"Ґвалтували КОЖНУ від 8 до 80..!" - свідчення "подвигів" червоноармійців у Німеччині, Польщі та СРСР | ||
|
||
Війська, керовані Москвою, неодноразово з кричущою жорстокістю і відчуттям безкарності використовували сексуальне насильство, як тактику ведення бойових дій. Найбільш яскравий приклад з минулого – завершальний етап німецько-радянської війни 1941–1945 років, коли радянські війська увійшли до Німеччини. Коли ж радянська та російська пропагандистські машини називають цифри до тисячі зафіксованих фактів згвалтувань радянськими солдатами німецьких і не тільки жінок, то у незалежних експертів є трішки інші цифри - сотні тисяч згвалтованих жінок. Про весь масштаб злочинів червоноармійців та чому про це важливо пам’ятати сьогодні – у цьому відео. | ||
|
||
00:00 Свідчення червоноармійця та актуальність теми 04:10 Щоденник Марти Гіллерс – однієї жінки в Берліні 08:10 Свідчення Володимира Гельфанда, радянського офіцера 09:39 Можливі причини масових зґвалтувань 14:28 До чого тут “в СССР секса нет”? 17:10 Масштаби 18:38 Історія Інгеборг Буллерт 21:19 Пам’ятник невідомому ґвалтівнику 21:48 Зґвалтована Польща, Естонія, Латвія.. 25:13 Чи скоювали такі злочини союзники? 26:40 Чи оминуло це радянських жінок? 27:41 Як виправдовувала це радянська та російська пропаганди 29:21 Зґвалтування під час повномасштабного вторгення росії 31:44 Підпишись | ||
|
||
|
||
«Ко мне подходит мой близкий друг,
лейтенант младший Козлов,
начальник радиостанции.
Что ты за дурак,
говорит? Я же на тебя наблюдаю. Сколько у тебя уже времени не было
женщин? А
тут они сами снимают штаны и ложатся. Возьми с собой пару человек. С одной стороны, значит, мне стыдно,
вот, и как-то... А с другой стороны, ну, все уже будут думать, что я
этот...
импотент. Все участвуют, а я не участвую. Вот. И я решаю идти. Солдаты срываются со своих мест и
начинают насиловать женщин немок. И вот мой взвод собственный, все мои
солдаты
бросаются и насилуют немок. Когда на спасение дети, матерей пытаются
спасти, тех
застреливают. Их расстреливают, детей.» Це один з ветеранів так званої Великої вітчизняної
війни – радянський
російський письменник Леонід Рабичов. Він відомий тим, що у своїй книзі «Війна
все спише», зпогади
офіцера-зв'язківця 31-ї армії, стверджує, що був свідком, а також, як
можна
зробити висновок з цього ривку, і учасником масових воєнних злочинів
Червоної
армії під час Другої світової війни. Зокрема, масових зґвалтувань
німецьких
жінок, неповнолітніх дівчат та навіть жінок похилого віку. Звісно ж,
багато
радянських та російських так званих експертів та істориків
стверджували, що у
діда, як-то кажуть, поїхав дах. Казали, що його свідчення «не внушают
доверия, основаны на противоречивых
фактах, та вроде бы и было, но вроде бы и не так много, да и вроде бы
не так
часто». Втім, масштаб та систематичність таких злочинів
справді жахають. Коли ж
радянська та російська пропагандистські машини називають цифри близько
сотні,
ну, в найкращих, дуже рідкісних випадках, до тисячі зафіксованих фактів
зґвалтувань радянськими солдатами, німецьких і не тільки жінок, то у
незалежних
експертів трішки інші цифри. І вони рахуються сотнями тисяч
зґвалтованих жінок. Вітаю, товариство, ви на каналі
«Засновано на реальних подіях», мене звати
Михайло Стах. Я досить довго відкладав цей випуск, бо тема
доволі складна та чутлива.
Протягом багатьох років ця тема була повністю табуйована. Про неї мало
говорили
навіть у самій Німеччині. Оскільки ця війна є величезною трагедією, дехто
вважає, що критичний підхід
до минулого неетичний або просто недопустимий, враховуючи героїчні
жертви під
час подолання нацистського режиму і загибелі близько 27 мільйонів
радянських
громадян, серед яких, зокрема, було, за різними оцінками, близько 10
мільйонів
населення України. Інші ж вважають, що майбутнє покоління повинно знати
про
справжні жахи війни і заслуговувати на те, аби побачити неприкрашену
картину,
яку я, власне, постараюся вам сьогодні показати. Якщо ж вас зможе образити чи засмутити ця тема,
вам краще вимкнути це
відео, але якщо ви готові дивитись далі, то... Пам'ятайте, я пропоную всього-навсього правду. Зґвалтування на війні – річ, яка, на
жаль, супроводжує практично усі
збройні конфлікти. І, на жаль, під час повномасштабного вторгнення
Росії
окупанти довели, що фраза «как діди воювали» має
для них набагато глибший
підтекст і включає також «как деды насиловали»,
«как деды воровали» та ще
набагато більше схожих словосполучень. Сьогодні ж у цьому відео я розповім вам, наскільки
масовим було це явище та
як реагувала на ці злочини тогочасна радянська влада. А також розповім
про
історію німецької журналістки Марти Гіллер, яку вважають авторкою
щоденника
«Жінка в Берліні», на основі якого зняли фільм
«Безіменна. Одна жінка в
Берліні», який вийшов у прокат у 2008 році. Фільм отримав схвальні відгуки за свою жорстку
правдивість. Ну і, звісно,
дуже багато негодувань від російської сторони. Мовляв, опять все
переврали. Для початку я розповім вам декілька слів про
щоденник та історію Марти
Гіллер, оскільки саме її голос, її свідчення стали одним із перших та
найбільш
гучних заяв про масові зґвалтування, які відбувались у Берліні. «Жінка в Берліні» являє собою
щоденник німкені, що намагається вижити під
час захоплення Берліна радянськими військами у 1945 році, коли крах
нацистів
був вже очевидний і завершення війни було питанням часу. Хронологічні
записи
починаються 20 квітня за десять днів до самогубства Гітлера і описують
події в
теперішньому часі. Жінка, ім'я якої не називається, залишала на
папері безжальні
спостереження, проникливі і місцями з таким собі гумором повішеника.
Авторка
описувала себе як бліду блондинку, завжди одягнену в одне і те саме
зимове
пальто. У щоденнику вона змальовувала яскраві картини життя своїх
сусідів у
бомбосховищі під їхнім багатоквартирним будинком, де було доволі багато
жінок. Коли радянські солдати увійшли до їхнього підвалу
і спробували витягти
звідти жінок, ті почали благати авторку щоденника використати її знання
російської мови, аби поскаржитися радянському командуванню. Жінці на
руїнах
вулиць вдалося знайти радянського офіцера, який спустився з нею до
підвалу і
вичитав солдатів та вивів їх на вулицю, однак викликавши у них лише
гнів та
нерозуміння. Втім, коли авторка щоденника вийшла у коридор, щоб
перевірити,
пішли вони чи ні, її схопили солдати, що на неї чекали і жорстоко
зґвалтували,
ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або жителі підземелля, як
вона їх називала у своєму
щоденнику, у той час заховалися у підвалі, замкнувши за собою двері. У
підсумку
авторка щоденника приходить до думки, що їй потрібно знайти одного
вовка, щоб
захиститися від нових групових зґвалтувань. Багатьом з її сусідок
доводилося
укладати подібні угоди з переможцями поваленого Берліна, щоб захистити
себе від
набагато гіршої долі. У 1954 році з'явилося перше англійське анонімне
видання книжки, яке було
опубліковане в Штатах і привернуло до себе велику увагу. Невдовзі
книжка була
видана нідерландською, італійською, данською, шведською, іспанською та
японською мовами. І врешті 1959 року книжка вийшла анонімно і в
Німеччині. Але, як не дивно, не мала жодного розголосу. Ба
більше, ця відверта
розповідь викликала хвилю звинувачень у тому, що вона спаплюжила честь
німецьких
жінок. Була звинувачена у безсоромній аморальності та антикомуністичній
пропаганді. Щоб ви розуміли, жертви таких злочинів
здебільшого, окрім тягаря самого
зґвалтування, відчували ще додаткову вину за злочини нацистського
режиму.
