Радянський Союз ні в що не ставив волю і життя людини. Жінка в радянському суспільстві завжди була зведена до ролі обслуговчого персоналу, домашнє насильство було справою звичною, зґвалтування – не рідкістю. Поширеною практикою був віктимблеймінг, коли жертву насильства звинувачували у події.

Зараз не секрет, що одним із супутників переможного ходу радянських військ Західною Європою під час Другої світової війни були масові зґвалтування. Радянські солдати ґвалтували безліч жінок, підлітків і навіть дітей. Протягом багатьох років ця тема була табуйована. Про неї мало говорили навіть у самій Німеччині. Але факт залишається фактом. Зґвалтування були, вони були масовими і відповідальності за це ніхто не поніс, більше того, жертвам насильства не дозволили ні закликати своїх кривдників до відповіді, ні навіть просто розповісти про своє лихо.

Чому ми говоримо про це зараз? Відповідь очевидна. Російська армія під час широкомасштабного вторгнення до України поводиться так само. Взявши за основну ідею та привід для війни міфічне "позбавлення нацизму", вона продовжує грабувати і ґвалтувати мирне населення. Жертвам російських військових стають не тільки жінки, а й зовсім маленькі діти та люди похилого віку.

У цьому сенсі російські солдати, які "можуть повторити", демонструють нам, що злочин, за який ніхто не зазнав справедливого покарання, завжди повторюватиметься знову.

Радянська пропаганда люто спростовувала факти зґвалтувань, але, на жаль, зараз немає сумнівів, що все це справді відбувалося, з особливою жорстокістю та масово.

Як історики та свідки подій описують масові зґвалтування під час Другої світової війни

Один зі свідків скоєних радянською армією злочинів — лейтенант Володимир Гельфанд, єврей родом з України. Радянським солдатам було заборонено вести щоденники, але Володимир Гельфанд вів записи від 1941 року до кінця війни. Ось що він пише 25 квітня 1945 року, в день, коли він зустрів двох німкень — матір і дочку, які втекли зі свого будинку з невеликою кількістю речей:

"Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою і поцікавився, навіщо вони пішли зі свого будинку, і вони з жахом розповіли про те горе, яке завдали їм передовики фронту в першу ніч приходу сюди Червоної Армії".

"Вони тицяли сюди, — пояснювала гарна німкеня, задираючи спідницю, — всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, — зітхнула вона і заплакала. — Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тицяли. Їх було не менше двадцяти, так, так", — і залилася сльозами.

"Вони ґвалтували у моїй присутності мою дочку, — вставила бідна мати, — вони можуть ще прийти і знову ґвалтувати мою дівчинку", — від цього знову всі жахнулися, і гірке ридання промайнуло з кута в кут підвалу, куди привели мене господарі. "Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — ти спатимеш зі мною. Ти зможеш зі мною робити все, що захочеш, але тільки ти сам!"

Існують також свідчення російського письменника, літературознавця, дисидента та правозахисника Льва Копелєва, який пішов на фронт добровольцем та пройшов усю війну. 1945 року, коли Радянська армія увійшла до Східної Пруссії, він був заарештований за звинуваченням у "пропаганді буржуазного гуманізму". Копелєв був настільки вражений тим, що відбувається у Східній Пруссії, що писав згодом у своїй книжці "Зберігати вічно":

"Чому серед наших солдатів виявилося стільки бандитів, які скопом ґвалтували жінок, дівчаток, розпластаних на снігу, у підворіттях, вбивали беззбройних, трощили все, що могли, паскудили, палили. І руйнували безглуздо, аби зруйнувати".

Заради справедливості варто сказати, що грабували і ґвалтували не лише радянські солдати, не залишилися осторонь і союзники. Але саме радянська армія зробила насильство та вбивство мирного населення масовим.

