался слез матери, поддался ее просьбам и решил уйти от воинской службы. Что броня? Не лучше ли веселая окопная жизнь, жаркая воинская служба, сопряженная с опасностями, кровавыми боевыми этюдами и самопожертвованием во благо Родины.

Из архива Владимира Гельфанда.

 

В мае 1942 года Гельфанда призвали в Красную армию. Он прошел обучение в артиллерийской школе, получил звание сержанта и стал командиром минометного взвода. На фронт Владимир попал летом 1942-го, в дни тяжелых поражений советских войск под Харьковом. Вместе со своим батальоном он выходил из окружения и отступал до Сталинграда. Владимир Гельфанд старался писать практически каждый день, даже в окопе под обстрелом.

22.06.1942

Сегодня год войны между нашей страной и немецко-фашистскими гадами. Эта знаменательная дата совпала сегодня с первым ожесточенным налетом на эти места.

Пишу в землянке. Налеты продолжаются и сейчас. Хаустов, мой боец, окончательно растерялся и даже от испуга заболел. У него рвота. Руки трясутся и лицо перекошено. Он сначала пытался скрыть свой страх перед бомбежкой, но теперь, уже не стесняясь, открыто признается мне, что больше терпеть не может — нервы и сердце не выдерживают. Это вчерашний герой, который прошлой ночью матюгался на меня и говорил, что я «сырун», при первом же бое наделаю в штаны, оставив его погибать в бою.

02.07.1942

Уже третий день страшная картина наблюдается мною: выбитые стекла оставленных жилищ, заколоченные двери и ставни, перья и головы недавно зарезанных кур, плачущие женщины и голые ребятишки, прибитые непрерывными окриками сердитых матерей.

Коров, оказывается, увели всех, не выдав селянам даже расписок. Одну женщину, отказавшуюся расстаться с коровой, какой-то лейтенант пристрелил — ранил в живот, и она сейчас умирает. Никто даже не пытается спасти ее.

03.07.1942

Ко мне нагрянул какой-то майор (с ним были капитан и старший лейтенант, как я узнал, специалисты по составлению карт на географической местности). Заговорили о картах и о положении на фронтах. Капитан сказал, что у нас карты сейчас плохие — хуже немецких, так как наше командование не думало, что немцы займут такую территорию, так далеко вглубь, и карты составило только до Киевской области включительно. Немецкий же двуфюзеляжный самолет-разведчик, снимая местность, увеличивает и складывает из кусков снимки, потом получает отличную карту местности, где всякая мельчайшая деталь нанесена.

20.07.1942

Хутор Беленский. Сегодня мы уже здесь второй день. Войска все идут и идут. Одиночки, мелкие группы и крупные подразделения. Все имеют изнуренный и измученный вид. Многие попереодевались в штатское, большинство побросало оружие, некоторые командиры посрывали с себя знаки отличия. Какой позор! Какое неожиданное и печальное несоответствие с газетными данными.

Высшее командование разбежалось на машинах, предало массы красноармейские, несмотря на удаленность отсюда фронта. Все переправы и мосты разрушены, имущество и скот, разбитые и изуродованные, валяются на дороге. Процветает мародерство, властвует трусость.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

Гельфанд участвовал в обороне Сталинграда. В декабре 1942 года его ранили, и до конца февраля 1943-го он пробыл в госпитале. Затем его направили на курсы офицеров, и к концу августа Владимир получил звание младшего лейтенанта. Он командовал минометным взводом на передовой под Мелитополем, форсировал Днепр.

13.03.1943

Ночевали на станции Двойной. Хозяйка рассказывала о немцах. Старикам и старухам выдавали хлеб бесплатно. Молодежь заставляли работать. За каждого убитого немца убивали сразу жителей — правых и неправых. Так что о партизанах здесь и не думали. Евреев всех вывезли, расстреляли даже годовалых детей.

Когда поезд тронулся, перед взором моим опять пронеслись обширные поля сельских степей, усеянные сплошь побитыми танками, пушками, автомашинами и прочим ломом грозной вражеской техники, брошенной при отступлении.

4 или 5.11.1943

Возле опытной станции села Акимовка, в лесопосадке, что перед станцией, заняли мы оборону. Вскоре туда подошли санитары второго батальона и расположились в окопах. Среди них была Марийка.

