Єврейський Музей уперше
опублікував уривки зі знаменитого щоденника Володимира
Гельфанда |
||
3
Adar 5785 (03.03.2025) |
||
![]() |
||
Музей “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” опублікував уривки з щоденника Володимира Гельфанда, що зберігається у фондах Музею, – нашого земляка, відомого викладача, який вів щоденник із юнацьких років упродовж усього життя і який є одним із найвидатніших прикладів щоденника “звичайної людини” в період від Другої світової війни до “епохи застою”. Щоденник за період з 1941 до 1946 року був опублікований молодшим сином Віталієм Гельфандом і виданий німецькою, шведською та російською мовами, і його публікація стала важливою подією, однак, повоєнні щоденники Володимира Гельфанда ще не публікувалися. У Музеї “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” міститься найбільший масив архіву Володимира Гельфанда, зокрема його повоєнні щоденники, які передав його молодший син Віталій Гельфанд, який нині мешкає в Німеччині та є одним із найактивніших організаторів і учасників руху на підтримку України. Єврейський Музей Дніпра повідомив, що вперше широкому загалу представлено фрагмент щоденника, що відноситься до періоду 1951 року. Ця перша публікація супроводжується вступною статтею заступника директора Музею, кандидата історичних наук, доктора Єгора Врадія, яку ми переопубліковуємо з люб’язного дозволу автора. |
||
«Володимир
Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність
припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До
цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи
мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і
польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом
відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне
самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів
Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці
поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей
так
само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві
досягнення.
Будучи
школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які
відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте
провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді
зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як
позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.
Про
все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник
(десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для
юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і
одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.
На
сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та
поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були
лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення
рідного
міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і
страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за
таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і
славу не полишали молоду людину.
Після
закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир
Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного
факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х
рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави
повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників
1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною
та
досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових
товаришів.
У
1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом
дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною
своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці
березня
1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного
науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на
новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за
згаданих «Прапороносців»: «А Гончар
– наш
студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він
так любить університет…». Володимир достатньо
критично
оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися у
променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його
зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого
тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за
роман «Буря»: «Еренбург отримав 100
тисяч…».
Для
Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений
автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час,
та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми
бачимо,
як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь
призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.
Літературні
читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До
речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший
обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду
–
Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше,
раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі
та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема
говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком
1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный
Павел
Архипович».
Не
менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж
записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка
пише, так
само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь
пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно
підкорятися думці». Що це, якщо не мотиваційний девіз для
молодої
людини, яка так прагне літературного визнання?
У
1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині,
яку
знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом
усієї
війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського
державного університету.
Уже
тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість
І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як
об’єкт
для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого
роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи
над нею
В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного
університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте,
забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки.
Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм
літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід
–
60-річний ювілей письменника.
Готуючись
до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті,
присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних
радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).
Проте
під час відрядження він зважується на відчайдушний крок –
завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли
встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу
живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом
– 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.
На
жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у
цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати
свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955
р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років.
Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та
суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали
об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть
переслідувань.
У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та
українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось
велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.
Лише
через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда
– Віталія – з’явилося перше видання
військових
щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з
найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про
страхіття
війни.
У
день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим
читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка
так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та
планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.