Британський історик Ентоні Бівор у своїй книжці "Падіння Берліна. 1945" розповідає про ставлення до населення окупованої Німеччини про те, що колони біженців чавили танками, розстрілювали з повітря, жінки та дівчата були зґвалтовані та залишені вмирати. Ентоні Бівор стверджує, що близько 1,4 мільйона жінок було зґвалтовано у Померанії, Східній Пруссії та Сілезії. Російські пропагандисти та історики реагують на дослідження Бівака у звичній їм манері "ви все брешете" і "а ви доведіть". Дослівно це звучить так: "Посилання на "досвід зґвалтованих німецьких жінок", можливо, підходять любителям інтимного чтива, але неприйнятні для наукового дослідження," — коментує Олег Ржешевський, головний науковий співробітник Інституту загальної історії РАН.

Епізоди масових зґвалтувань жінок та вбивства цивільних чоловіків описує у своїх роботах і американський історик Альфред де Сайас.

Російський письменник-мемуарист Леонід Рабичов у книжці "Війна все спише" описує сцени масових зґвалтувань так:

"Жінки, матері та їхні дочки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть армада мужиків зі спущеними штаньми, які регочуть. Тих, хто обливається кров'ю, і непритомних відтягують  убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крики та стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує — ні, швидше, регулює".

"А полковник, який щойно диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б'ються в істериці . (…) До горизонту між гір ганчір'я, перевернутих возів трупи жінок, старих, дітей".

"На сходах будинку стоїть майор А., а два сержанти вивернули руки, зігнули у дугу тих самих двох дівчаток, а навпаки — вся штабармійська обслуга — водії, ординарці, писарі, посильні ... Командує майор А.: "Взяти дівчат за руки і ноги, спідниці та блузки геть! У дві шеренги ставай! Ремені розстебнути, штани та кальсони спустити! Праворуч і ліворуч, по одному, починай! "

А. командує, а сходами з дому біжать і підлаштовуються в шеренги мої зв'язківці, мій взвод. А дві дівчинки лежать, руки в лещатах, роти забиті косинками, ноги розсунуті — вони вже не намагаються вириватися з рук чотирьох сержантів, а п'ятий зриває і рве на частини їхні блузочки, ліфчики, спідниці, штанці. Вибігли з дому мої телефоністки – сміх та матюк. А шеренги не зменшуються, піднімаються одні, спускаються інші, а довкола мучениць уже калюжі крові, а шеренгам, реготу і матюку немає кінця. Дівчата вже непритомні, а оргія триває.

Гордо взявшись у боки, командує майор. Але ось піднімається останній, і на два напівтрупи накидаються кати-сержанти. Майор А. витягає з кобури наган і стріляє в закривавлені роти мучениць, їх забирають сержанти».

Як же коментує офіційна російська наука мемуари фронтовика? На думку докторки історичних наук, професорки Олени Сенявської, за документами з'ясувалося, що багато його мемуарів не відповідає дійсності, що в перекладі на загальноприйнятий в Росії жаргон означає все те ж — "ви все брешете" і "а ви доведіть".

Марта Гіллерс, книжка якої "Жінка в Берліні" була навмисно опублікована анонімно, авторство було встановлено і оприлюднено вже після смерті авторки, викликала широкий суспільний резонанс. Це щоденник жінки, яка живе в Берліні 1945 року, зазнавши неодноразових зґвалтувань з боку радянських солдатів, вона вирішує вижити за всяку ціну і лягти в ліжко з радянським офіцером, щоб уникнути насильства у більш жорсткій формі.

Письменник, який пройшов війну Михайло Коряков, який після війни не повернувся до Радянського Союзу, описує сцени масового згвалтування у своїй книжці "Звільнення душі" так:

"Нагорі, над стелею, пролунали жіночі крики, плач діток. Хвилюючись став я одягатися. Дівчина і старі Вюнш благали мене не ходити туди: уб'ють! Минулої ночі вбили офіцера міської комендатури, який намагався завадити насильству. Усю ніч ми слухали в страху. жінок, плач дітей і тупіт, тупіт важких солдатських чобіт над головою... Вранці, коли настала година від'їзду, дівчина кинулася до мене в сльозах, благаючи не залишати її... Тут я дізнався страшну річ: за три тижні її зґвалтували — загальним рахунком — не менше 250 чоловік! Ґвалтували і фрау Вюнш, навіть на очах чоловіка. Два солдати зґвалтували напівсліпу і висохлу фрау Сімон".