Мы сидели в одном окопе. Кругом рвались, ухали и гудели снаряды, поднимая то близко, то далеко густой серый дым разрывов. Я обещал, что вырою окоп на двоих, и успокаивал ее как мог. Вдвоем было нельзя сидеть в одиночном окопе. Я решил перейти в другой окоп, что был рядом. Только поменял я окоп — новый заурчал снаряд, зашипел неистово и с остервенением ударил в землю. Я упал навзничь, в окопе почувствовав страшный толчок вдруг в уши и голову. Сбросив с себя землю, присыпавшую меня, встал и стал звать Марию. Она не отзывалась.

Марию наутро раскопали, расковыряли. Нашли одну ногу, почки и больше ничего. Марию зарыли и оставили в земле безо всякого следа и памяти. Я приказал своим бойцам сделать Т-образную табличку и, написав на ней маленький некролог в память Марии, установил ее.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

В конце января 1944 года Гельфанду присвоили звание лейтенанта. Он сражался на южном участке фронта, освобождал Николаев, Одессу. Осенью 1944-го его подразделение уже находилось в Польше. В дневнике Гельфанд описывал не только боевые будни, но свои интимные переживания, на которых война тоже оставила свой отпечаток.

12.04.1944

В Одессе много красивых девушек. Некоторые, правда, чересчур модничают и расфуфырены до красноты. Этого я не люблю. Простота красит человека. Почти все они смотрели на меня влюбленными или, вернее, восторженными глазами, и это доставляло мне удовольствие. Я определенно нравился многим, тем более что я был в новой офицерской форме и шинель носил внакидку. Только вот держать себя я с ними не умею и страшно боюсь того момента, когда придется разделить постель с девушкой. Страшно сказать: мне 21 год, и я до сих пор не имею насчет этого понятия и опыта. «Живой п.... не видел», — смеются товарищи, и это верно. Ведь я не знаю, как даже приступить к этому; или попробовать может на уже видавшей виды?!

Вчера, правда, мертвую видел, но не пригляделся к тому, что у нее меж ногами находится, — постеснялся, а о живой и говорить не приходится...

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

28.09.1944

Многие офицеры в армии живут сейчас для себя. О солдатах говорить не приходится: они рабы своего начальника, и его воля — для них закон. Но есть офицеры (и много их), которые воюют на словах, отсиживаясь в тылах и получают, благодаря пронырливости и изворотливости, ордена и славу. Бойцы вообще остаются за бортом внимания.

Я, наверно, не буду иметь награды. И если выйду из войны невредимым, незнакомые со мной по схваткам с немцами люди скажут совершенно резонно, что так я и воевал. Но пусть их, людей! Я люблю человека, но за последнее время абсолютно перестал дорожить его мнением — так много несправедливости и неприятностей встретил я от людей в период войны и фронта.

22.10.1944, Польша.

Во Владове и в других местах польские солдаты и офицеры первые приветствуют нас. В их приветствиях хорошо заметно униженное достоинство и подобострастие, которое они испытывают перед нами. Солдаты наши ходят, молока просят, самогонку, воруют лошадей, скот — и вообще, движение армии сопровождается слезами и причитаниями жителей. Немцы хуже делали, но и нашими славянами в этом отношении здесь недовольны.

25.10.1944

Разговорились. Хозяева выявили передо мной целиком свои реакционные взгляды.

— Сталин дал немного зерна для жителей Варшавы, но это зерно он отобрал раньше у населения еще в большем количестве! Мы не считаем, что Красная Армия освобождает нас — она несет нам другой гнет, еще более тяжелый, чем немецкий. Вы пришли к нам с оружием, потому что сильнее нас. Если бы мы смогли, мы бы не пустили вас к себе. Вы закрылись от всего мира, чтобы он не знал о тех ужасах, что делаются у вас! И в то же время вы кричали на всю Землю о своих достижениях и успехах.

— Вы допустили, чтобы заняли Польшу и другие страны, вы и сами не смогли устоять, и только помощь союзников обеспечила вам успехи. Немцы только из-за вас пошли на Польшу, иначе они ее не трогали б.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

В январе 1945 года дивизия, в которой служил Гельфанд, уже воюет в Германии и прорывается к Берлину. В конце марта его перевели в штаб — вести журнал боевых действий дивизии. Позже он узнал, что его минометная рота практически полностью была уничтожена.