Водночас радянська пропагандистська машина, яка була на той час
величезною та
мала колосальний ресурс, почала вибудовувати історію про радянських
героїв, «победителей»
нацистського режиму, замовчуючи при цьому, звісно ж, всі злочини, які
були
скоєні радянськими військами. Як-то кажуть, «победителей не
судят». Тож схожі тези, про які розповідала
авторка щоденника, сьогодні могли б підпасти під статтю
«Дискредитація
російської армії», і за це можна було б отримати років 10 за
ґратами. Водночас
німецькі читачі, очевидно, не були готові зустрітися з незручною
правдою. Німецькі жінки боялися та соромилися говорити про
реальні зґвалтування. А
німецькі чоловіки воліли, щоб їх не сприймали як безсильних
спостерігачів, коли
радянські війська абсолютно безкарно ґвалтували їхніх матерів, дружин
та дочок.
Тож цілком зрозуміло, що після цього авторка вирішила не публікувати
нові
видання книжки за свого життя, а також, звісно, не розкривати своє ім'я. Лише у 2003 році книжка була перевидана в
Німеччині через два роки після
смерті авторки. Нове видання привернуло до себе величезну суспільну
увагу в
країні та загалом на Заході. Того ж року, власне, і з'ясувалося, що її
авторкою
є німецька журналістка Марта Гіллерс. До речі, це не єдиний схожий щоденник. Ще одним
джерелом, яке розповідає
про те, що відбувалося в цей період, є щоденник радянського офіцера
Володимира
Гельфанда, молодого єврея родом з України, який від 1941 року і до
кінця війни
вів свої записи, попри тодішню в радянській армії заборону вести
щоденники.
Його син Віталій знайшов щоденник, коли розбирав папери батька після
його
смерті. Рукопис розповідає про відсутність порядку і
дисципліни у регулярних
військах, мізерні раціони, воші, рутинний антисемітизм і нескінченне
злодійство. Як пише Гельфанд, солдати крали навіть чоботи своїх
товаришів. Одна
з найбільш показових розповідей Гельфанда стосується 25 квітня, коли
він був
уже в Берліні. Це якраз паралельно з часом, коли Марта Гіллерс
вела свій щоденник. У
Берліні Гельфанд вперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи
вздовж
берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись валізи та
речі. Коли він запитав німкень, де вони живуть ламаною
німецькою, та поцікавився,
навіщо вони пішли з дому, ті з жахом розповіли про те горе, яке
заподіяли їм
передовики фронту у першу ніч приходу Червоної армії. Одна з них,
ридаючи,
розповіла, як її ґвалтували всю ніч багато радянських солдатів. Серед
них були
старі, прищаві, і всі лізли на неї. За її словами, їх було не менше 20. Інша жінка
розповіла, що солдати
зґвалтували при ній її доньку. Звісно ж, потрібно наголосити, що
німецькі
солдати до того часу заплямували себе на радянській території жахливими
злочинами, які вони вчиняли протягом майже 4 років. Володимир Гельфанд стикався зі свідченнями цих
злочинів разом з тим, як
його частина просувалася з боями до Німеччини. Він також це фіксував у
своєму
щоденнику. Там було дуже багато описів, де знищували села аж до дітей. Зокрема, вбивали маленьких дітей єврейської
національності. Син Володимира
Гельфанда Віталій розповідав, що, за словами батька, радянські люди
йшли і це
все бачили. Йшли вони в Німеччину з однією метою – мстити і
вбивати. Вермахт, як вважали ідеологи нацизму, був добре
організованою силою
арійців, які не опустяться до статевого контакту з унтерменшами, тобто
недолюдьми.
Але ту заборону ігнорували. Німецьке командування було настільки
стурбоване
поширенням венеричних хвороб у військах, що організувало на окупованих
територіях мережу армійських публічних будинків. Важко знайти прямі свідчення того, як німецькі
солдати поводилися з
радянськими жінками, оскільки багато жертв просто не вижили. Вбивство,
за
окремими думками істориків, було більш притаманне для нацистів. Тож
коли
Червона армія увійшла до лігва фашистського звіра, як називала тоді
радянська
преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів. «Солдат, ти
на німецькій
землі, пробив час помсти!». Уліт відділ 19 армії, яка наступала на Берлін
вздовж узбережжя Балтійського
моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений
ненависті до
ворога, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але
і цього
разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися. Знаменитий історик Ентоні Бівер, проводячи
дослідження для своєї книги
«Берлін. Падіння», що вийшла у світ у 2002 році,
знайшов у Російському
державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на
території
Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 року надсилали співробітники НКВС
начальнику
цієї структури Лаврентію Берії. За словами Бівера, їх передавали Сталіну. Там
навіть можна було побачити,
за відмітками, читалися вони чи ні. Ці звіти повідомляли про масові
зґвалтування у Східній Прусії та про те, як німецькі жінки намагалися
вбивати
себе і своїх дітей, щоб уникнути цієї долі. До речі, Східна Прусія – це територія,
яка за результатами Другої світової
війни, власне, стала зоною окупації Радянським Союзом. Згодом на
частині цієї
території, включно зі столицею Кенігсбергом, було утворено
Калінінградську
область Росії. Тож Берія і Сталін, перебуваючи в Москві, чудово знали,
що
відбувається з низки докладних звітів. В одному з таких, до прикладу, говорилося, що
багато німців заявляють, що
всі німкені у Східній Прусії, які залишилися, були зґвалтовані
солдатами
Червоної армії. Як пише Ентоні Бівер, заклики помститися за
батьківщину,
зруйновану вторгненням вермахту, наводили солдатів на думку, що
практично
будь-яка жорстокість буде дозволена. Наталія Гес, близька подруга вченого Андрія
Сахарова, спостерігала за діями
Червоної армії в 1945 році як радянський військовий кореспондент. За її словами, російські солдати ґвалтували кожну
німкеню від 8 до 80. Тема
масових зґвалтувань Червоної армії в Німеччині була настільки
табуйована та
пригнічена в Союзі та Росії, що навіть у сучасні роки ветерани
відмовлялися
визнавати, що насправді сталося. Навіть та жменька людей, які були
готові
говорити відкрито, абсолютно не розкаялася. Основним тезисом, який просували такі люди, і який
ще навіть зараз
підтримує російська пропаганда, є те, що німецькі жінки, радісно
зустрічаючи
радянських «освободителей», самі піднімали для них
спідниці і лягали на ліжко.
У своїх дослідженнях Ентоні Бівер зафіксував слова командира однієї з
танкових
рот, який навіть похвалився тим, що в Німеччині народилося 2 мільйони
російських дітей. Здатність радянських офіцерів переконати себе, що
більшість
жертв або задоволені своєю долею, або принаймні змирилися з тим, що
настала
їхня черга страждати після того, що вермахт зробив у Радянському Союзі,
вражає. Один радянський майор сказав британському
журналісту, що його товариші були
настільки голодні до сексу, що вони часто ґвалтували стареньких років
60, 70 чи
навіть 80. Зазначивши, що на превеликий подив цих бабусь, якщо не на
щире
задоволення. Коли неодноразово зґвалтовані жінки в Кенігсберзі,
колишньому
місті Східної Прусії, благали ґвалтівників позбавити їх страждань та
вбити,
червоноармійці, схоже, відчули себе ображеними, заявивши, що російські
солдати
жінок не стріляють, а так роблять тільки німецькі солдати. Історикиня-феміністка Сюзан Браун-Міллар
стверджувала, що такі масові
зґвалтування та злочини були зумовлені не лише бажанням помсти, а ще
діяла
низка інших причин. За її словами, сексуальна свобода була предметом
жвавих дискусій
у колах Комуністичної партії протягом 1920-х років. Але протягом
наступного
десятиліття Сталін для себе переконався, що радянське суспільство
зображувало
себе фактично безстатевим. Тобто, що любов і секс не вписувалися в ідею
спрямованого на деіндивідуалізацію
особистості, яку просував Радянський Союз. Тож, на думку комуністичної
влади,
людські потяги і емоції треба було придушити. Роботи Фрейда були
заборонені,
нерозлучення та подружжя зрада були предметами сильного партійного
несхвалення. Було знову запроваджено кримінальні санкції за
гомосексуалізм. Нова
доктрина доходила навіть до повного придушення статевого виховання. У
мистецтві
одягнений контур жіночих грудей вважався небезпечно-еротичним. На думку Сюзан Браун-Міллер, комуністичний режим
явно хотів, щоб будь-яка
форма потягу чи бажання була перетворена в любов до партії і, перш за
все, до
товариша Сталіна. Як результат, більшість малоосвічених молодих
червоноармійців страждали від
статевої неосвіченості та абсолютного нерозуміння фізичних стосунків із
жінкою.