Григорій Померанц — російський письменник і філософ у книжці "Записки бридкого каченяти" пише: "Наприкінці війни масами опанувала ідея, що німкені від 15 до 60 років — законний здобуток переможця".

Ще один російський письменник, який пройшов війну, Микола Нікулін, згадує:

"Наші розвідники, які перебували на спостережному пункті, скористалися затишшям і віддалися веселим розвагам. Вони замкнули господаря та господиню в комірчину, а потім почали всім взводом, по черзі, псувати малолітніх господарських доньок".

Ще один аспект проблеми – діти, народжені від ґвалтівників. Німецька письменниця Міріам Гебхардт у книжці "Ми, діти насильства" описує події, що відбувалися в Німеччині наприкінці війни та пізніше.

Серед інших історія німкені, яка, як і понад мільйон інших жінок, була вивезена з Німеччини на примусові роботи до СРСР. Вони працювали на вугільних шахтах, на фабриках та у трудових таборах у сільській місцевості. Ті, хто вижили в тих страшних умовах, змогли лише через роки повернутися до Німеччини. У книжці Клара М. розповідає історію своєї матері, яку відвезли до СРСР на примусові роботи. Там вона зазнавала настільки частих зґвалтувань, що втратила їм рахунок. 1948 року вона повернулася по допомогу до організації "Червоний хрест" до Німеччини, але її особистість та психіка були безповоротно зруйновані пережитим.

Причини та наслідки

Є ще багато свідчень подібних звірств солдатів Радянської армії стосовно цивільного населення Німеччини, але вони або послідовно спростовувалися Радянським союзом і згодом його правонаступницею Росією або просто ігнорувалися.

Багато в чому з цієї причини ми знову повертаємося до цієї теми. Сьогодні, коли звірства російських окупантів у містах та селах України отримують масове підтвердження, ця сторінка історії заслуговує на те, щоб приділити їй особливу увагу. Оскіьки, якщо не говорити про це, не переслідувати злочинців за законом, жах, абсолютно неприйнятний у сучасному цивілізованому суспільстві, повторюватиметься знову і знову.

Багато досліджень присвячено пошуку причин такої звірячої жорстокості радянських солдатів. Дослідники сходяться на думці, що спочатку жорстокі зґвалтування були, очевидно, актом помсти за звірства німецької армії, проте згодом це вже була своєрідна компенсація солдатами радянської армії жорстокості військового керівництва за рахунок насильства над беззбройними жінками.

Масштаби катастрофи

Найбільш реальними вважаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні та два мільйони у всій Німеччині. Ці цифри почерпнуті з медичних записів, що збереглися донині дуже фрагментарно.

У матеріалі BBC наводяться дані про аборти у Берліні. Взагалі, аборти були заборонені, але в післявоєнний період їх ненадовго дозволили, у зв'язку з масовими зґвалтуваннями німецьких жінок. Від червня 1945 до 1946-го тільки в одному районі Берліна було схвалено 995 прохань про аборт. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома у вітальні на очах своїх батьків.

На думку деяких істориків, у німецьких жінок, зґвалтованих радянськими солдатами, народилося згодом приблизно 300 тисяч дітей.

Чому це важливо знати

Чи варто дивуватися звірячій жорстокості російських солдатів в українських містах, куди вони вторглися і де скоюють злочини, зокрема й проти цивільних осіб. Незасвоєний урок історії, непокараний злочин породжує нову хвилю жорстокості та звірств. А якщо звинуватити українців у нацизмі, то все спроститься ще більше. Якщо минулого разу суспільство не засудило акти насильства, не оприлюднило і знайшло виправдання злочинам, формула "можемо повторити" стає дієвою і практично універсальною.

Необхідно також зазначити, що в сумлінній армії в якийсь момент з масовими зґвалтуваннями та іншими звірствами на окупованих територіях намагалися боротися, були трибунали і навіть розстріли, які, за свідченнями очевидців, почалися пізніше і не завжди ставали стримувальним фактором. У сучасній російській армії нічого подібного немає навіть у проєкті. Звірства росіян просто не визнаються на всіх рівнях й у найширших колах російського суспільства, ще й надто, їм знаходять усілякі виправдання. Таким чином, спіраль нелюдської жорстокості закручується ще сильніше і неминуче призводить до катастрофи насамперед у самій Росії, куди після війни повертатимуться ґвалтівники та вбивці, хоч і, слава ЗСУ, у складі, що добряче порідішав.

Советский союз ни во что не ставил свободу и саму жизнь человека. Женщина в советском обществе всегда была низведена до роли обслуживающего персонала, домашнее насилие было делом привычным, изнасилование - не редкостью. Распространенной практикой был виктимблейминг, когда жертву насилия обвиняли в произошедшем.  

Сейчас не секрет, что одними из спутников победоносного шествия советских войск по Западной Европе в ходе Второй мировой войны были массовые изнасилования. Советские солдаты насиловали бесчисленное количество женщин, подростков и даже детей. Долгие годы эта тема была табуирована. О ней мало говорили даже в самой Германии. Но факт остается фактом. Изнасилования были, они были массовыми и ответственности за это никто не понес, более того, жертвам насилия не позволили ни призвать своих обидчиков к ответу, ни даже просто рассказать о своей беде. 

Почему мы говорим об этом сейчас? Ответ очевиден. Российская армия во время широкомасштабного вторжения в Украину ведет себя точно так же. Взяв в качестве основной идеи и повода для войны мифическое "избавление от нацизма", она продолжает грабить и насиловать мирное население. Жертвам российских военных становятся не только женщины, но и совсем маленькие дети и пожилые люди. 

В этом смысле российские солдаты, которые "могут повторить", демонстрируют нам, что преступление, за которое никто не понес справедливого наказания, всегда будет повторяться снова. 

Советская пропаганда яростно опровергала факты изнасилований, но, к сожалению, сейчас нет сомнений, что все это действительно происходило и с особой жестокостью и массово. 

Как историки и свидетели событий описывают массовые изнасилования во время Второй мировой войны

Один из свидетелей совершенных советской армией преступлений - лейтенант Владимир Гельфанд, еврей родом из Украины. Советским солдатам было запрещено вести дневники, но Владимир Гельфанд вел записи с 1941 года и до конца войны. Вот что он пишет 25 апреля 1945 года, в день, когда он встретил двух немок - мать и дочь, которые бежали из своего дома с небольшим количеством вещей:

"Я спросил немок, где они живут, на ломаном немецком, и поинтересовался, зачем они ушли из своего дома, и они с ужасом рассказали о том горе, которое причинили им передовики фронта в первую ночь прихода сюда Красной Армии".
 
"Они тыкали сюда, - объясняла красивая немка, задирая юбку, - всю ночь, и их было так много. Я была девушкой, - вздохнула она и заплакала. - Они мне испортили молодость. Среди них были старые, прыщавые, и все лезли на меня, все тыкали. Их было не меньше двадцати, да, да", - и залилась слезами.

 "Они насиловали при мне мою дочь, - вставила бедная мать, - они могут еще прийти и снова насиловать мою девочку", - от этого снова все пришли в ужас, и горькое рыдание пронеслось из угла в угол подвала, куда привели меня хозяева. "Оставайся здесь, - вдруг бросилась ко мне девушка, - ты будешь со мной спать. Ты сможешь со мной делать все, что захочешь, но только ты один!"

Существуют также свидетельства российского писателя, литературоведа, диссидента и правозащитника Льва Кобелева, который пошел на фронт добровольцем и прошел всю войну. В1945 году, когда Советская армия вошла в Восточную Пруссию, Копелев был арестован по обвинению в "пропаганде буржуазного гуманизма". Кобелев был так поражен происходящим в Восточной Пруссии, что писал впоследствии в своей книге "Хранить вечно":

"Почему среди наших солдат оказалось столько бандитов, которые скопом насиловали женщин, девочек, распластанных на снегу, в подворотнях, убивали безоружных, крушили всё, что могли, гадили, жгли. И разрушали бессмысленно, лишь бы разрушить".

Справедливости ради стоит сказать, что грабили и насиловали не только советские солдаты, не остались в стороне и союзники. Но именно советская армия сделала насилие и убийство мирного населения массовым. 

Британский историк Энтони Бивор в своей книге  "Падение Берлина. 1945" рассказывает об отношении к населению оккупированной Германии о том, что колонны беженцев давили танками, расстреливали с воздуха, женщины и молодые девушки были изнасилованы и оставлены умирать. Энтони Бивор утверждает, что около 1,4 миллиона женщин было изнасиловано в Померании, Восточной Пруссии и Силезии. Российские пропагандисты и историки реагируют на исследования Бивака в привычной им манере "вы все врете" и "а вы докажите". Дословно это звучит так: "Ссылки на "опыт изнасилованных немецких женщин“ — может быть подходят любителям интимного чтива, но неприемлемы для научного исследования," - комментирует Олег Ржешевский, главный научный сотрудник Института всеобщей истории РАН. 

Эпизоды массовых изнасилований женщин и убийства гражданских мужчин описывает в своих работах и американский историк Альфред де Сайас. 

Российский писатель-мемуарист Леонид Рабичев в книге "Война все спишет" описывает сцены массовых изнасилований так:

"Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует".

"А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков. (…) До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей".

"На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив – вся штабармейская обслуга – шофера, ординарцы, писари, посыльные… Командует майор А.: "Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай! "

А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две девочки лежат, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты – они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки – смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается.

Гордо подбоченясь, командует майор. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, их утаскивают сержанты". 

Как же комментирует официальная российская наука мемуары фронтовика? По мнению доктора исторических наук, профессора Елены Сенявской, по документам выяснилось, что многое из его мемуаров не соответствует действительности, что в переводе на общепринятый в России жаргон означает все то же - "вы все врете" и "а вы докажите". 

Марта Хиллерс, книга которой "Женщина в Берлине" была намеренно опубликована анонимно, а авторство было установлено и предано огласке уже после смерти писательницы, вызвала своими свидетельствами широкий общественный резонанс. Ее книга - это дневник женщины, которая живет в Берлине в 1945 году, подвергшись неоднократным изнасилованиям со стороны советских солдат, она решает выжить любой ценой и лечь в постель с советским офицером, чтобы избежать насилия в более жесткой форме. 

Писатель прошедший войну Михаил Коряков, который после войны не вернулся в Советский Союз, описывает сцены массового изнасилования в своей книге "Освобождение души" так:

"Наверху, над потолком, раздались женские крики, плач детишек. В волнении стал я одеваться. Девушка и старики Вюнш умоляли меня не ходить туда: убьют! Минувшей ночью убили офицера городской комендатуры, пытавшегося помешать насилию. Всю ночь мы слушали в страхе крики несчастных женщин, плач детей и топот, топот тяжелых солдатских сапог над головой. Утром, когда настал час отъезда, девушка бросилась ко мне в слезах, умоляя не оставлять её. Тут я узнал страшную вещь: за три недели её изнасиловали — общим счетом — не менее 250 человек! Насиловали и фрау Вюнш, даже на глазах мужа. Два солдата изнасиловали полуслепую и высохшую фрау Симон".

Григорий Померанц - российский писатель и философ в книге "Записки гадкого утёнка" пишет: "В конце войны массами овладела идея, что немки от 15 до 60 лет — законная добыча победителя".