Єгор Врадій».
|
||
![]() |
||
![]() |
||
Познайомитися з опублікованим уривком зі щоденника Володимира Гельфанда можна на сайті Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |
![]() |
КОНТАКТИ ПІДТРИМАЙТЕ НАС |
|||
© Єврейськіа громада Дніпра / Jewish Community of Dnepr
Еврейский Музей впервые
опубликовал отрывки из знаменитого дневника Владимира Гельфанда |
||
3
Adar 5785 (03.03.2025) |
||
![]() |
||
Музей «Память еврейского народа и Холокост в Украине» опубликовал отрывки из хранящегося в фондах Музея дневника Владимира Гельфанда, нашего земляка, известного преподавателя, который вел дневник с юношеских лет на протяжение всей жизни и который является одним из выдающихся примеров дневника «обычного человека» в период от Второй мировой войны до «эпохи застоя». Дневник за период с 1941 по 1946 год был опубликован младшим сыном Виталием Гельфандом и издан на немецком, швецком и русском языках и его публикация стала важным событием, однако, послевоенные дневники Владимира Гельфанда еще не публиковались. В Музее «Память еврейского народа и Холокост в Украине» находится самый большой массив архива Владимира Гельфанда, в том числе его послевоенные дневники, которые были переданы его младшим сыном Виталием Гельфандом, ныне проживающим в Германии и являющимся одним из наиболее активных организаторов и участников движения в поддержку Украины. Еврейский Музей Днепра сообщил, что впервые широкой общественности представлен фрагмент дневника, относящийся к периоду 1951 года. Эта первая публикация сопровождается вступительной статьей заместителя директора Музея, кандидата исторических наук, доктора Егора Врадия, которую мы переопубликовываем с любезного разрешения автора. |
||
«Владимир
Гельфанд, подобно многим сверстникам, чье детство и юность пришлись на
1920-1930-е гг., был увлечен миром слова. До цифровой эпохи оставалось
еще почти семь десятилетий. Перспективы путешествий за пределы
Советского Союза были такими же призрачными, как и полеты к другим
планетам Галактики. Поэтому книга оставалась единственным способом
открывать мир и, отчасти, давала небольшую надежду на собственное
самовыражение. Можно только предполагать, что еще мотивировало парня с
берегов Днепра сочинять первые юношеские стихи. Так или иначе, в этом
возрасте поэтические попытки являются неотъемлемой частью жизни многих
людей так же, как первые влюбленности, мечты о героическом будущем и
жизненные достижения. Будучи школьником, Владимир посещал различные литературные мероприятия, которые проходили в большом по размерам и количеству жителей, однако провинциальном по своему характеру предвоенном Днепропетровске. Иногда он решался на собственные выступления и по-юношески остро воспринимал как положительные отзывы, так и критические реплики относительно собственных произведений. Обо всем этом мы узнаем из его дневниковых записей, а сам дневник (десятки школьных тетрадей, блокнотов и отдельных листов) оказался для юноши, а со временем и взрослого мужчины и своеобразным конфидентом, и одновременно magnum opus, который он писал всю свою жизнь. На страницах дневников отражались все человеческие переживания, достижения и поражения. Все, как у каждого из нас. Впрочем, фоном человеческой истории были тяжелые времена - начало немецко-советской войны, оставление родного города и эвакуация в неизвестность, мобилизация в Красную армию и страшные испытания войной вплоть до ее завершения. Но, даже при таких, часто нечеловеческих обстоятельствах, мечты о литературном творчестве и славе не оставляли молодого человека. После окончания войны и отложенной демобилизации в 1947 г. Владимир Гельфанд поступил на филологическое отделение историко-филологического факультета Днепропетровского государственного университета. Конец 1940-х гг. является чрезвычайно интересным периодом, ведь в это время на студенческие ряды возвращается, или, скорее сказать, впервые садится поколение выпускников 1941-го года, многие из которых, как и Владимир - опаленные войной и опытом выживания, эмоциями победы и потерями близких и боевых товарищей. В 1946 г. университет заканчивает Олесь Гончар, который одновременно с защитой дипломной работы, врывается в украинскую литературу с первой частью своей фронтовой трилогии «Знаменосцы». В конце марта 1948 г. В. Гельфанд, описывая заседание университетского литературного научно-исследовательского кружка, подает в дневнике описание реакции преподавательницы на новость о присуждении А. Гончару Сталинской премии (ІІ степени) за упомянутых «Знаменосцев»: «А Гончар - наш студент, тоже 50 тысяч получил. Он рад, что вырвался отсюда. Но он так любит университет…». Владимир достаточно критично оценивал реакцию преподавательницы, считал, что она пытается греться в лучах славы талантливого выпускника. Но, вполне возможно, его задел материалистический подход к оценке литературного творчества другого прошлогоднего лауреата - Ильи Эренбурга, получившего премию за роман «Буря»: Эренбург получил 100 тысяч…». Для Владимира Гельфанда Илья Эренбург - это не просто любимый автор. Это некое литературное божество, с которым посчастливилось жить в одно время, и одновременно - недостижимый идеал. Со страниц дневника мы видим, как часто Владимир оценивает произведения других современных ему литераторов сквозь призму сравнения с творчеством И. Эренбурга. Литературные чтения и обсуждения были частью тогдашнего студенческого бытия. Кстати, в это же время студентом факультета, но курсом старше, является другой одаренный юноша с не менее драматической судьбой военного периода - Павел Загребельный. Младший на год В. Гельфанда, он, тем не менее, раньше поступил в университет. Можно предполагать, что они были знакомы и имели неоднократные контакты. В пользу этого предположения в частности говорят адресные заметки в записной книжке В. Гельфанда, датированные началом 1948 г.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович». Не менее интересна газетная вырезка, вклеенная на первой странице этого же блокнота - цитата Николая Гоголя: «Человек, который пишет, так же не должен оставлять перо, как живописец кисти. Пусть что-нибудь пишет, непременно ежедневно. Нужно, чтобы рука приучилась совершенно подчиняться мысли». Что это, если не мотивационный девиз для молодого человека, который так стремится к литературному признанию? В 1949 г. В. Гельфанд женится на Берте Койфман - девушке, которую знал еще с довоенных лет и поддерживал связь на протяжении всей войны, и переводится на филологический факультет Молотовского государственного университета. Уже здесь он, студент отделения русской филологии, смотрит на творчество И. Эренбурга не только как читатель, но и выбирает его произведения как объект для своих студенческих литературоведческих исследований. Анализу упомянутого романа «Буря» посвящена дипломная работа. Работая над ней В. Гельфанд получает разрешение на командировку в Московский государственный университет с целью сбора материалов и работы в библиотеках. Однако, забегая наперед, можно сказать, что это не было единственной целью поездки. Где-то глубоко в душе Владимир лелеял надежду на встречу со своим литературным кумиром. Более того, появился прекрасный повод - 60-летний юбилей писателя. Готовясь к нему, В. Гельфанд безуспешно пытался предложить свои статьи, посвященные наследию Эренбурга, обращаясь в редакции как центральных советских газет, так и региональных (в том числе и днепропетровских). Однако во время командировки он решается на отчаянный шаг - посетить московскую квартиру И. Эренбурга. На данный момент мы не смогли установить, каким именно образом амбициозному студенту удалось найти адрес живого классика советского периода. Впрочем, факт остается фактом - 6 февраля 1951 г. короткая встреча состоялась. К сожалению, в дальнейшем судьба не была такой благосклонной к В. Гельфанду, как в этот день в начале февраля. Ему так и не удалось полностью реализовать свою тягу к литературе. В значительной степени из-за жизненных обстоятельств. В 1955 г. он вернулся в Днепропетровск, где прожил следующие 28 лет. Работал преподавателем русского языка и литературы, а со временем истории и обществоведения. Неоднократно он и его семья становились объектами откровенных антисемитских оскорблений и даже преследований. В 1960-1970-х гг. В. Гельфанд публиковал очерки на русском и украинском языках в местной прессе. Однако ему так и не удалось создать что-то большое и целостное, о чем он мечтал с детских лет. Лишь через тридцать лет после смерти, благодаря усилиям сына В. Гельфанда - Виталия - появилось первое издание военных дневников его отца. До сих пор они продолжают оставаться одним из самых откровенных свидетельств «обычного» человека о ужасах войны. В день рождения Владимира Гельфанда мы хотели бы предложить нашим читателям фрагмент дневниковой записи о встрече с И. Эренбургом, которая так много значила для 28-летнего молодого человека, переполненного мечтами и планами на будущее. Этот фрагмент публикуется впервые. .