Отже, спроби радянської держави втілити на практиці гасло для свого
народу «у
Радянському Союзі сексу немає» у поєднанні з величезним
впливом радянської
пропаганди, яка була спрямована на помсту та знищення німецького
населення та
бойовничими поривами людей, позначених страхом та стражданнями, у
сукупності
вилилися в настільки масштабні зґвалтування, які до того ж нерідко
супроводжувалися і іншими формами насильства та приниження. Письменник Василь Гросман, військовий
кореспондент, незабаром виявив, що
жертвами зґвалтувань були не лише німкені. Постраждали і польські
жінки, так
само і молоді росіянки, білоруски та українки, яких Вермахт відправив
назад до
Німеччини на рабську працю. За словами Гросмана, звільнені радянські
дівчата
досить часто скаржилися йому, що радянські ж солдати їх ґвалтують. Тож зґвалтування радянських жінок і дівчат
серйозно підриває спроби Росії
виправдати поведінку Червоної армії мотивами помсти за німецьку
жорстокість у
Радянському Союзі. Таким чином, версія Сюзан Браун-Міллер, про яку я
розповідав
раніше, виглядає ще більш правдоподібно. Однією з показових історій є
історія
Еллен Геттс, єврейської дівчини, яка також була зґвалтована радянськими
солдатами. Коли інші німці намагалися пояснити росіянам, що
вона єврейка і зазнала
переслідувань, вони отримали відповідь «фрау іст
фрау». Незабаром жінки в Берліні навчилися зникати під
час таких собі вечірніх
годин полювання. Маленьких доньок цілими днями ховали на горищах.
Матері
виходили на вулицю по воду лише рано вранці, коли радянські солдати
спали від
вечора. Іноді найбільша небезпека виникала від того, що одна мати
видавала
схованку інших дівчат у відчайдушних спробах врятувати власну дочку. Літні берлінці досі пам'ятають крики щоночі. Їх
неможливо було не почути,
бо всі вікна були вибиті. Оцінкою жертв зґвалтувань, за даними двох
головних
лікарень Берліна, є цифра у приблизно 100 тисяч жінок. Один німецький
лікар
дійшов висновку, що з цієї цифри близько 10 тисяч в результаті померли,
переважно внаслідок самогубства. У дослідженні історика Ентоні Бівера
стверджується, що загалом щонайменше 2
мільйони німецьких жінок були зґвалтовані. Величезна частина з них,
якщо не
більшість, зазнали багаторазового зґвалтування. Про такі речі у
суспільстві
взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині вважалося чи не
богохульством критикувати
радянських героїв, що перемогли фашизм. А у Західній Німеччині вина,
яку
відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань цього
народу.
Але коли у 2008 році в Німеччині вийшов фільм, про який я згадував, з
актрисою
Ніною Хосс у головній ролі, це стало одкровенням для німців та
спонукало
багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок була Інгеборг Буллард. Коли
почався радянський наступ на
місто, вона сховалася у підвалі свого будинку, як і авторка щоденника
«Жінка у
Берліні». На вулиці з'явилися танки, всюди лежали тіла
російських і німецьких
солдатів. Всюди було чутно страхітливий протяжний звук падіння бомб,
які
місцеве населення називало органами Сталіна. Якось раз у перерві між
бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла нагору за речами.
Там її
перестріли двоє росіян. Один з них змусив її роздягнутися, наставивши
пістолет, а інший зґвалтував.
А потім вони помінялися місцями. Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею
трапилося. Вона мовчала про це
кілька десятиліть, бо говорити про це було занадто важко. За її
словами, її
мати любила навіть хизуватися тим, що її дочку не зачепили. Інгеборг
згадує, що
одразу після війни жінкам від 15 до 55 років наказали здати аналіз на
венеричні
хвороби. Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна
була медична довідка, і
у всіх лікарів, які їх видавали, приймальні були повні жінок. У
Німеччині того
часу аборти були заборонені. Але після війни був короткий проміжок
часу, коли
жінкам дозволили перервати вагітність. Кількість народжених в результаті немовлят, яких
стали називати російськими
дітьми, невідома. Однак більшість зґвалтувань не призводили до
вагітності. І
багато вагітностей не призводили до пологів жертв. Багато зі зґвалтованих жінок померли внаслідок
внутрішніх травм після
жорстокого насильства або через невилікувані захворювання, що
передаються
статевим шляхом через відсутність ліків або погано зроблених абортів.
Багато
жінок завершили життя самогубством після зґвалтування, здебільшого
через те, що
вони не могли впоратися зі своїм травматичним досвідом. Хоча деяких з
них
змусили батьки через їхнє безчестя. А інших застрелили їхні чоловіки за згоду на
сексуальні стосунки з
солдатами-союзниками. Згодом німецькі солдати на вулицях або вдома
словесно
ображали багатьох німецьких жінок за те, що вони були союзницькими
повіями. А
багато жінок навіть отримували листи з погрозами. Крім того, багато дітей померло в післявоєнній
Німеччині внаслідок
поширеного голоду, дефіциту продуктів і таких хвороб, як тиф та
дифтерія. Що
стосується соціальних наслідків сексуального насильства, американський
історик
Норман Наймарк зазначав, що так само як кожна жертва зґвалтувань носила
наслідки злочину з собою до кінця свого життя, так і колективне
страждання було
майже нестерпним. Соціальна психологія жінок і чоловіків у радянській
зоні
окупації була відзначена злочином зґвалтування з перших днів окупації
та аж до
сучасних років. У 1949 році у Берліні в Трептов парку відкрили
пам'ятник воїнам радянської
армії, який західні берлінці та жінки воєнного покоління часто
називають
«Могилою невідомого ґвалтівника» або
«Пам'ятником невідомому ґвалтівнику» у
відповідь на масові зґвалтування солдатів Червоної армії під час
захоплення
Берліна. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну
велися дискусії стосовно
його знесення, втім безрезультатно. Масові зґвалтування радянською
армією, як я
вже згадував, були не лише на території Німеччини. Схожою була і доля Польщі. Випадки масових
зґвалтувань мали місце у великих
польських містах, захоплених Червоною армією. У Кракові радянський
вступ до
міста супроводжувався хвилею зґвалтувань жінок і дівчат та масовими
крадіжками
особистого майна. За словами професора Ягелонського університету,
хвала би, ця поведінка досягла
такого масштабу, що польські комуністи, які були розташовані у місті
Радянським
Союзом, склали лист протесту самому Сталіну. На головному вокзалі
Кракова
стріляли в поляків, які намагалися врятувати жертв групового
зґвалтування.
Польські жінки в Сілезії були об'єктом масових зґвалтувань разом із
німецькими,
які також проживали там. Навіть після того, як радянський фронт просунувся
набагато далі на захід. У
березні 1945 року біля міста Рацибужа 30 жінок, захоплених на лляній
фабриці,
зачинили в будинку та протягом певного часу ґвалтували під загрозою
смерті.
Жінку, яка дала свідчення поліції, зґвалтувало четверо чоловіків. Німецьких і польських жінок затримували на вулицях
Катовіце, Забже та
Хожува і групою ґвалтували п'яні солдати. Зазвичай просто неба. За
словами
американського історика Нормана Наймарка, військовослужбовці Червоної
армії не
робили різниці за етнічною ознакою між жертвами та окупантами. В одному з листів стверджувалося, що в місті
Ольштин у березні 1945 року
практично жодну жінку не оминула насильство з боку радянських
ґвалтівників,
незалежно від віку. Їхній вік варіювався від 9 до 80 років. Іноді серед
постраждалих
були бабуся, мати та онука. За словами Єжи Кухановського з Варшавського
університету, є докази того, що
прогалини в радянських директивах могли сприяти ще більшій кількості
зґвалтувань польських жінок солдатами Червоної армії. Оскільки німецькі
жінки
там були принаймні частково захищені суворими інструкціями щодо
поводження з
ними під час переміщення, виданих радянським командуванням. Але таких
вказівок
чи будь-яких наказів щодо поляків не було. Згідно з дослідженнями Юанни Островської та
Марціна Заремби з Польської
академії наук, червень 1945 року був найгіршим. До прикладу, 50-річна
жертва
групового зґвалтування Спінчуа засвідчила, що двоє радянських ветеранів
війни,
які поверталися з Берліна, сказали їй, що вони три роки воювали за
Польщу, тому
мають право на всіх польських жінок. За словами Островської та Заремби,
польських жінок, вивезених до Німеччини на рабську роботу, масово
ґвалтували
радянські солдати, а також колишні військовополонені. У травні 1945 року на конференції делегатів різних
репатріаційних відомств
у кінцевій резолюції зазначалося, що через Старгард і Щецин
відбувається
масовий рух поляків, які повертаються з примусових робіт у Третьому
Рейху. По
дорозі поляків часто грабують, а польських жінок ґвалтують. Кількість польських жертв зґвалтувань за ці роки
важко точно оцінити. За
даними Островської та Заремби, припускається, що кількість суто
польських жертв
могла сягнути чи навіть перевищити 100 тисяч. Схожі повідомлення
згодом, хоч і,
можливо, в меншій кількості, надходили з усіх радянських територій
Східної
Європи, що були знову окуповані радянськими військами. До прикладу, з
Латвії та
Естонії. Варто зауважити, що проблема зґвалтувань була не
тільки в Червоній армії, а
й у всіх військах-союзників. І в американських, і в британських, і у
французьких арміях. Втім, масштаби таких злочинів були суттєво
меншими. Зокрема, в
американській армії за факт такого злочину карали розстрілом. Було
зафіксовано
чимало інцидентів такого покарання на території Франції та Англії.
Втім, не в
Німеччині. Щодо британських військ, то там набагато
поширенішою була проблема
дезертирства. З ґвалтівниками у них було все доволі просто. Зловили,
посадили і
ізолювали від суспільства. А впоратися з групами дезертирів, часто
озброєних, було
не так просто. Французькі війська, які також брали участь у вторгненні
в
Німеччину, отримали свою зону окупації. Пері Бідінскомп цитує оригінальні оцінки
опитування, згідно з якими
французи, наприклад, скоїли приблизно півтори тисячі зґвалтувань. Втім,
за
словами Нормана Наймарка, здебільшого це були випадки зґвалтувань
французькими
марокканськими військами, поведінка яких була аналогічною поведінці
радянських
військ. Німецькі академічні історики стверджують, що лише Франція
підтримувала
дітей своєї окупаційної армії в результаті масового зґвалтування
німецьких
жінок. Однак у чотирьох окупованих зонах багато дітей
німецьких матерів
ігнорувалися все життя. Діти французьких військ вважалися громадянами
Франції.
Щонайменше півтори тисячі дітей у Франції та її колоніях були віддані
на
усиновлення. Чи уникали злочини червоноармійців радянських
жінок? Відповідь на це
питання може дати наступна історія. «Девушка молодая говорит: "Лейтенант, я
на гражданке была связисткой,
я москвичка, я хочу воевать, помоги мне устроиться." Я говорю: "Ради
Бога, садись на телегу." Завожу ее и представляю: вот, связистка
профессиональная, хочет воевать. Я ложусь спать. Утром, я не знаю, куда она делась.
Захожу к начальнику
связи, а она одевается, встает с его постели. Значит, он был с ней. И в
это
время ее хватает начальник штаба: "Теперь со мной, ко мне." И мне объясняет кто-то, что теперь с особым
отделом, с кем-то. Пока она со
всеми не переспит, ничего у нее не выйдет. Все по очереди передавали из
рук в
руки.» Як я вже згадував, радянська та потім і російська
пропаганди масово та
абсолютно намагалися прихувати та воювати та заборонити будь-які
розмови чи
згадки на цю тему. Основними контраргументами таких злочинів було те,
що це були або німецькі
війська, переодягнуті в радянські, про що у свій час часто писала
радянська
пропаганда, або те, що німецькі, польські та інші жінки добровільно та
з
великою радістю віддавалися «освободителям», або ж,
звісно, стандартне «вы все
врете», чи «это фейк». І це, до речі, продовжується і досі. Час від часу
на цю тему створюються пропагандистські
матеріали, щоб спростовувати так званий міф про масові зґвалтування
Червоної
Армії. До прикладу, як ось це. «Существует множество свидетельств того,
что после оккупации советскими
войсками того или иного населенного пункта к штабам приходили
представительницы
делегаций немок, согласных удовлетворять любовные потребности русских
солдат и
офицеров. Общее впечатление от европейских женщин, сложившееся у
советских военнослужащих:
холеные и нарядные, доступные, корыстные, распущенные либо
трусливо-покорные.» Попри те, що в останні десятиліття ця тема почала
звучати голосніше,
матеріали радянських військових трибуналів та багато інших документів
залишаються закритими. Водночас декілька років тому Державна Дума Росії
схвалила закон про посягання на історичну пам'ять, згідно з яким
кожному, хто
принижує внесок СРСР у перемогу над фашизмом, можуть присудити грошовий
штраф і
до п'яти років позбавлення волі. Чому про це варто знати та говорити сьогодні? Тому
що, як-то кажуть,
історія любить повторюватись. Зі схожою ситуацією зустрілася наша країна, коли
почалось повномасштабне
вторгнення Росії. Сексуальне насильство росіян в Україні набуло масових
форм і
відбувалося у всіх місцевостях, де ступила нога російського солдата.
Постраждалими є і жінки, і чоловіки різного віку, в тому числі
похилого, а
також і діти. Насильство було жорстоким і брутальним,
супроводжувалося вбивством і
каліченням жертв та їхніх рідних, які намагалися їх захистити. У
багатьох
випадках воно було публічним, бо ж відбувалося на очах близьких,
сусідів чи
інших жертв. Бо саме за таких умов сексуальне насильство завдає
невимовних
страждань не лише безпосереднім потерпілим, а й усім очевидцям, які
змушені
безпомічно спостерігати і жити далі з відчуттям провини. Сексуальне насильство під час російської агресії в
Україні стало засобом
терору, деморалізації та упокорення місцевого населення. Інструментом
покарання
і помсти щодо українок та українців, від яких очікували теплого прийому
з
хлібом і сіллю, а не спротиву. З цього ми можемо зробити декілька основних
висновків. Якщо один випадок злочину залишається безкарним та
забутим, як у випадку
масових зґвалтувань Червоною армією німецьких і не тільки жінок, то
обов'язково
знайдуться ті, які в майбутньому захочуть його повторити. Тож чи варто дивуватися звірячій жорстокості
російських солдатів в
українських містах? Це незасвоєний урок історії, непокараний злочин,
який
породжує нову хвилю жорстокості та звірств. Якщо минулого разу
суспільство не
засудило акти насильства, не оприлюднило і не знайшло виправдання
злочинам,
формула «можемо повторити» стала дієвою і практично
універсальною. До того ж, звірства росіян не те, що якось
караються, чи ведуться якісь дії
щодо їх запобігання. Їх просто не визнають на всіх рівнях та у
найширших колах
російського суспільства. Ба більше, їм знаходять усілякі виправдання. Тому з нашої сторони зараз важливою є робота
стосовно фіксацій таких випадків
та докладання усіх зусиль, щоб такі злочини не забулись, не потонули в
сторінках історії, а злочинці, які скоювали такі речі, були притягнуті
до
відповідальності. Це як мінімум дозволить створити один із запобіжників
того,
що такі масові звірства не будуть знову повторені в майбутньому. І на цьому буду завершувати сьогоднішній випуск. Якщо він був вам цікавий, не забудьте поставити
вподобайку, написати
коментар та поширити це відео. Це допоможе іншим людям, яким також може
бути
цікавою ця тема, це відео побачити. А також якщо ви ще не підписались
на мій
канал, обов'язково це зробіть. Вам не важко, а мені приємно. А поки це все, до нових зустрічей на просторах
Ютубу. Transkribiert von TurboScribe.ai |
||
|
||
© Засновано на реальних подіях
"Насиловали КАЖДУЮ от 8 до 80..." - cвидетельства "подвигов" красноармейцев в Германии, Польше и СССР | ||
|
||
Войска,
управляемые Москвой, неоднократно с вопиющей жестокостью и ощущением
безнаказанности использовали сексуальное насилие, как тактику ведения
боевых действий. Наиболее яркий пример из прошлого - завершающий этап
германо-советской войны 1941-1945 годов, когда советские войска вошли в
Германию. Когда же советская и российская пропагандистские машины
называют цифры до тысячи зафиксированных фактов изнасилований
советскими солдатами немецких и не только женщин, то у независимых
экспертов есть немного другие цифры - сотни тысяч изнасилованных
женщин. Обо всем масштабе преступлений красноармейцев и почему об этом
важно помнить сегодня - в этом видео. |
||
|
||
00:00 Свидетельства красноармейца и актуальность темы 04:10 Дневник Марты Гиллерс - одной женщины в Берлине 08:10 Свидетельство Владимира Гельфанда, советского
офицера 09:39 Возможные причины массовых изнасилований 14:28 Что это за "в СССР секса нет"? 17:10 Масштабы 18:38
История Ингеборг Буллерт 21:19
Памятник неизвестному насильнику 21:48
Изнасилованная Польша, Эстония,
Латвия... 25:13 Совершали ли такие преступления союзники? 26:40 Обошло ли это советских женщин? 27:41
Как оправдывали это советская и
российская
пропаганды 29:21
Изнасилование во время
полномасштабного
вторжения россии 31:44 Подпишись |
||
|
||
|
||
«Ко мне подходит мой близкий друг,
лейтенант
младший Козлов, начальник радиостанции. Что ты за дурак, говорит? Я же
на тебя
наблюдаю. Сколько у тебя уже времени не было женщин? А тут они сами
снимают
штаны и ложатся. Возьми с собой пару человек. С одной стороны, значит, мне стыдно,
вот, и как-то... А с другой стороны, ну, все уже будут думать, что я
этот...
импотент. Все участвуют, а я не участвую. Вот. И я решаю идти. Солдаты срываются со своих мест и
начинают насиловать женщин немок. И вот мой взвод собственный, все мои
солдаты
бросаются и насилуют немок. Когда на спасение дети, матерей пытаются
спасти, тех
застреливают. Их расстреливают, детей.» Это один из ветеранов так называемой Великой
отечественной войны -
советский российский писатель Леонид Рабичев. Он известен тем, что в своей книге "Война все
спишет",
воспоминания офицера-связиста 31-й армии, утверждает, что был
свидетелем, а
также, как можно сделать вывод из этого отрывка, и участником массовых
военных
преступлений Красной армии во время Второй мировой войны. В частности,
массовых
изнасилований немецких женщин, несовершеннолетних девушек и даже
пожилых
женщин. Конечно же, многие советские и российские так называемые
эксперты и
историки утверждали, что у деда, как говорится, поехала крыша. Говорили, что его показания "не внушают доверия,
основаны на
противоречивых фактах, да вроде бы и было, но вроде бы и не так много,
да и
вроде бы не так часто". Впрочем, масштаб и систематичность таких
преступлений действительно
ужасают. Когда же советская и российская пропагандистские машины
называют цифры
около сотни, ну, в лучших, очень редких случаях, до тысячи
зафиксированных
фактов изнасилований советскими солдатами, немецких и не только женщин,
то у
независимых экспертов немного другие цифры. И они считаются сотнями
тысяч
изнасилованных женщин. Здравствуйте, вы на канале "Основано на реальных
событиях", меня
зовут Михаил Стах. Я довольно долго откладывал этот выпуск, потому
что тема довольно сложная и
чувствительная. В течение многих лет эта тема была полностью
табуирована. О ней
мало говорили даже в самой Германии. Поскольку эта война является огромной трагедией,
некоторые считают, что
критический подход к прошлому неэтичен или просто недопустим, учитывая
героические жертвы во время преодоления нацистского режима и гибели
около 27
миллионов советских граждан, среди которых, в частности, было, по
разным
оценкам, около 10 миллионов населения Украины. Другие же считают, что
будущие
поколения должны знать о настоящих ужасах войны и заслуживают того,
чтобы
увидеть неприкрашенную картину, которую я, собственно, и постараюсь вам
сегодня
показать. Если же вас может оскорбить или расстроить эта
тема, вам лучше выключить
это видео, но если вы готовы смотреть дальше, то... Помните, я предлагаю всего-навсего правду. Изнасилование на войне - вещь, которая, к
сожалению, сопровождает
практически все вооруженные конфликты. И, к сожалению, во время
полномасштабного вторжения России в Украину, оккупанты доказали, что
фраза
"как деды воевали" имеет для них гораздо более глубокий подтекст и
включает также "как деды насиловали", "как деды воровали" и
еще гораздо больше похожих словосочетаний. Сегодня же в этом видео я расскажу вам, насколько
массовым было это явление
и как реагировала на эти преступления тогдашняя советская власть. А
также
расскажу об истории немецкой журналистки Марты Гиллер, которую считают
автором
дневника "Женщина в Берлине", на основе которого сняли фильм
"Безымянная. Одна женщина в Берлине", который вышел в прокат в 2008
году. Фильм получил положительные отзывы за свою жесткую
правдивость. Ну и,
конечно, очень много возмущений от российской стороны. Мол, опять все
переврали. Для начала я скажу вам несколько слов о дневнике и
истории Марты Гиллер,
поскольку именно ее голос, ее показания стали одними из первых и
наиболее
громких заявлений о массовых изнасилованиях, которые происходили в
Берлине. "Женщина в Берлине" представляет собой дневник
немки, пытающейся
выжить во время захвата Берлина советскими войсками в 1945 году, когда
крах
нацистов был уже очевиден и завершение войны было вопросом времени.
Хронологические записи начинаются 20 апреля за десять дней до
самоубийства
Гитлера и описывают события в настоящем времени. Женщина, имя которой не называется, оставляла на
бумаге безжалостные
наблюдения, проницательные и местами с неким юмором висельника. Автор
описывала
себя как бледную блондинку, всегда одетую в одно и то же зимнее пальто.
В
дневнике она описывала яркие картины жизни своих соседей в бомбоубежище
под их
многоквартирным домом, где было довольно много женщин. Когда советские солдаты вошли в их подвал и
попытались вытащить оттуда женщин,
те начали умолять автора дневника использовать ее знание русского
языка, чтобы
пожаловаться советскому командованию. Женщине на руинах улиц удалось
найти
советского офицера, который спустился с ней в подвал и отчитал солдат,
и вывел
их на улицу, однако вызвав у них только гнев и непонимание. Впрочем,
когда
автор дневника вышла в коридор, чтобы проверить, ушли они или нет, ее
схватили
солдаты, которые ее ждали и жестоко изнасиловали, едва не задушив. Охваченные ужасом соседи или жители подземелья,
как она их называла в своем
дневнике, в то время спрятались в подвале, заперев за собой дверь. В
итоге
автор дневника приходит к мысли, что ей нужно найти одного волка, чтобы
защититься от новых групповых изнасилований. Многим из ее соседок
приходилось
заключать подобные сделки с победителями поверженного Берлина, чтобы
защитить
себя от гораздо худшей участи. В 1954 году появилось первое английское анонимное
издание книги, которое
было опубликовано в США и привлекло к себе большое внимание. Вскоре
книга была
издана на нидерландском, итальянском, датском, шведском, испанском и
японском
языках. И наконец в 1959 году книга вышла анонимно в Германии. Но, как ни странно, не имела никакой огласки.
Более того, этот откровенный
рассказ вызвал волну обвинений в том, что она опорочила честь немецких
женщин.
Была обвинена в бесстыдной аморальности и антикоммунистической
пропаганде. Чтобы вы понимали, жертвы таких преступлений в
основном, кроме бремени
самого изнасилования, чувствовали еще дополнительную вину за
преступления
нацистского режима. В то же время советская пропагандистская машина,
которая
была в то время огромной и имела колоссальный ресурс, начала
выстраивать
историю о советских героях, "победителей" нацистского режима,
замалчивая при этом, конечно же, все преступления, которые были
совершены
советскими войсками. Как говорится, "победителей не судят". Поэтому
похожие тезисы, о
которых рассказывала автор дневника, сегодня могли бы подпасть под
статью
"Дискредитация российской армии", и за это можно было бы получить лет
10 за решеткой. В то же время и немецкие читатели, очевидно, не были
готовы
встретиться с неудобной правдой. Немецкие женщины боялись и стеснялись говорить о
реальных изнасилованиях. А
немецкие мужчины предпочитали, чтобы их не воспринимали как бессильных
наблюдателей, когда советские войска абсолютно безнаказанно насиловали
их
матерей, жен и дочерей. Поэтому вполне понятно, что после этого автор
решила не
публиковать новые издания книги при своей жизни, а также, конечно, не
раскрывать свое имя. Только в 2003 году книга была переиздана в
Германии через два года после
смерти автора. Новое издание привлекло к себе огромное общественное
внимание в
стране и в целом на Западе. В том же году, собственно, и выяснилось,
что ее
автором является немецкая журналистка Марта Гиллерс. Кстати, это не единственный похожий дневник. Еще
одним источником, который
рассказывает о том, что происходило в этот период, является дневник
советского
офицера Владимира Гельфанда, молодого еврея родом из Украины, который с
1941
года и до конца войны вел свои записи, несмотря на тогдашний в
советской армии
запрет вести дневники. Его сын Виталий нашел дневник, когда разбирал
бумаги
отца после его смерти. Рукопись рассказывает об отсутствии порядка и
дисциплины в регулярных
войсках, скудных рационах, вшах, рутинном антисемитизме и бесконечном
воровстве. Как пишет Гельфанд, солдаты воровали даже сапоги своих
товарищей.
Один из самых показательных рассказов Гельфанда касается 25 апреля,
когда он
был уже в Берлине. Это как раз параллельно со временем, когда Марта
Гиллерс вела свой дневник.
В Берлине Гельфанд впервые в жизни прокатился на велосипеде. Проезжая
вдоль
берега реки Шпрее, он увидел группу женщин, которые тащили куда-то
чемоданы и
вещи. Когда он спросил немок, где они живут на ломаном
немецком, и
поинтересовался, зачем они ушли из дома, те с ужасом рассказали о том
горе,
которое причинили им передовики фронта в первую ночь прихода Красной
армии.
Одна из них, рыдая, рассказала, как ее насиловали всю ночь многие
советские
солдаты. Среди них были старые, прыщавые, и все лезли на нее. По ее словам, их было не менее 20. Другая женщина
сказала, что солдаты
изнасиловали при ней ее дочь. Конечно же, нужно отметить, что немецкие
солдаты
к тому времени запятнали себя на советской территории ужасными
преступлениями,
которые они совершали в течение почти 4 лет. Владимир Гельфанд сталкивался со свидетельствами
этих преступлений вместе с
тем, как его часть продвигалась с боями в Германию. Он также это
фиксировал в
своем дневнике. Там было очень много описаний, где уничтожали деревни
вплоть до
детей. В частности, убивали маленьких детей еврейской
национальности. Сын
Владимира Гельфанда Виталий рассказывал, что, по словам отца, советские
люди
шли и это все видели. Шли они в Германию с одной целью - мстить и
убивать. Вермахт, как считали идеологи нацизма, был хорошо
организованной силой
арийцев, которые не опустятся до полового контакта с унтерменшами, то
есть, с
недочеловеками. Но тот запрет игнорировали. Немецкое командование было
настолько обеспокоено распространением венерических болезней в войсках,
что
организовало на оккупированных территориях сеть армейских публичных
домов. Трудно найти прямые свидетельства того, как
немецкие солдаты обращались с
советскими женщинами, поскольку многие жертвы просто не выжили.
Убийство, по
некоторым мнениям историков, было более присуще для нацистов. Поэтому
когда
Красная армия вошла в логово фашистского зверя, как называла тогда
советская
пресса Берлин, плакаты поощряли ярость солдат. "Солдат, ты на немецкой
земле, пробил час мести!". Отряд 19 армии, наступавшей на Берлин вдоль
побережья Балтийского моря,
объявил, что настоящий советский солдат настолько преисполнен ненависти
к
врагу, что мысль о половом контакте с немками будет ему противна. Но и
на этот
раз солдаты доказали, что их идеологи ошибались. Знаменитый историк Энтони Бивер, проводя
исследование для своей книги
"Берлин. Падение", вышедшей в свет в 2002 году, нашел в российском
государственном архиве отчеты об эпидемии сексуального насилия на
территории
Германии. Эти отчеты в конце 1944 года присылали сотрудники НКВД
начальнику
этой структуры Лаврентию Берии. По словам Бивора, их передавали Сталину. Там даже
можно было увидеть, по
отметкам, читались они или нет. Эти отчеты сообщали о массовых
изнасилованиях в
Восточной Пруссии и о том, как немецкие женщины пытались убивать себя и
своих
детей, чтобы избежать этой участи. Кстати, Восточная Пруссия - это территория,
которая по результатам Второй
мировой войны, собственно, стала зоной оккупации Советским Союзом.
Впоследствии
на части этой территории, включая столицу Кенигсберг, была образована
Калининградская область России. Поэтому Берия и Сталин, находясь в
Москве,
прекрасно знали, что происходит из ряда подробных отчетов. В одном из таких, к примеру, говорилось, что
многие немцы заявляют, что все
оставшиеся немки в Восточной Пруссии были изнасилованы солдатами
Красной армии.
Как пишет Энтони Бивор, призывы отомстить за родину, разрушенную
вторжением
вермахта, наводили солдат на мысль, что практически любая жестокость
будет
позволена. Наталья Гесс, близкая подруга ученого Андрея
Сахарова, наблюдала за
действиями Красной армии в 1945 году как советский военный
корреспондент. По ее словам, русские солдаты изнасиловали каждую
немку от 8 до 80. Тема
массовых изнасилований Красной армии в Германии была настолько
табуирована и
подавлена в Союзе и России, что даже в современные годы ветераны
отказывались
признавать, что на самом деле произошло. Даже та горстка людей, которые
были
готовы говорить открыто, совершенно не раскаялась. Основным тезисом, который продвигали такие люди, и
который еще даже сейчас
поддерживает российская пропаганда, является то, что немецкие женщины,
радостно
встречая советских "освободителей", сами поднимали для них юбки и
ложились на кровать. В своих исследованиях Энтони Бивор зафиксировал
слова
командира одной из танковых рот, который даже похвастался тем, что в
Германии
родилось 2 миллиона русских детей. Способность советских офицеров
убедить себя,
что большинство жертв либо довольны своей судьбой, либо по крайней мере
смирились с тем, что настала их очередь страдать после того, что
Вермахт сделал
в Советском Союзе, поражает. Один советский майор сказал британскому
журналисту, что его товарищи были
настолько голодны до секса, что они часто насиловали старушек лет 60,
70 или
даже 80. Отметив, что к большому удивлению этих бабушек, если не к
искреннему
удовольствию. Когда неоднократно изнасилованные женщины в Кенигсберге,
бывшем
городе Восточной Пруссии, умоляли насильников избавить их от страданий
и убить,
красноармейцы, похоже, почувствовали себя оскорбленными, заявив, что
русские
солдаты женщин не стреляют, а так делают только немецкие солдаты. Историк-феминистка Сюзан Браун-Миллар утверждала,
что такие массовые
изнасилования и преступления были обусловлены не только желанием мести,
а еще
действовал ряд других причин. По ее словам, сексуальная свобода была
предметом
оживленных дискуссий в кругах Коммунистической партии в течение 1920-х
годов.
Но в течение следующего десятилетия Сталин для себя убедился, что
советское
общество изображало себя фактически бесполым. То есть, что любовь и секс не вписывались в идею
направленного на
деиндивидуализацию личности, которую продвигал Советский Союз. Поэтому,
по
мнению коммунистической власти, человеческие влечения и эмоции надо
было подавлять.
Работы Фрейда были запрещены, развод и супружеская измена были
предметами
сильного партийного неодобрения. Были снова введены уголовные санкции за
гомосексуализм. Новая доктрина
доходила даже до полного подавления полового воспитания. В искусстве
одетый
контур женской груди считался опасно-эротическим. По мнению Сюзан Браун-Миллер, коммунистический
режим явно хотел, чтобы
любая форма влечения или желания была превращена в любовь к партии и,
прежде
всего, к товарищу Сталину. Как результат, большинство малообразованных
молодых красноармейцев страдали
от половой необразованности и абсолютного непонимания физиологических
отношений
с женщиной. Итак, попытки советского государства воплотить на практике
лозунг
для своего народа "в Советском Союзе секса нет" в сочетании с
огромным влиянием советской пропаганды, которая была направлена на
месть и
уничтожение немецкого населения и боевыми порывами людей, обозначенных
страхом
и страданиями, в совокупности вылились в столь масштабные
изнасилования,
которые к тому же нередко сопровождались и другими формами насилия и
унижения. Писатель Василий Гроссман, военный корреспондент,
вскоре обнаружил, что
жертвами изнасилований были не только немки. Пострадали и польские
женщины, так
же и молодые россиянки, белоруски и украинки, которых Вермахт угнал в
Германию
на рабский труд. По словам Гроссмана, освобожденные советские девушки
довольно
часто жаловались ему, что советские же солдаты их насилуют. Поэтому изнасилование советских женщин и девушек
серьезно подрывает попытки
России оправдать поведение Красной армии мотивами мести за немецкую
жестокость
в Советском Союзе. Таким образом, версия Сюзан Браун-Миллер, о которой
я
рассказывал ранее, выглядит еще более правдоподобно. Одной из показательных историй является история
Эллен Геттс, еврейской
девушки, которая также была изнасилована советскими солдатами. Когда
другие
немцы пытались объяснить русским, что она еврейка и подвергалась
преследованиям, они получили ответ "фрау ист фрау". Вскоре женщины в Берлине научились исчезать во
время красноармейских
вечерних часов охоты. Маленьких дочерей целыми днями прятали на
чердаках.
Матери выходили на улицу за водой только рано утром, когда советские
солдаты
спали с вечера. Иногда наибольшая опасность возникала от того, что одна
мать
выдавала тайник других девушек в отчаянных попытках спасти собственную
дочь. Пожилые берлинцы до сих пор помнят крики каждую
ночь. Их невозможно было не
услышать, потому что все окна были выбиты. Оценкой жертв изнасилований,
по
данным двух главных больниц Берлина, является цифра в примерно 100
тысяч
женщин. Один немецкий врач пришел к выводу, что из этой цифры около 10
тысяч в
результате умерли, преимущественно в следствии самоубийств. В исследовании историка Энтони Бивора
утверждается, что в целом по меньшей
мере 2 миллиона немецких женщин были изнасилованы. Огромная часть из
них, если
не большинство, подверглись многократному изнасилованию. О таких вещах
в
обществе вообще говорить непросто. Кроме того, в Восточной Германии считалось едва ли
не богохульством
критиковать советских героев, победивших фашизм. А в Западной Германии
вина,
которую чувствовали немцы за преступления нацизма, затмевала тему
страданий
этого народа. Но когда в 2008 году в Германии вышел фильм, о котором я
упоминал, с актрисой Ниной Хосс в главной роли, это стало откровением
для
немцев и побудило многих женщин рассказать о том, что с ними произошло. Среди этих женщин была Ингеборг Буллард. Когда
началось советское
наступление на город, она спряталась в подвале своего дома, как и автор
дневника "Женщина в Берлине". На улице появились танки, повсюду
лежали тела русских и немецких солдат. Повсюду был слышен ужасающий
протяжный
звук падения бомб, которые местное население называло
«органами Сталина».
Как-то раз в перерыве между бомбежками Ингеборг вылезла из подвала и
побежала
наверх за вещами. Там ее перехватили двое русских. Один из них заставил
ее
раздеться, наставив пистолет, а другой изнасиловал. А потом они
поменялись
местами. Тогда Ингеборг не рассказала о том, что с ней
случилось. Она молчала об
этом несколько десятилетий, потому что говорить об этом было слишком
трудно. По
ее словам, ее мать любила даже хвастаться тем, что ее дочь не была
изнасилована.
Ингеборг вспоминает, что сразу после войны женщинам от 15 до 55 лет
приказали
сдать анализ на венерические болезни. Для того, чтобы получить продуктовые карточки,
нужна была медицинская
справка, и у всех врачей, которые их выдавали, приемные были полны
женщин. В
Германии того времени аборты были запрещены. Но после войны был
короткий
промежуток времени, когда женщинам разрешили прерывать беременность. Количество родившихся в результате младенцев,
которых стали называть
русскими детьми, неизвестно. Однако большинство изнасилований не
приводили к
беременности. И многие беременности не приводили к родам жертв. Многие из изнасилованных женщин умерли в
результате внутренних травм после
жестокого насилия или из-за неизлечимых заболеваний, передающихся
половым путем
из-за отсутствия лекарств или плохо сделанных абортов. Многие женщины
покончили
с собой после изнасилования, в основном из-за того, что они не могли
справиться
со своим травматическим опытом. Некоторых из них заставили родители
из-за их
бесчестия. А других застрелили их мужья за согласие на
сексуальные отношения с
солдатами-союзниками. Впоследствии немецкие солдаты на улицах или дома
словесно
оскорбляли многих немецких женщин за то, что они были союзническими
проститутками. А многие женщины даже получали письма с угрозами. Кроме того, много детей умерло в послевоенной
Германии в результате
распространенного голода, дефицита продуктов и таких болезней, как тиф
и
дифтерия. Что касается социальных последствий сексуального насилия,
американский историк Норман Наймарк отмечал, что так же как каждая
жертва
изнасилований носила последствия преступления с собой до конца своей
жизни, так
и коллективное страдание было почти невыносимым. Социальная психология
женщин и
мужчин в советской зоне оккупации была отмечена преступлением
изнасилования с
первых дней оккупации и вплоть до современных лет. В 1949 году в Берлине в Трептов парке открыли
памятник воинам советской
армии, который западные берлинцы и женщины военного поколения часто
называют
"Могилой неизвестного насильника" или "Памятником неизвестному
насильнику" в ответ на массовые изнасилования солдат Красной армии во
время захвата Берлина. После полномасштабного вторжения России в Украину
велись дискуссии
относительно его сноса, впрочем безрезультатно. Массовые изнасилования
советской армией, как я уже упоминал, были не только на территории
Германии. Похожей была и судьба Польши. Случаи массовых
изнасилований имели место в
крупных польских городах, захваченных Красной армией. В Кракове
советское
вступление в город сопровождалось волной изнасилований женщин и девушек
и
массовыми кражами личного имущества. По словам профессора Ягеллонского университета,
Хвалабы, это поведение
достигло такого масштаба, что польские коммунисты, которые были
расположены в
городе Советским Союзом, составили письмо протеста самому Сталину. На
главном
вокзале Кракова стреляли в поляков, которые пытались спасти жертв
группового
изнасилования. Польские женщины в Силезии были объектом массовых
изнасилований
вместе с немецкими, которые также проживали там. Даже после того, как советский фронт продвинулся
гораздо дальше на Запад, в
марте 1945 года возле города Рацибужа 30 женщин, захваченных на льняной
фабрике, закрыли в доме и в течение определенного времени насиловали
под
угрозой смерти. Женщину, которая дала показания полиции, изнасиловали
четверо
мужчин. Немецких и польских женщин задерживали на улицах
Катовице, Забже и Хожува и
группой насиловали пьяные солдаты, обычно под открытым небом. По словам
американского историка Нормана Наймарка, военнослужащие Красной армии
не делали
разницы по этническому признаку между жертвами и оккупантами. В одном из писем утверждалось, что в городе
Ольштын в марте 1945 года практически
ни одну женщину не обошло насилие со стороны советских насильников,
независимо
от возраста. Их возраст варьировался от 9 до 80 лет. Иногда среди
пострадавших
были бабушка, мать и внучка. По словам Ежи Кухановского из Варшавского
университета, есть доказательства
того, что пробелы в советских директивах могли способствовать еще
большему
количеству изнасилований польских женщин солдатами Красной армии.
Поскольку
немецкие женщины там были по крайней мере частично защищены строгими
инструкциями по обращению с ними во время перемещения, выданных
советским
командованием. Но таких указаний или каких-либо приказов в отношении
поляков не
было. Согласно исследованиям Юанны Островской и Марцина
Зарембы из Польской
академии наук, июнь 1945 года был худшим. К примеру, 50-летняя жертва
группового изнасилования Спинчуа показала, что двое советских ветеранов
войны,
которые возвращались из Берлина, сказали ей, что они три года воевали
за
Польшу, поэтому имеют право на всех польских женщин. По словам
Островской и
Зарембы, польских женщин, вывезенных в Германию на рабскую работу,
массово
насиловали советские солдаты, а также бывшие военнопленные. В мае 1945 года на конференции делегатов различных
репатриационных ведомств
в итоговой резолюции отмечалось, что через Старгард и Щецин происходит
массовое
движение поляков, возвращающихся с принудительных работ в Третьем
Рейхе. По
дороге поляков часто грабят, а польских женщин насилуют. Количество польских жертв изнасилований за эти
годы трудно точно оценить.
По данным Островской и Зарембы, предполагается, что количество чисто
польских
жертв могло достичь или даже превысить 100 тысяч. Похожие сообщения
впоследствии, хотя и, возможно, в меньшем количестве, поступали со всех
советских территорий Восточной Европы, которые были снова оккупированы
советскими войсками. К примеру, из Латвии и Эстонии. Стоит заметить, что проблема изнасилований была не
только в Красной армии,
но и во всех войсках-союзниках. И в американских, и в британских, и во
французских армиях. Впрочем, масштабы таких преступлений были
существенно меньше. В частности,
в американской армии за факт такого преступления наказывали расстрелом.
Было
зафиксировано немало инцидентов такого наказания на территории Франции
и
Англии. Впрочем, не в Германии. Что касается британских войск, то там гораздо
более распространенной была
проблема дезертирства. С насильниками у них было все довольно просто.
Поймали,
посадили и изолировали от общества. А справиться с группами дезертиров,
часто
вооруженных, было не так просто. Французские войска, которые также
участвовали
во вторжении в Германию, получили свою зону оккупации. Пери Бидинскомп цитирует оригинальные оценки
опроса, согласно которым
французы, например, совершили примерно полторы тысячи изнасилований.
Впрочем,
по словам Нормана Наймарка, в основном это были случаи изнасилований
французскими марокканскими войсками, поведение которых было аналогичным
поведению советских войск. Немецкие академические историки утверждают,
что
только Франция поддерживала детей своей оккупационной армии в
результате
массового изнасилования немецких женщин. Однако в четырех оккупированных зонах многие дети
немецких матерей
игнорировались всю жизнь. Дети французских войск считались гражданами
Франции.
По меньшей мере полторы тысячи детей во Франции и ее колониях были
отданы на
усыновление. Избегали ли преступления красноармейцев советские
женщины? Ответ на этот
вопрос может дать следующая история. «Девушка молодая говорит: "Лейтенант, я
на гражданке была связисткой,
я москвичка, я хочу воевать, помоги мне устроиться." Я говорю: "Ради
Бога, садись на телегу." Завожу ее и представляю: вот, связистка
профессиональная, хочет воевать. Я ложусь спать. Утром, я не знаю, куда она делась.
Захожу к начальнику
связи, а она одевается, встает с его постели. Значит, он был с ней. И в
это
время ее хватает начальник штаба: "Теперь со мной, ко мне." И мне объясняет кто-то, что теперь с особым
отделом, с кем-то. Пока она со
всеми не переспит, ничего у нее не выйдет. Все по очереди передавали из
рук в
руки.» Как я уже упоминал, советская, а затем и
российская пропаганда массово и
абсолютно пытались скрыть и запретить любые разговоры или упоминания на
эту
тему. Основными контраргументами таких преступлений было
то, что это были или
немецкие войска, переодетые в советские, о чем в свое время часто
писала
советская пропаганда, или то, что немецкие, польские и другие женщины
добровольно и с большой радостью отдавались "освободителям", или же,
конечно, стандартное "вы все врете", или "это фейк". И это, кстати, продолжается до сих пор. Время от
времени на эту тему создаются
пропагандистские материалы, чтобы опровергать так называемый миф о
массовых
изнасилованиях Красной армией. К примеру, как вот это. «Существует множество свидетельств того,
что после оккупации советскими
войсками того или иного населенного пункта к штабам приходили
представительницы
делегаций немок, согласных удовлетворять любовные потребности русских
солдат и
офицеров. Общее впечатление от европейских женщин, сложившееся у
советских военнослужащих:
холеные и нарядные, доступные, корыстные, распущенные либо
трусливо-покорные.» Несмотря на то, что в последние десятилетия эта
тема стала звучать громче,
материалы советских военных трибуналов и многие другие документы
остаются
закрытыми. В то же время несколько лет назад Государственная Дума
России
приняла закон о посягательстве на историческую память, согласно
которому
каждому, кто унижает вклад СССР в победу над фашизмом, могут присудить
денежный
штраф и до пяти лет лишения свободы. Почему об этом стоит знать и говорить сегодня?
Потому что, как говорится,
история любит повторяться. С похожей ситуацией встретилась наша страна, когда
началось полномасштабное
вторжение России. Сексуальное насилие россиян в Украине приобрело
массовые
формы и происходило во всех местностях, где ступила нога российского
солдата.
Пострадавшими являются и женщины, и мужчины разного возраста, в том
числе
пожилого, а также и дети. Насилие было жестоким и грубым, сопровождалось
убийством и увечьем жертв и
их родных, которые пытались их защитить. Во многих случаях оно было
публичным,
так как происходило на глазах близких, соседей или других жертв. Потому
что
именно в таких условиях сексуальное насилие наносит неописуемые
страдания не
только непосредственным потерпевшим, но и всем очевидцам, которые
вынуждены
беспомощно наблюдать и жить дальше с чувством вины. Сексуальное насилие во время российской агрессии в
Украине стало средством
террора, деморализации и усмирения местного населения. Инструментом
наказания и
мести в отношении украинок и украинцев, от которых, после вторжения,
ожидали
теплого приема с хлебом и солью, а не сопротивления. Из этого мы можем сделать несколько основных
выводов. Если один случай преступления остается
безнаказанным и забытым, как в
случае массовых изнасилований Красной армией немецких и не только
женщин, то
обязательно найдутся те, которые в будущем захотят его повторить. Так стоит ли удивляться зверской жестокости
российских солдат в украинских
городах? Это неосвоенный урок истории, ненаказанное преступление,
которое
порождает новую волну жестокости и зверств. Если в прошлый раз общество
не
осудило акты насилия, не обнародовало и не нашло оправдания
преступлениям,
формула "можем повторить" стала действенной и практически
универсальной. К тому же, зверства россиян не то, что как-то
наказываются, или ведутся
какие-то действия по их предотвращению. Их просто не признают на всех
уровнях и
в самых широких кругах российского общества. Более того, им находят
всяческие
оправдания. Поэтому с нашей стороны сейчас важна работа по
фиксации таких случаев и
приложения всех усилий, чтобы такие преступления не забылись, не
утонули в
страницах истории, а преступники, которые совершили такие вещи, были
привлечены
к ответственности. Это как минимум позволит создать один из
предохранителей
того, что такие массовые зверства не будут снова повторены в будущем. И на этом буду завершать сегодняшний выпуск. Если он был вам интересен, не забудьте поставить
лайк, написать комментарий
и распространить это видео. Это поможет другим людям, которым также
может быть
интересна эта тема, это видео увидеть. А также если вы еще не
подписались на
мой канал, обязательно это сделайте. Вам не трудно, а мне приятно. Засновано
на
реальних подіях www.youtube.com
Transkribiert
von TurboScribe.ai |
||
|
||