Еще один российский писатель, прошедший войну Николай Никулин вспоминает:

"Наши разведчики, находившиеся на наблюдательном пункте, воспользовались затишьем и предались весёлым развлечениям. Они заперли хозяина и хозяйку в чулан, а затем начали всем взводом, по очереди, портить малолетних хозяйских дочек".

Еще один аспект проблемы - дети, рожденные от насильников. Немецкая писательница Мириам Гебхардт в книге "Мы, дети насилия" описывает события, происходившие в Германии в конце войны и позднее. 

Среди прочих история немки, которая, как и  более миллиона других женщин, были вывезены из Германии на принудительные работы в СССР. Они работали на угольных шахтах, на фабриках и в трудовых лагерях в сельской местности. Те, кто выжили в тех страшных условиях, смогли лишь годы спустя вернуться в Германию. В книге Клара М. рассказывает историю своей матери, которая была увезена в СССР на принудительные работы. Там она подвергалась столь частым изнасилованиям, что потеряла им счет. В 1948 году она вернулась с помощью организации "Красный крест" в Германию, но ее личность и психика были безвозвратно разрушены пережитым.

Причины и последствия 

Есть еще много свидетельств подобных зверств солдат Советской армии по отношению к гражданскому населению Германии, но все они либо последовательно опровергались Советским союзом и впоследствии его правопреемницей Россией либо же просто игнорировались. 

Во многом по этой причине мы возвращаемся к этой теме снова. Сегодня, когда зверства российских оккупантов в городах и селах Украины получают массовое подтверждение, эта страница истории заслуживает того, чтобы уделить ей особое внимание. Потому что, если не говорить об этом, не преследовать преступников по закону, кошмар, совершенно неприемлемый в современном цивилизованном обществе, будет повторяться снова и снова. 

Много исследований посвящены поиску причин такой звериной жестокости советских солдат. Исследователи сходятся во мнении, что изначально жестокие изнасилования были, очевидно, актом мести за зверства немецкой армии, однако впоследствии это уже была своеобразная компенсация солдатами советской армии испытываемой на себе жестокости военного руководства за счет насилия над безоружным женщинами. 

Масштабы катастрофы

Наиболее реальными считаются цифры в 100 тысяч женщин в Берлине и два миллиона по всей Германии. Эти цифры почерпнуты из медицинских записей, сохранившихся до наших дней очень фрагментарно. 

В материале BBC приводятся данные об абортах в Берлине. Вообще аборты были запрещены, но в послевоенный период их ненадолго разрешили, в связи с массовыми изнасилованиями немецких женщин. С июня 1945 по 1946 год только в одном районе Берлина было одобрено 995 просьб об аборте. Одна из девушек округлым детским почерком пишет, что была изнасилована дома, в гостиной на глазах своих родителей.

По мнению некоторых историков, у немецких женщин, изнасилованных советскими солдатами, родилось впоследствии примерно 300 тысячах детей. 

Почему это важно знать

Стоит ли удивляться звериной жестокости российских солдат в украинских городах, куда они вторглись и где совершают преступления, в том числе и против гражданских лиц. Неусвоенный урок истории не наказанное преступление порождает новую волну жестокости и зверств. А если обвинить украинцев в нацизме, все упростится еще больше. Если в прошлый раз общество не осудило акты насилия, не предало огласки и нашло оправдание преступлениям, формула "можем повторить" становится действенной и практически универсальной. 

Необходимо также отметить, что в совестной армии в какой-то момент с массовыми изнасилованиями и прочими зверствами на оккупированных территориях пытались бороться, были трибуналы и даже расстрелы, которые, однако, по свидетельствам очевидцев, начались позднее и не всегда становились сдерживающим фактором. В современной же российской армии ничего подобного нет даже в проекте. Зверства россиян просто не признаются на всех уровнях и в самых широких кругах российского общества, более того, им находят всяческие оправдания. Таким образом, спираль бесчеловечной жестокости закручивается еще сильнее и неминуемо ведет к катастрофе в первую очередь в самой России, куда после войны будут возвращаться насильники и убийцы, хоть и, слава ЗСУ, в изрядно поредевшем составе.