Багато російських ЗМІ регулярно відкидають розповіді про незаконне заволодiння тiлами нiмецьких жiнок як міф, створений на Заході, але одне з численних джерел, повiдало нам про те, що відбувалося, - це щоденник радянського офіцера лейтенанта Володимира Гельфанда, родом з України, с 1941 року і до кінця війни вів свiй щоденник з незвичайною щирістю, незважаючи на iснуючу заборону в радянській армії вести будь якi записи та щоденники.

Одне з найбільш показових розповідей Гельфанда вiдноситься до 25 квітня, коли він був уже в Берліні. Там Гельфанд уперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись свои валізи і вузли.

"Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою i поцікавився, навіщо вони пішли зi свого будинку, і вони з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу сюди Червоної Армії", - кiнець цитати, - пише автор у щоденник.

"Вони тикали сюди, - пояснила красива німкеня, задираючи спідницю, - всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, - зітхнула вона і заплакала. - Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти, так, так", - і залилася сльозами", - кiнець цитати.

Коли Червона армія увійшла до "лігва фашистського звіра", як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів: "Солдат, ти на німецькій землі. Настав час помсти!".

Політвідділ 19-ї Армії, що наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але й цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися.

Історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги "Берлін: падіння", що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 початку 45 рокiв надсилали співробітники НКВС Лаврентію Берії.

"Вони передавалися Сталіну, - кажiть Бівер. - Можна побачити за відмітками, читалися вони чи ні. Вони повідомляють про масові зґвалтування у Східній Пруссії і про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе та своїх дітей, щоб уникнути цієї долі".

Інший щоденник вiйсковогого часу, який вела наречена німецького солдата, розповідає про те, як деякі жінки пристосовувалися до цієї страхітливої ситуації у спробах вижити.

З 20 квітня 1945 року жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні у своїй чесності спостереження, проникливі і місцями присмачені гумором повішеника - чорним гумором.

Серед її сусідок - "молода людина у сірих штанях і окулярах у товстій оправі, при найближчем розглядi виявляється жінкою", коли родянськи солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати автора щоденника використати її знання російської мови, щоб поскаржитися радянському командуванню.

На перетворених на руїни вулицях їй вдається знайти офіцера радянського. Він знизує плечима. Незважаючи на сталінський декрет, що забороняє насильство по вiдношенню до цивільного населення, як він каже, "це все одно відбувається".

Про те, офіцер спускається з нею до підвалу і вичитує солдатам. Але один із них нетямиться від гніву. "Про що ти говориш? Подивися, що німці зробили з нашими жінками!". Офіцер його заспокоює і виводить солдатів на вулицю.

Але коли авторка щоденника виходить у коридор, щоб перевірити, пішли тi солдати чи ні, її хапають тi солдати і жорстоко ґвалтують, ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або "жителі підземелля", як вона їх називає, ховаються у підвалі, замкнувши за собою двері.

"Нарешті, відчинилися два залізні засуви. Усі втупилися в мене, - пише вона. - Мої панчохи спущені, мої руки тримають залишки пояса. Я починаю кричати: "Ви свині! Мене тут зґвалтували двічі поспіль, а ви залишаєте мене лежати тут як шматок бруду!" - кiнець цитати.

Сьогоднi історики продовжують розслідувати факти злочiннив, скоєних військами союзниками, та радянськiми вiйсками в Нiмеччiни. Союзники теж не були святi.

Протягом багатьох років тему насильства з боку військ союзників та радянських солдат - на території Німеччини офіційно замовчували. Мало хто про це повідомляв, і ще менше було бажаючих про все це слухати.

Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині, яка виявилася під радянською окупацією, вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, а у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань iї народу.

Але у 2008 році у Німеччині за щоденником мешканки Берліна вийшов фільм "Безiменна: одна жінка з Берліна" з актрисою Ніною Хосс у головній ролі.

Цей фільм став одкровенням для німців і спонукав багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок - Інгеборг Буллерт.

У 1945 році їй було 20. Вона мріяла стати актрисою і жила з матір'ю на досить фешенебельній вулиці у берлінському районі Шарлоттенбург.

Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку.

Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла навэрх за мотузкою, яку вона пристосувала як гніт для лампи.

"Несподівано я побачила двох росіян, які направили на мене пістолети, - говорить вона. - Один з них змусив мене роздягнутися і незаконно заволодiв мною. Потім вони помінялися місцями, і цэ зробив інший. Я думала, що помру, що вони мене вб'ють", - кiнець цитати.

Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею сталося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, тому що говорити про це було би занадто болiстно. Крiм того, як вона казала, "Моя мати любила хвалитися всiм, що її дочку не зачепили", - згадує вона.

Але спаплюженню пiддалися багато жінок у Берліні. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років було наказано здати аналіз на венеричні хвороби.

"Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і я пам'ятаю, що у всіх лікарів, їх видавали, приймальні були завжди повні жінок", - кiнець цитати.

Який був реальний масштаб зґвалтувань? Найчастіше називаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні і 2 мільйони по всій Німеччині. Ці цифри, гаряче оспорiванни були, екстраполювали з убогих медичних записів, збереженних до наших днів.

На колишньому військовому заводі, де зараз зберігають державний архів, його співробітник Мартін Люхтерханд показує пачку синіх картонних папок.

У них містяться дані про передчасне переривання вагітності з червня по жовтень 1945 року у Нойкелльні, одному з 24 районів Берліна. Те, що вони збереглися i збереглися недоторканники до нашiх днiв - маленьке диво.

У Німеччині того часу переривання вагітності були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але Люхтерханд каже, що після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам було дозволено переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями у 1945 році.

З червня 1945-го по 1946 рік тільки у цьому районі Берліна було схвалено 1000 прохань про аборт. Папки містять понад тисячу сторінок різного кольору і розміру. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні на очах у батьків.