28.01.1945

Германия встретила нас неприветливо — метелью, ветром лютым и пустыми, почти вымершими деревнями. Люди здесь, немцы, боятся гнева русского. Бегут, бросая все свое хозяйство и имущество.

30.01.1945

Никто никому не запрещает брать и уничтожать у немцев то, что они награбили у нас раньше. Я весьма удовлетворен. Не нравится мне только безрассудное буянство. Вчера, например, Рысев [капитан минометной роты] разбил бюст Шиллера и уничтожил бы и Гете, кабы я не вырвал его из рук сумасброда и не схоронил, обмотав тряпками. Гении не могут быть приравнены к варварам, и уничтожать их память — великий грех и позор для нормального человека.

21.02.1945

Позавчера на левом фланге действовал женский батальон. Их разбили наголову, а пленные кошки-немки объявили себя мстительницами за погибших на фронте мужей. Солдаты наши предлагают, например, заколоть через половые органы и другое, но я просто бы их уничтожил.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

25.04.1945, Берлин, Шпрее.

Позавчера, катаясь на велосипеде (кстати, днем раньше я научился ездить на этой замечательной, как мне показалось, машине) в предместье Берлина, я встретился с группой немецких женщин с узелками, тюками и чемоданами. Они с ужасом рассказали о том горе, которое причинили им передовики фронта в первую же ночь прихода сюда Красной Армии.

Когда пришли наши солдаты, они всех вытеснили в подвал. Самую молодую и самую, пожалуй, красивую, забрали с собой и стали над ней глумиться.

— Они тыкали сюда, — объясняла немка, показывая под юбку. — Всю ночь, и их было так много. Я была «медхен» (девушка). Их было не меньше двадцати.

— Оставайся здесь, — вдруг бросилась ко мне девушка. — Будешь со мной спать. Ты можешь со мной делать все, что захочешь, только ты один! Я готова с тобой «фик-фик», я согласна на все, что ты захочешь, только не они опять!

Вместе с ней умоляла меня ее мать.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

Гельфанд был очевидцем капитуляции Германии, принимал участие в параде в Берлине. А затем готовился к отправке на Дальневосточный фронт, когда СССР объявил войну Японии.

07.05.1945

Первого мая в три часа пришли германские парламентарии, пять человек — полковник, переводчик и другие (с белым флагом), по вопросу о полной капитуляции Германии.

После коротких переговоров они привели двух генералов, в числе которых был начальник генерального штаба генерал-полковник, он сообщил, что 30 апреля в 15:55 Гитлер покончил жизнь…

10.05.1945

Вчера утром произошло незабываемое событие. Немцы согласились на полную и безоговорочную капитуляцию. Скупо, но торжественно сообщали об этом газеты.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

25.06.1945

Я, наверно, побываю и в Японии. Во всяком случае, постараюсь этого добиться. Но теперь уже не буду столь глуп и наивен, как прежде, и больше не стану так безудержно и очертя голову рваться в самую гущу сражений. Я увидел войну глазами солдата. Другую войну я должен увидеть другими глазами, ибо не смею рисковать собой — много накопившегося в моей голове исторически правдивого богатства не должно подвергаться риску быть навсегда потерянным для потомков.

26.08.1945

По радио — последние известия. Сегодня на Красной Площади в Москве с сообщением о подписании Японией акта о безоговорочной капитуляции и наступлении мира во всем мире выступил товарищ Сталин.

Вторая Мировая война ушла в историю.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

После окончания войны Владимир Гельфанд еще почти год оставался в оккупированной Германии. Он служил на различных должностях в Берлине и его окрестностях. Домой Гельфанд вернулся только после демобилизации, осенью 1946 года.

19.09.1946, Берлин.

Германия, ты не приелась, но с удовольствием покидаю тебя, развратную и пустую. Ничего в тебе нет удивительного, ничего нет радостного. Лишь жизнь в тебе веселая и беззаботная, дешевая, шумная и болтливая.

 

Из архива Владимира Гельфанда.

 

30.10.1946, Днепропетровск.

Сижу и слушаю музыку. Теперь уже привык, втянулся в новую жизнь, и хотя еще все здесь ново, но уже совсем привычно, как до войны.