Егор Врадий».
|
||
![]() |
||
![]() |
||
Познакомиться с опубликованным отрывком из дневника Владимира Гельфанда можно на сайте Музея «Память еврейского народа и Холокост в Украине» https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |
![]() |
KONTAKTE UNTERSTÜTZEN SIE UNS |
|||
The Jewish Museum has for the
first time published excerpts from the famous diary of
Vladimir Gelfand |
||
3
Adar 5785 (03.03.2025) |
||
![]() |
||
The Museum “The Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” has published excerpts from the diary of Vladimir Gelfand, our fellow countryman, a famous teacher who kept a diary from his youth throughout his life and who is one of the outstanding examples of the diary of an “ordinary man” from World War II to the “era of stagnation”. The diary for the period from 1941 to 1946 was published by his younger son Vitaly Gelfand and published in German, Swedish and Russian and its publication was an important event, however, the post-war diaries of Vladimir Gelfand have not yet been published. The Museum of Jewish Memory and the Holocaust in Ukraine houses the largest archive of Vladimir Gelfand, including his post-war diaries, which were donated by his youngest son Vitaly Gelfand, now living in Germany and one of the most active organizers and participants in the movement in support of Ukraine. The Jewish Museum of the Dnieper reported that for the first time a diary fragment from the period of 1951 has been presented to the general public. This first publication is accompanied by an introductory article by the Museum’s Deputy Director, candidate of historical sciences, Dr. Yegor Vradiy, which we republish with the kind permission of the author. |
||
“Volodymyr
Gelfand, like many of his peers who spent their childhood and youth in
the 1920s and 1930s, was fascinated by the world of words. The digital
era was still more than seven decades away. The prospects of mandrivoks
beyond the borders of the Radian Union were as marginal as the poloty
to other planets of the Galaxy. The book remained the only way to open
the world and, in part, gave some hope for self-expression. One can
only suppose what motivated the boy from the banks of the Dnieper to
compose the first youthful lyrics. In this age, poetic endeavors are an
integral part of many people’s lives, just like the first
dreams,
dreams of a heroic future and achievements in life. As a schoolboy, Volodymyr attended various literary events that took place in the large in size and number of residents, but provincial in character pre-war Dnipropetrovsk. He occasionally ventured to make his own speeches and took both positive comments and critical remarks about his own creations with youthful acuity. We learn about all this from his diary entries, and the diary itself (dozens of school ashes, notebooks, and separate books) turned out to be for a young boy, and later a grown-up man, both an original confidant and a magnum opus, which he wrote all his life. The pages of the diaries contain all human experiences, achievements and losses. It’s like everyone else’s. However, the body of human history was hardship – the beginning of the German-Radian War, abandonment of the native town and evacuation to the unknown, mobilization to the Black Army and terrible trials of the war until its completion. However, even for such, often inhuman circumstances, the dreams of literary creativity and fame did not destroy the young man. After the end of the war and postponed demobilization in 1947. Volodymyr Gelfand entered the Philology Department of the History and Philology Faculty of the Dnipropetrovsk State University. The end of the 1940s. The late 1940s is an extremely interesting period, because at that time a generation of 1941 graduates, many of whom, like Volodymyr, were burned by the war and the experience of survival, by the emotions of victory and the loss of close and fighting comrades. In 1946 Oles Gonchar graduated from the university, and he entered the Ukrainian literature with the first part of his frontline trilogy “Praporonosci”. At the beginning of January 1948. V. Gelfand, describing the meeting of the university literary research and study group, gives in his journal a description of the reaction of the teacher to the news about the awarding of the Stalin’s Prize to O. Gonchar. Gonchar was awarded the Stalin’s Prize (II stage) for the famous “Praporonositsy”: “And Gonchar is our student, he received 50 thousand. He’s glad that he escaped from here. But he loves the university so much…”. Volodymyr was quite critical of the reaction of the teacher, believing that she was trying to bask in the glory of a talented graduate. However, it is entirely possible that he was caught by the materialistic approach to evaluating the literary work of another Togorich laureate, Illi Ehrenburg, who won the prize for his novel “The Tempest”: “Ehrenburg won 100 thousand…”. For Volodymyr Gelfand, Illia Ehrenburg is not just a favorite author. He is a kind of literary deity with whom he was lucky enough to live at the same time, and at the same time an unattainable ideal. From the pages of the diary we can see how often Volodymyr often evaluates the works of other contemporary writers through the prism of comparison with the work of I. Ehrenburg. Literary readings and discussions were part of the student’s life at that time. By the way, at this very time another gifted young man with no less dramatic share of the war period – Pavlo Zagrebelnyi – is a student of the faculty, but a year older. A year younger than V. Gelfand, he, nevertheless, entered the university earlier. It can be assumed that they knew each other and had repeated contacts. This assumption is supported by the address notes in the notebook of V. Gelfand. Gelfand, dated at the beginning of 1948: “Dneprop. Karla Marxa, 121, kv. 78. Zagrebelny Pavel Arkhipovich”. No less interesting is a newspaper article pasted on the first page of the same notebook – a quote by Mikoly Gogol: “A person who writes should not polish his pen as much as a painter does a penzl. Let her write something, every day without fail. It is necessary that the hand be accustomed to absolutely follow the thought. What is this, if not a motivational devise for a young person so eager for literary recognition? In 1949. In 1949, Gelfand married Berti Koyfman, a girl he had known since before the war and kept in touch with throughout the war, and transferred to the Philology Department of the Molotov State University. Already here he, a student of the Russian philology department, looks at I. Ehrenburg’s works not only as a reader, but also chooses his works as an object for his student literary studies. The thesis is devoted to the analysis of the novel “The Tempest”. Working on it, V. Gelfand receives a permit to be assigned to the Moscow State University to collect materials and work in libraries. However, looking ahead, we can say that it was not the sole purpose of the trip. Somewhere deep in his soul Volodymyr was hoping to meet his literary idol. Moreover, there was a wonderful occasion – the 60th anniversary of the writer. In preparation for it, V. Gelfand unsuccessfully tried to propose his articles on Yerenburg’s life, addressing the editorial offices of both central Radian newspapers and regional newspapers (including those in Dnipropetrovsk). However, during the detachment he dares to make a desperate attempt to visit I. Ehrenburg’s apartment in Moscow. We could not find out how the ambitious student managed to find the address of the living classic of the Radyansk period. However, the fact remains that the short meeting took place on July 6, 1951. It is a pity that my share was not as good before V. Gelfand. Gelfand as it was on this day at the beginning of July. He was not able to fully realize his desire for literature. Significantly due to life circumstances. In 1955 he returned to Dnipropetrovsk, where he lived the next 28 years. He worked as a teacher of Russian language and literature, and later of history and social studies. More than once he and his family became the objects of inverted anti-familial images and even persecution. In the 1960s-1970s. V. Gelfand published drawings in Russian and Ukrainian in the local press. However, he failed to create something great and integral, which he had dreamed of since his childhood. Only thirty-five years after his death, thanks to the efforts of V. Gelfand’s son Vitaly, the first edition of his father’s military journals was published. Vitaly Gelfand’s son, Vitaly, published the first edition of his father’s military diaries. They continue to remain one of the most trustworthy accounts of “ordinary” people about the fear of war. On Volodymyr Gelfand’s birthday, we would like to offer our readers a fragment of a diary entry about the meeting with I. Ehrenburg, which meant so much to a 28-year-old young man, full of dreams and plans for the future. This fragment is published for the first time. Yegor Vradiy”. |
||
![]() |
||
![]() |
||
You can read the published excerpt from Vladimir Gelfand’s diary on the website of the Museum “The Memory of the Jewish People and the Holocaust in Ukraine” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |