• Закон i Бiзнес "Двічі по двісті — суд честі"

    •  
     
    Tageszeitung
    История, №5 (889) 31.01—06.02.2009        

    Газета

    "Закон

    Бизнес"



    «Двічі по двісті — суд честі»            
    Випускники училищ стали демонстративно напиватися, щоб якнайшвидше опинитися на «гражданці»

    Економічна криза зробила проблематичним проведення військової реформи. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, жодне попереднє скорочення армії не обходилося без серйозних проб­лем, а результати не задовольняли ні військове, ні політичне керівництво. «Асигнування на армію знизяться до мінімуму» 

     

    До самого кінця існування СРСР нікому з офіцерів Радянської армії не потрібно було пояснювати значення формули «двічі по двісті — суд честі — мільйон двісті». Навіть ті, хто не служив на початку 1960-х, знали, що під час хрущовського скорочення армії було достатньо двічі попастися на випивці, щоб потрапити під суд честі та стати одним з 1200000 звільнюваних зі збройних сил, а по суті — викинутим на вулицю. Чомусь на фоні цього скорочення армії всі попередні масові демобілізації виявилися незаслужено забутими, хоча вони проходили не менш драматично і приносили не менше шкоди, ніж користі, як скорочуваним, так і скорочувачам.

    Перша широкомасштабна демобілізація почалася в 1921 році, відразу після закінчення громадянської війни. Злиденна країна в мирний час не могла одягати і годувати більш ніж п’ятимільйонну армію.

     
    І тому наприкінці 1920 року Володимир Ленін запропонував негайне різ­ке скорочення чисельності червоноармійських частин. Природно, військові заперечували. Причому багато хто боявся не тільки позбутися звичних командних постів, а й, опинившись поза лавами Червоної ар­мії, знову стати тими, ким вони були до революції та війни: людьми без освіти, а часто і професії. Адже за роки війни кожний видний червоний командир нажив немало ворогів як у державному апараті, так і у високих армійських штабах, вказівки яких по-партизанськи нерідко ігнорував. Командувач Першої кінної армії Семен Будьонний згадував: «У середовищі військових дуже вже багато говорилося про те, що має відбутися велике скорочення армії, що після з’їзду асигнування на армію знизяться до мінімуму і всі сили та кошти буде кинуто на відновлення і розвиток народного господарства. «Як учинять із Першою кінною? — думав я.— Недругів у неї вистачає. При скороченні армії, а воно, безумовно, буде, її розформують у першу чергу. З такими зусиллями створювали її, а розпустити можна одним розчерком пера. Тільки чи час?» Уві­йшли до Великого театру, і тут я побачив Володимира Ілліча... Володимир Ілліч поцікавився, про що говорять і думають червоноармійці. Ми відповіли, що в бійців тяга до мирної праці, що всім набридла війна. Ленін сказав, що тепер можна з набагато більшою впевненіс­тю і твердістю взятися за справу господарського будівництва. Але нам слід як і раніше бути напоготові. Ми завдали імперіалізму сильного удару. Але, не покладаючись на це, свою Червону армію за будь-яку ціну повинні зберегти й посилити її бойову готовність... Хоча армію ми скорочуватимемо...

    — А чи не позначиться саме це на бойовій готовності? — обережно запитав я.

    Ні, — відповів Володимир Ілліч.— Можна розраховувати на величезний досвід, якого за час війни набула Червона армія.

    — Переконали, Володимире Іллічу».

    Кінармія С.Будьонного завдяки заступництву Йосипа Сталіна пройшла скорочення з мінімальними втратами для командування. Хоча в ній залишилося лише дві дивізії, штаб і управління не зазнали кадро­­вих утрат. Інші ж частини РСЧА скорочувалися  за пов­ною програмою.


    Голова Реввійськради республіки Лев Троцький писав: «В декабре 1920 года открылась эпоха широкой демобилизации и сокращения численности армии, сжатия и перестройки всего ее аппарата. Этот период длился с января 1921 г. до января 1923 г. Армия и флот сократились за это время с 5300000 до 610000 душ» (Тут і далі лексичні і стилістичні особливості документів збережені. — Прим. ред.).

    Ось тільки результат ви­явився не зовсім таким, на який розраховувало більшовицьке керівництво. Рядові червоноармійці й молодші командири поверталися додому охоче, не створю­ючи жодних проблем. Мало того, їх згуртовані й загітовані під час служби групи ставали провідниками радянських ідей у рідних місцях. А щоб вони успіш­ніше вели пропагандистську роботу, їх при демо­білізації щедро забезпечували книжками і брошурами, в яких містилися роз’яснення щодо поточного моменту і політики партії на той час.

    Проте дуже скоро з’ясувалося, що демобілізувалися майже всі перевірені червоноармійці-більшовики і комісарам більше ні на кого спиратися при проведенні по­літроботи. Мало того, кадрові командири ще царського гарту під шумок стали позбуватись і самих комісарів, демобілізуючи їх у першу чергу. З місць до Москви пішли тривожні повідомлення про те, що дисципліна падає, що червоноармійці через голод у країні і погіршення постачання грабують населення, а командири поступово починають установлювати в армії старі порядки, аж до мордобою.

    Партія та високе ар­мійське начальство вирішили виправити помилку і заборонили демобілізацію комуністів, але у відповідь почалося те, що Л.Троцький назвав духовною демобілізацією: червоноармійці почали масово виходити з РКП(б). Отже, довелося дати комісарам право ви­рішувати питання в індивіду­альному порядку.

    Але на цьому проблеми з рядовими бійцями не закінчилися. Завдань у скорочених частин виявилося набагато більше, ніж особового складу, і тому в столицю з місць постійно йшли скарги про те, що червоноармійці переобтяжені роботами і нарядами. Ось тільки виправити становище ви­явилося куди складніше, ніж скоротити армію. Новий призов пройшов, м’яко кажучи, не цілком успішно. Проте скарги на крайню стомленість бійців і практично повну небоє­здатність частин продовжували надходити в 1922 і 1923 роках.

    Ситуацію з командним і політичним складом спробували виправити на початку 1923 року, коли з’явився наказ про порядок демо­білізації, в якому робився на­тиск на нові, підготовлені за радянських часів кадри: «Увольнению не подлежат окончившие военно-политические и военные курсы, школы военно-учебных заведений и военные академии, не прослужившие установленного срока за обу­чением в военно-учебных заведениях... Учитывая тот значительный урон в политсоставе, который дает эта демобилизация, политорганы должны принять все меры к тому, чтобы она прошла наиболее безболезненно. Развить широкую агиткампанию за оставление ценного элемента из числа подлежащих демобилизации в армии».

    Щоправда, командири з «колишніх» як і раніше не збиралися покидати Червону армію, і ситуацію з їх демобілізацією змогло змінити тільки економічне становище. Завдяки непу голод у країні закінчився, і незабаром військовослужбовці за матеріальним станом почали відставати від цивільних службовців і тим більше підприємців.

    «Тяжелое материальное положение командного состава армии, — мовилося в чекістському огляді становища в країні за липень—вересень 1923 року, — особенно по сравнению со служащими советских и хозяйственных учреждений, создает среди него сильные демобилизационные тенденции. По анонимной анкете, проведенной среди лиц комсостава 18-й милиционной дивизии, выяснено, что 65% комсостава не желает служить в армии из-за материальной необеспеченности. В школе красных коммунаров МВО 20% комсостава подало рапорты об увольнении. В Первой дивизии Приволж­ского военного округа среди комсостава отмечается стремление уйти с военной службы на гражданскую. Подобное положение толкает комсостав на мелкие преступления (18-я милиционная дивизия), а комсостав Третьей кавбригады Приволжского военного округа обзавелся хозяйством и связан с сызранскими спекулянтами, некоторые даже состоят членами биржи».

    У результаті питання з демобілізацією командирів стало вирішуватись і в добровільному, і в примусовому порядку — через слід­ство і ревтрибунал. Отже, зі зменшенням армійського апарату впоратися нарешті вдалося. Проте друге завдання — перебудова військового керівництва — завело командування РСЧА в глухий кут. Усі новостворені органи управління негайно починали тягнути ковдру на себе, причому процес цей ішов безперерв­но протягом восьми років — з 1921 до 1929 року.

    «Реввоенсовет СССР, — писав маршал Радянського Союзу Матвій Захаров, — вынужден был в февра­ле 1929 года назначить ко­миссию во главе с С.Каме­невым. Комиссия установила, что функции штаба и главного управления РККА значительно переплелись и запутались, поэтому директивные указания этих планов низшим звеньям аппарата были противоречивы. Чтобы упорядочить работу штаба и главного управления РККА, С.Каменев рекомендовал все исполнительные функции возложить на ГУ РККА, а директивные — на штаб РККА». 

     
    «Армія цілком може без них обійтись»

     
    Наступне грандіозне скорочення армії задумали в серпні 1944 року, хоча до кінця війни було ще дуже далеко. Начальник головного управління кадрів Наркомату оборони генерал-полковник Пилип Голиков направив Й.Сталіну і В’ячеславу Молотову пропозиції про майбутню демо­білізацію, в яких ішлося: «Мы в настоящее время располагаем самыми ценными военными кадрами, какие когда-либо до сих пор имели, так же как и самыми лучшими — в сравнении с кадрами любой армии мира. Хотя у нас имеется очень большое количество офицеров, тем не менее при переходе на мирное положение мы не можем допустить массовой, валовой демобилизации офицеров, а обязаны увольнять их только в персональном порядке, спланировав и растянув сроки демобилизации до полугода с тем, чтобы отобрать и удержать в армии как можно больше ценного в политическом, деловом и физическом отношениях...

    При отборе офицеров особое внимание уделить тому, чтобы оставить в армии как можно больше молодого состава в возрастном отношении, с тем чтобы он был боеспособен по истечении последующих 15—20 лет... При переходе армии от военного на мирное положение необходимо освободить армию от всего, что ее обременяет и в известной степени мешает росту ее кадров. Среди офицерского состава нашей армии до сих пор имеется некоторое количество лиц, которые мешают армии: одни в силу своей неработоспособности независимо от их добрых желаний (из-за болезни, старости, отсталости); другие — в силу моральной неустойчивости, например систематические пьяницы и недисциплинированные элементы; третьи — в силу политической неустойчивости, сомнительности и враждебности. Армия вполне может без них обойтись».

    Маршал Георгій Жуков, якому відправили на роз­гляд доповідь П.Голикова, був налаштований куди менш оптимістично: «При разработке плана использования и создания кадров Красной армии после войны нужно прежде всего исходить из опыта, который мы получили в начальный период отечественной войны. Чему нас учит полученный опыт? Мы не имели заранее подобранных и хорошо обученных командующих фронтами, армиями, корпусами и дивизиями. Во главе фронтов встали люди, которые проваливали одно дело за другим (Павлов, Кузнецов, Попов, Буденный, Черевиченко, Тюленев, Рябышев, Тимошенко и др.). На армии ставились также малоизученные и неподготовленные люди... Короче говоря, каждому из нас известны последствия командования этих людей и что пережила наша Родина, вверив свою судьбу в руки таких командующих и командиров... Я только за оставление нужных и способных кадров, а не таких, как у нас были, вроде провалившихся».

    Демобілізація почалася 5 липня 1945 року, і, судячи з документів і спогадів очевидців, далеко не скрізь ішла так, як замислювалося і наказувалося.

    Першими відправляли додому немолодих солдатів і жінок-військово­служ­бовців. Офіцер Володимир Гельфанд улітку 1945 року написав у своєму щоденнику: «Весь день прошел в неопределенности. Еще до обеда вызывали в строевой отдел. Там было много солдат старших возрастов, женщин. Их отправляют домой по демобилизации... Сопровождаю «старичков» в запасной полк. Много девушек. Почти всех их отправляют домой. Осиротела наша столовая, прачечная, санчасть и прочие заведения, где подвизались многие любители роскошной жизни за счет торговли своим телом из числа женского персонала. Большинству девок не хотелось ехать, они плакали, писали рапорта, чтоб их оставили. Не помогло. Сделали иначе. Которые просились домой         — в последний момент были оставлены в части, и наоборот».

    Всі заяви про правильний підбір офіцерських кадрів, яких залишали, і турботу про демобілізованих виявилися порожніми словами. Кожний або майже кожний командир намагався залишити не найкращих, а найвірніших людей. Крім того, побоюючись за власне крісло, всі вони прагнули вчасно відзвітувати про скорочення особового складу. Тому знаходилися будь-які приводи для звільнення в запас бажаючих залишитися в армії офі­церів. Причому винятків не робили ні для кавалерів багатьох орденів, ні для героїв Радянського Союзу. Тим же, хто все-таки примудрився залишитися, пропонували посади зі значним зниженням.

    «Я, — згадував Олександр Пильцин, — постепенно становился все менее разборчив в предлагаемых мне долж­ностях и уже согласен был на любую. Вот когда я «дозрел»: будучи майором, дал согласие на должность старшего лейтенанта в Косогор­ский райвоенкомат Туль­ской области в подчинение, как оказалось, к капитану, просидевшему всю войну в тылу... В косогорском военкомате я ведал учетом офицеров запаса. Работы было много, шло постепенное сокращение армии — это мы, военкоматовские работники, чувствовали по все большему притоку на учет офицеров, уволенных в запас. И что меня больше всего волновало: боевые офицеры, не имеющие гражданской специальности, шли на самые непрестижные должности — сторожами, дворниками, а то и, несмотря на тяжелые ранения, на самые тяжелые работы — навалоотбойщиками в угольные шахты под Тулой. Помню даже случай, когда подполковник, бывший начальник связи корпуса, большой специалист-практик, но не имевший по этой отрасли специального образования, едва смог устроиться дежурным телефонистом в какую-то контору». 

    Ще гіршими були справи з житлом.

    «Меня берут начальником штаба в отряд ГВФ, — згадував демобілізований льотчик Петро Полуян. — Квартирный вопрос, самый острый вопрос, остается для нас нерешенным. В штабе, где я работаю, стоит один стол. После работы на этом столе прожили дней десять. Я ежедневно обхожу подряд все дома, разыскивая на двоих квартиру. Одного берут с удовольствием, с женой — ни в какую. Ходил я тогда в новых брезентовых сапогах. Износил до основания сапоги, обошел почти весь Ставрополь, но квартиру не нашел».

    Така ж сама картина спостерігалась у всій країні. Завідувач оргінструкторського відділу ЦК ВКП(б) Шамберг у 1946 році доповідав секретарю ЦК Георгію Маленкову: «В некоторых районах нарушается законодательство о предоставлении работы демобилизованным: возвратившимся из армии снижают заработную плату, используют не по специальности... Наиболее неблагополучно обстоит с обеспечением демобилизованных жильем, особенно в тех областях, которые подвергались немецкой оккупации... В Новгородской области более 1000 человек демобилизованных не обеспечены жилплощадью, из них 436 человек продолжают жить в землянках».

    Не солодко довелось і тим, хто залишився в армії. Після того як газети оголосили про закінчення другого етапу демобілізації, сім’ї військовослужбовців у всьому СРСР втратили допомогу, навіть якщо їх годувальники продовжували служити. А молодим солдатам, призваним у 1944—1945 роках, через скорочення довелося служити кому сім, а кому й вісім років. У поспіху і суєті також не вийшло організувати відбір і підготовку командирських кадрів на випадок війни. Зате завдання вождя зі скорочення армії було виконано, і в збройних силах з 11 із гаком мільйонів чоловік залишилося менше ніж 3.
     

    «Невідпорний удар по ворогах миру»



    Час для наступної, трохи менш масової демобілізації настав у 1955 році. Як водиться, причиною стали економічні труднощі та бажання заощадити на     всьому, включаючи армію, чисельність якої після початку холодної війни знову зросла, перевищивши 5400000 чоловік. Коштів не вистачало, і генералітет, хай і не без опору, пішов на скорочення особового складу.  


     «В соответствии с постановлением Совета министров СССР от 12 августа 1955 года №4181-825, — доповідали в лютому 1956 року маршали Г.Жуков і Василь Соколовський, — Министерством обороны произведено сокращение штатной и списочной численности вооруженных сил на 340 тыс. человек и, кроме того, установлен обязательный некомплект личного состава в количестве 300 тыс. человек с учетом уже имевшегося к тому времени в вооруженных силах некомплекта в количестве 178217 человек».

    Проте таке скорочення Микиті Хрущову здалося надто малим, і за його наполяганням військові підготували нові пропозиції про скорочення чисельності армії: «Министерством обороны произведено сокращение штатной и списочной численности вооруженных сил на 340 тыс. человек и, кроме того, установлен обязательный некомплект личного состава в количестве 300 тыс. человек с учетом уже имевшегося к тому времени в вооруженных силах некомплекта в количестве 178217 человек».
     
    У грудні 1957 року президія ЦК КПРС ухвалила рішення про нове зниження чисельності армії, проект якого замість відправленого у відставку Г. Жукова представляв новий міністр оборони маршал Родіон Малиновський: «Министерство обороны... считает возможным сократить штатную и списочную численность вооруженных сил в 1958 году на 300000 человек путем сокращения органов управления, тыловых и обслуживающих частей и учреждений, военно-учебных заведений и боевых соединений и частей».

    При цьому процес скорочення аж до найдрібніших деталей збігався з тим, що відбувався після війни.

    «Настроение неважное, — писав у листі, перехопленому КДБ, офіцер Петренко. — 300 тысяч касаются и нас... должности моей уже нет, выхода толкового тоже. Или идти на низшую должность, или уходить из армии. О чуткости к людям речь не идет, академия в счет тоже почти не берется, надежды на пенсию тоже особой нет, ибо уже намекают, что она будет снижена, что война в счет не будет браться и пр. До 20 лет мне еще полтора года... Многие офицеры ругаются, волнуются, надеются и т.д.».

    Демобілізованим, правда, надавалися законодавчі гарантії перепідготовки, працевлаштування й отримання житла, проте в реальності далеко не всім удавалося отримати роботу і дах над головою.

    «Министерство обороны, — доповідав у ЦК в 1959 році Р.Малиновський, — располагает данными, что положение дела с трудовым устройством и особенно с жилищным обеспечением уволенных в запас офицеров остается еще неудовлетворительным. По состоянию на 1 октября 1958 года из числа уволенных офицеров запаса, принятых на учет военкоматами, не трудоустроено 3916 человек и не обеспечено жилплощадью 11674 человек. Среди нетрудоустроенных офицеров запаса 2081 человек не получают пенсии. С учетом же офицеров, уволенных по прежним оргмероприятиям, количество нетрудоустроенных составляет 4736 человек и не обеспеченных жилплощадью — 47674 человек».

    Судячи зі спогадів демобілізованих тоді офіцерів, багато хто з них, особливо ті, кому залишалося до пенсії зовсім трохи, всіма правдами і неправдами прагнули затриматися в армії. Але партія швидко знайшла спосіб боротьби із цими ухильниками від демобілізації. У 1959 році пенсії офіцерам різко зменшили, тож ніяких підстав чекати військової пенсії вже не було.

    А наприкінці  того ж року М.Хрущов направив у президію ЦК КПРС записку, в якій висловив свої думки з приводу подальшого скорочення армії: «Мне думается, что следовало бы сейчас пойти на дальнейшее сокращение вооружений в нашей стране даже без условий о взаимности со стороны других государств и на значительное сокращение личного состава вооруженных сил. Я считаю, что можно было бы сократить, может быть, на миллион, на полтора миллиона человек, но это надо еще посоветоваться, изучить с Министерством обороны. Вы­йти с таким решением и проведение его — это имело бы очень большое положительное влияние на международную обстановку, и наш престиж невероятно вырос бы в глазах всех народов. Это было бы неотразимым ударом по врагам мира и по поджигателям и сторонникам холодной войны...


    Почему я считаю сейчас это возможным и неопасным? Мое такое мнение основывается на том, что, во-первых, мы сейчас до­стигли хорошего положения в развитии экономики Советского Союза; во-вторых, мы имеем прекрасное положение с ракетостроением; мы, собственно говоря, сейчас имеем ассортимент ракет для решения любой военной проблемы как дальнего, так и ближнего боя, как «земля — земля», «воздух — земля», «воздух — воздух», атомные подводные лодки и прочее, и по мощности взрыва также мы имеем хороший ассортимент... Думаю, что сейчас было бы неразумным иметь атомные и водородные бомбы, ракеты и в то же время держать большую армию».

    У січні 1960 року президія ЦК КПРС ухвалила рішення про скорочення чисельності армії ще на 1200000 чоловік. Усередині країни цей захід справив набагато більше враження, ніж на світовій арені. Там про хрущовську ініціативу поговорили і забули, а в СРСР престиж офіцерської служби впав до найнижчого за всю попередню історію рівня. У скороченій армії перспектив на просування по службі не було, й молоді офіцери знайшли новий спосіб застосування формули «двічі по двісті — суд честі — мільйон двісті». Випускники училищ стали демонстративно напиватися, щоб якнайшвидше опинитися на «гражданці» й почати нове життя.

    Завдання партії та уряду вкотре було виконано. Але коли в 1964 році почалися розмови про відправку М.Хрущова на пенсію, військові цю ініціативу одностайно підтримали. Після усунення М.Хрущова чисельність армії почала неухильно зростати, але наслідки демобілізації відчувалися ще довгі роки. Всі більш-менш підготовлені випускники шкіл і технікумів уважали за краще вступати в цивільні вузи, тож у військові училища потрапляли, як правило, лише ті, хто нікуди більше вступити не міг. Щоб підвищити привабливість військової освіти, училища із середніх зробили вищими — з виданням диплома про вищу цивільну освіту. Але лише на початку 1970-х років, після значного збільшення зарплат і пенсій, кількість абітурієнтів у військових училищах перевищила кількість місць. 

    Таким чином, мрія про створення невеликої, високопрофесійної та першо­класно оснащеної армії так і залишилася мрією і, мабуть, залишиться такою назавжди.


     
    Євген ЖИРНОВ,
    «Коммерсант-Власть»

     

    ©  http://zib.com.ua/







     ukrainisch

    „Zweimal zweihundert - das Gericht der Ehre“

    Die Absolventen der Militärschulen begannen, demonstrativ zu trinken, um so schnell wie möglich in den „Friedensdienst“ zu kommen.

     

    Die wirtschaftliche Krise erschwerte die Durchführung der Militärreform. Wie der Beobachter von „Vlast“, Jewgenij ZHIRNOW, herausfand, verlief keiner der bisherigen Personalabbaumaßnahmen in der Armee ohne ernsthafte Probleme, und die Ergebnisse befriedigten weder die militärische noch die politische Führung. „Die Mittel für das Militär werden auf das Minimum reduziert.“


    Bis zum Ende der Existenz der UdSSR musste keinem Offizier der sowjetischen Armee das Verständnis für die Formel „zweimal zweihundert - Ehrenprozess - eine Million zweihundert“ erklärt werden. Sogar diejenigen, die zu Beginn der 1960er Jahre nicht gedient hatten, wussten, dass während der Truppenreduzierung unter Chruschtschow bereits das zweimalige Erwischtwerden beim Trinken ausreichte, um vor den Ehrenprozess gestellt zu werden und einer der 1.200.000 Entlassenen aus den Streitkräften zu werden, was im Wesentlichen bedeutet, auf die Straße geworfen zu werden. Warum inmitten dieser Armee-Reduzierung alle vorherigen großen Demobilisierungen auf einmal vergessen wurden, bleibt ein Rätsel, obwohl sie nicht weniger dramatisch verliefen und genauso viel Schaden anrichteten, wie sie Nutzen brachten, sowohl für die Entlassenen als auch für die Verantwortlichen.

    Die erste großangelegte Demobilisierung begann 1921, direkt nach dem Ende des Bürgerkriegs. Ein verarmtes Land konnte während der Friedenszeit nicht eine Armee von mehr als fünf Millionen Mann bekleiden und ernähren.

    Und so schlug Wladimir Lenin Ende 1920 eine sofortige und drastische Reduzierung der Größe der Rotarmisten vor. Natürlich waren die Militärs dagegen. Viele fürchteten nicht nur, ihre gewohnten Kommandoposten zu verlieren, sondern auch, nach ihrer Entlassung aus der Roten Armee wieder zu den Menschen zu werden, die sie vor der Revolution und dem Krieg waren: Menschen ohne Ausbildung und oft auch ohne Beruf. Denn während des Krieges hatte jeder prominente Kommandant der Roten Armee nicht nur viele Feinde im Staatsapparat, sondern auch in den hohen Militärstäben, deren Befehle er oft partisanisch ignorierte. Der Kommandant der Ersten Reiterarmee, Semjon Budjonny, erinnerte sich: „In militärischen Kreisen wurde bereits viel darüber gesprochen, dass eine große Truppenreduzierung bevorstand, dass nach dem Kongress die Mittel für die Armee auf das Minimum gesenkt werden würden und alle Kräfte und Mittel auf den Wiederaufbau und die Entwicklung der Volkswirtschaft konzentriert werden würden. ‚Was wird mit der Ersten Reiterarmee passieren?‘ dachte ich. ‚Sie hat genug Feinde. Bei der Truppenreduzierung, die sicherlich kommen wird, wird sie als erste aufgelöst. Wir haben sie mit solchen Anstrengungen aufgebaut, und mit einem Federstrich könnte man sie auflösen. Aber wird es dafür genug Zeit geben?‘ Wir gingen ins Bolschoi-Theater, und da sah ich Wladimir Iljitsch ... Wladimir Iljitsch fragte, was die Rotarmisten denken und worüber sie reden. Wir antworteten, dass die Soldaten sich nach der friedlichen Arbeit sehnen, dass ihnen der Krieg langweilig geworden ist. Lenin sagte, dass wir nun mit viel größerer Zuversicht und Entschlossenheit die Aufgabe des Wirtschaftsaufbaus in Angriff nehmen könnten. Aber wir sollten trotzdem wachsam bleiben. Wir haben dem Imperialismus einen schweren Schlag versetzt. Aber, verlassen wir uns nicht nur darauf, wir müssen die Rote Armee um jeden Preis erhalten und ihre Gefechtsbereitschaft stärken ... Auch wenn wir die Armee reduzieren werden ...“

    „Nein“, antwortete Wladimir Iljitsch, „wir können auf die enorme Erfahrung zählen, die die Rote Armee im Laufe des Krieges erworben hat.“

    „Ich bin überzeugt, Wladimir Iljitsch.“

    Die Rote Armee Budjonny überstand die Reduzierung dank der Unterstützung von Josef Stalin mit minimalen Verlusten für das Kommando. Obwohl nur noch zwei Divisionen übrig blieben, erlitten der Stab und die Verwaltung keine personellen Verluste. Andere Teile der Roten Armee wurden jedoch vollständig reduziert.

    Der Vorsitzende des Revolutionskriegsrates der Republik, Lew Trotzki, schrieb: „Im Dezember 1920 begann eine Ära der groß angelegten Demobilisierung und der Reduzierung der Truppenstärke, der Verdichtung und Umstrukturierung ihrer gesamten Apparate. Dieser Zeitraum dauerte von Januar 1921 bis Januar 1923. Armee und Marine wurden in dieser Zeit von 5.300.000 auf 610.000 Mann reduziert.“ (Hier und weiter bleiben die lexikalischen und stilistischen Merkmale der Dokumente unverändert – Anmerkung der Redaktion.)

    Das Ergebnis war jedoch nicht ganz das, was die bolschewistische Führung erhofft hatte. Die einfachen Rotarmisten und unteren Kommandeure kehrten freiwillig nach Hause zurück, ohne Probleme zu verursachen. Mehr noch, ihre in der Armee fest gefestigten und disziplinierten Gruppen wurden zu Vermittlern der sowjetischen Ideen in ihren Heimatorten. Um ihre Propagandaarbeit erfolgreicher zu gestalten, wurden sie bei der Demobilisierung großzügig mit Büchern und Broschüren ausgestattet, die Erklärungen zur aktuellen Situation und zur Parteipolitik jener Zeit enthielten.

    Es stellte sich jedoch schnell heraus, dass fast alle bewährten bolschewistischen Rotarmisten demobilisiert worden waren, und die Kommissare hatten niemanden mehr, auf den sie sich bei der Durchführung politischer Arbeit stützen konnten. Noch dazu begannen die militärischen Kommandeure, die noch von der Zarenzeit geprägt waren, im Verborgenen, sich auch von den Kommissaren zu befreien, indem sie diese zuerst demobilisierten. Aus den Regionen gingen besorgniserregende Berichte nach Moskau, dass die Disziplin sank, dass die Rotarmisten aufgrund von Hunger im Land und verschlechterter Versorgung die Bevölkerung plünderten und dass die Kommandeure allmählich alte Ordnung in der Armee wieder einführten, bis hin zu Schlägereien.

    Die Partei und die hohe Militärführung beschlossen, den Fehler zu korrigieren, und verboten die Demobilisierung der Kommunisten, aber daraufhin begann das, was L. Trotzki als geistige Demobilisierung bezeichnete: Die Rotarmisten fingen massenhaft an, aus der RKP(b) auszutreten. Folglich musste den Kommissaren das Recht eingeräumt werden, die Entscheidung individuell zu treffen.

    Doch damit endeten die Probleme mit den einfachen Soldaten noch nicht. Die Aufgaben der reduzierten Einheiten waren viel mehr als die verfügbaren Personalressourcen, und deshalb gingen ständig Beschwerden aus den Regionen nach Moskau, dass die Rotarmisten mit Arbeit und Dienst zu überlastet waren. Das Problem zu lösen, erwies sich jedoch als viel schwieriger, als die Armee zu verkleinern. Der neue Rekrutierungsaufruf verlief, milde gesagt, nicht ganz erfolgreich. Trotzdem gingen die Beschwerden über die extreme Erschöpfung der Soldaten und die praktisch vollständige Unfähigkeit der Einheiten, in den Jahren 1922 und 1923 weiter.

    Die Situation mit dem Kommandostab und der politischen Führung wurde Anfang 1923 versucht zu korrigieren, als ein Erlass über den Demobilisierungsprozess erließ wurde, der sich auf neue, in der sowjetischen Zeit ausgebildete Kadetten konzentrierte: „Demobilisiert werden nicht die Absolventen der militärpolitischen und militärischen Kurse, Schulen der militärischen Bildungsstätten und Militärakademien, die nicht die festgelegte Zeit im Militärbildungsinstitut gedient haben... Angesichts des erheblichen Verlusts im politischen Personal, den diese Demobilisierung verursacht, müssen die politischen Organe alle Maßnahmen ergreifen, um sicherzustellen, dass diese Demobilisierung möglichst schmerzfrei verläuft. Eine umfangreiche Agitationskampagne zur Beibehaltung wertvoller Elemente aus den zu demobilisierenden Truppen sollte entwickelt werden.“

    Die Kommandeure der „Ehemaligen“ hatten jedoch immer noch nicht die Absicht, die Rote Armee zu verlassen, und nur die wirtschaftliche Lage konnte die Situation durch ihre Demobilisierung ändern. Dank der NEP hatte der Hunger im Land ein Ende, und schon bald begannen die Militärangehörigen in Bezug auf ihre finanzielle Situation hinter den Beamten und noch mehr hinter den Unternehmern zurückzubleiben.

    „Die schwierige materielle Lage des Führungspersonals der Armee“, so der tschekistische Lagebericht für Juli-September 1923, “vor allem im Vergleich zu den Angestellten der sowjetischen und wirtschaftlichen Institutionen, erzeugt bei ihnen starke Demobilisierungstendenzen. Laut einer anonymen Umfrage unter den Mitgliedern des Führungsstabes der 18. Milizdivision wurde festgestellt, dass 65 Prozent des Führungsstabes wegen materieller Unsicherheit nicht in der Armee dienen wollten. In der Schule der roten Kommunarden der MVO haben 20 % des Führungspersonals Berichte über die Entlassung eingereicht. In der Ersten Division des Priwolzhskij-Militärbezirks gibt es unter den Führungskräften den Wunsch, den Militärdienst zu verlassen und in den Zivildienst zu wechseln. Diese Situation treibt den Führungsstab zu Kleinkriminalität (18. Milizdivision), und der Führungsstab der dritten Kavalleriebrigade des Militärbezirks Wolga hat einen Bauernhof erworben und steht in Verbindung mit Syzran-Spekulanten, einige von ihnen sind sogar Mitglieder der Börse“.

    Infolgedessen begann man, die Frage der Demobilisierung von Kommandeuren sowohl freiwillig als auch gewaltsam zu lösen - durch Untersuchungen und das Revolutionstribunal. Auf diese Weise war es endlich möglich, die Verkleinerung des Armeeapparats zu bewältigen. Die zweite Aufgabe - die Umstrukturierung der militärischen Führung - führte die Führung der Roten Armee jedoch in eine Sackgasse. Alle neu geschaffenen Führungsgremien begannen sofort, sich selbst die Decke über den Kopf zu ziehen, und dieser Prozess dauerte acht Jahre lang - von 1921 bis 1929 - an.

    „Der Revolutionäre Militärrat der UdSSR“, schrieb der Marschall der Sowjetunion Matwej Sacharow, “musste im Februar 1929 eine Kommission unter der Leitung von S. Kamenew einsetzen. Die Kommission stellte fest, dass die Funktionen des Hauptquartiers und der Hauptabteilung der Roten Armee stark miteinander verflochten und verworren waren, so dass die Weisungen dieser Pläne an die unteren Ränge des Apparats widersprüchlich waren. Um die Arbeit des Hauptquartiers und der Generaldirektion der Roten Armee zu straffen, empfahl S. Kamenew, alle exekutiven Funktionen der Generaldirektion der Roten Armee und die direktiven Funktionen dem Hauptquartier der Roten Armee zuzuordnen“. 

     
    «Die Armee kann ohne sie auskommen»

     
    Die nächste große Verkleinerung der Armee wurde im August 1944 geplant, obwohl das Ende des Krieges noch in weiter Ferne lag. Generaloberst Philip Golikow, Leiter der Hauptpersonalabteilung des Volkskommissariats für Verteidigung, übermittelt Stalin und Wjatscheslaw Molotow Vorschläge für die bevorstehende Demobilisierung, die wie folgt lauten: „Wir verfügen derzeit über die wertvollsten militärischen Arbeitskräfte, die wir je hatten, und auch über die besten - im Vergleich zu den Arbeitskräften jeder Armee der Welt. Obwohl wir über eine sehr große Anzahl von Offizieren verfügen, können wir während des Übergangs zu einem Friedenszustand keine massenhafte, grobe Demobilisierung von Offizieren zulassen, sondern müssen sie nur auf persönlicher Basis entlassen, wobei wir den Zeitraum der Demobilisierung bis zu sechs Monaten planen und verlängern müssen, um so viel wie möglich an politischen, geschäftlichen und physischen Werten auszuwählen und in der Armee zu behalten....

    Bei der Auswahl der Offiziere sollte besonders darauf geachtet werden, möglichst viele junge Offiziere altersmäßig in der Armee zu halten, damit sie in den nächsten 15-20 Jahren kampffähig sind ... Während des Übergangs der Armee von einer militärischen zu einer friedensmäßigen Situation ist es notwendig, die Armee von allem zu befreien, was sie belastet und in gewissem Maße das Wachstum ihres Personals behindert. Unter den Offizieren unserer Armee gibt es immer noch eine gewisse Anzahl von Personen, die die Armee behindern: einige wegen ihrer Unfähigkeit, trotz ihres guten Willens zu arbeiten (wegen Krankheit, Alter, Rückständigkeit); andere wegen moralischer Instabilität, wie systematische Säufer und undisziplinierte Elemente; andere wegen politischer Instabilität, Zweifel und Feindseligkeit. Die Armee kann gut ohne sie auskommen“.

    Marschall Georgi Schukow, dem der Bericht von P. Golikow zur Prüfung vorgelegt wurde, war weit weniger optimistisch: „Bei der Ausarbeitung eines Plans für die Verwendung und Schaffung von Personal der Roten Armee nach dem Krieg muss man zunächst von den Erfahrungen ausgehen, die wir in der Anfangszeit des russischen Krieges gemacht haben. Was hat uns diese Erfahrung gelehrt? Wir hatten keine vorausgewählten und gut ausgebildeten Kommandeure von Fronten, Armeen, Korps und Divisionen. An der Spitze der Fronten standen Leute, die eines nach dem anderen versagten (Pawlow, Kusnezow, Popow, Budjonny, Tscherewitschenko, Tjulenjow, Rjabyschew, Timoschenko usw.). Die Armeen wurden auch mit wenig studierten und unausgebildeten Leuten besetzt ... Kurzum, jeder von uns weiß, welche Folgen das Kommando dieser Leute hatte und was unser Mutterland erlebte, als es sein Schicksal in die Hände solcher Befehlshaber und Anführer legte ... Ich bin nur dafür, die notwendigen und fähigen Kader zu belassen, und nicht solche, die wir hatten und die versagt haben.“

    Die Demobilisierung begann am 5. Juli 1945 und wurde, nach Dokumenten und Augenzeugenberichten zu urteilen, nicht überall wie geplant und vorgeschrieben durchgeführt.

    Die ersten, die nach Hause geschickt wurden, waren keine jungen Soldaten und Soldatinnen. Der Offizier Vladimir Gelfand schrieb im Sommer 1945 in sein Tagebuch:     «Der ganze Tag verging in Ungewissheit. Noch vor der Mittagspause wurde ich in die Ausbildungsabteilung gerufen. Dort waren viele ältere Soldaten, Frauen. Sie werden bei der Demobilisierung nach Hause geschickt.... Ich begleitete die „alten Männer“ zum Reserveregiment. Eine Menge Mädchen. Fast alle von ihnen werden nach Hause geschickt. Unsere Kantine, die Wäscherei, die Sanitätsabteilung und andere Einrichtungen, in denen viele Liebhaber des luxuriösen Lebens auf Kosten des Handels mit ihrem Körper unter dem weiblichen Personal arbeiteten, waren verwaist. Die meisten der Mädchen wollten nicht gehen, sie weinten, schrieben Berichte, um sie zu verlassen. Es funktionierte nicht. Sie machten es anders. Diejenigen, die darum baten, nach Hause zu gehen, wurden im letzten Moment in der Einheit gelassen, und umgekehrt.».

    Alle Aussagen über die richtige Auswahl der zurückbleibenden Offiziere und die Betreuung der Demobilisierten erwiesen sich als leere Worte. Jeder oder fast jeder Kommandeur versuchte, nicht die besten, sondern die loyalsten Leute zurückzulassen. Außerdem versuchten alle, aus Angst um ihren eigenen Posten, rechtzeitig über den Personalabbau zu berichten. Daher fanden sie jeden Grund, Offiziere zu entlassen, die in der Armee bleiben wollten. Und weder bei den Inhabern vieler Orden noch bei den Helden der Sowjetunion wurden Ausnahmen gemacht. Denjenigen, die trotzdem bleiben wollten, wurden Stellen mit einer erheblichen Kürzung angeboten.

    „Ich, - erinnert sich Alexander Piltsin, - wurde allmählich immer weniger wählerisch bei den mir angebotenen Positionen und stimmte bereits jeder zu. Da wurde ich „reif“: Als Major stimmte ich dem Posten eines Oberleutnants im Kosogorskij-Bezirksamt für militärische Rekrutierung der Region Tula zu, der, wie sich herausstellte, dem Hauptmann unterstellt war, der den ganzen Krieg über in der Nachhut saß.... Im Kosogorskij Rekrutierungsbüro war ich für die Buchführung der Reserveoffiziere zuständig. Es gab viel Arbeit, die Armee wurde allmählich verkleinert - das spürten wir, die Mitarbeiter des Militärkommissariats, durch den zunehmenden Zustrom von aus der Reserve entlassenen Offizieren. Und was mich am meisten beunruhigte: Die Offiziere, die keine zivile Spezialisierung hatten, wurden in die einfachsten Positionen versetzt - als Wächter, Hausmeister oder sogar, trotz schwerer Verwundungen, in die härtesten Jobs - als Schüttgutverlader in den Kohleminen bei Tula. Ich erinnere mich sogar an einen Fall, in dem ein Oberstleutnant, der ehemalige Kommunikationschef des Korps, ein großartiger Praktiker, der aber keine spezielle Ausbildung auf diesem Gebiet hatte, gerade noch eine Stelle als Telefonist im Dienst in irgendeinem Büro bekommen konnte. 

    Die Unterbringungssituation war noch schlimmer.

    Ich wurde als Stabschef in die GVF-Abteilung versetzt“,     erinnert sich der demobilisierte Pilot Pjotr Polujan. - Die Wohnungsfrage, das akuteste Problem, bleibt für uns ungelöst. Im Hauptquartier, in dem ich arbeite, gibt es nur einen Tisch. Nach der Arbeit haben wir zehn Tage lang auf diesem Tisch gelebt. Jeden Tag gehe ich alle Häuser der Reihe nach ab, um eine Wohnung für zwei Personen zu finden. Sie nehmen mich gerne allein, aber nicht mich und meine Frau. Ich hatte neue Segeltuchstiefel an. Ich habe meine Stiefel bis zum Boden getragen, bin fast durch ganz Stawropol gelaufen, aber ich konnte keine Wohnung finden.

    Das gleiche Bild war im ganzen Land zu beobachten. 1946 berichtete Schamberg, Leiter des Zentralkomitees der Kommunistischen Partei der Bolschewiki (Bolschewiki), dem Sekretär des Zentralkomitees, Georgi Malenkow: „In einigen Bezirken wird gegen die Gesetzgebung über die Bereitstellung von Arbeit für Demobilisierte verstoßen: den aus der Armee Zurückgekehrten wird der Lohn gekürzt, sie werden nicht in ihrer Spezialität eingesetzt.... Am ungünstigsten ist die Versorgung der Demobilisierten mit Wohnraum, vor allem in den Gebieten, die unter deutscher Besatzung standen..... In der Region Nowgorod werden mehr als 1000 demobilisierte Männer nicht mit Wohnraum versorgt, 436 von ihnen leben weiterhin in Unterständen“.

    Denjenigen, die in der Armee blieben, erging es nicht so gut. Nachdem die Zeitungen das Ende der zweiten Demobilisierungsphase verkündet hatten, verloren die Familien der Soldaten in der gesamten UdSSR ihre Zuwendungen, selbst wenn ihre Ernährer weiter dienten. Und die jungen Soldaten, die 1944-1945 eingezogen wurden, mussten aufgrund der Kürzungen teilweise sieben, teilweise acht Jahre dienen. In der Eile und Hektik wurde auch versäumt, die Auswahl und Ausbildung von Kommandeuren für den Kriegsfall zu organisieren. Aber der Auftrag des Führers, die Armee zu verkleinern, wurde erfüllt, und von den mehr als 11 Millionen Soldaten blieben weniger als 3 Millionen in den Streitkräften.
     

    «Ein unwiderstehlicher Schlag gegen die Feinde des Friedens»



    Der Zeitpunkt für die nächste, etwas weniger massive Demobilisierung war 1955 gekommen. Der Grund dafür waren wie üblich wirtschaftliche Schwierigkeiten und der Wunsch, an allem zu sparen, auch an der Armee, die nach dem Ausbruch des Kalten Krieges wieder auf mehr als 5 400 000 Mann angewachsen war. Die Mittel waren knapp, und die Generäle beschlossen, wenn auch nicht ohne Widerstand, den Personalbestand zu reduzieren.  


    „In Übereinstimmung mit dem Erlass des Ministerrates der UdSSR vom 12. August 1955 № 4181-825, - berichtet im Februar 1956 Marschälle G. Schukow und V. Sokolovsky, - hat das Verteidigungsministerium eine Reduzierung der Personal- und Listenstärke der Streitkräfte um 340 Tausend Menschen und zusätzlich die obligatorische Nichtzusammenlegung von Personal in Höhe von 300 Tausend Menschen vorgenommen, unter Berücksichtigung der bereits zu diesem Zeitpunkt in den Streitkräften vorhandenen Nichtzusammenlegung in Höhe von 178217 Menschen.“

    Nikita Chruschtschow erschien diese Reduzierung jedoch zu gering, und auf sein Drängen hin erarbeiteten die Militärs neue Vorschläge zur Verkleinerung der Armee: „Das Verteidigungsministerium reduzierte die reguläre und die Listenstärke der Streitkräfte um 340.000 Personen und legte darüber hinaus einen obligatorischen Personalüberhang in Höhe von 300.000 Personen fest, wobei der zu diesem Zeitpunkt in den Streitkräften bereits bestehende Überhang von 178217 Personen berücksichtigt wurde“.
     
    Im Dezember 1957 verabschiedete das Präsidium des Zentralkomitees der KPdSU einen Beschluss über eine erneute Verkleinerung der Armee, dessen Entwurf vom neuen Verteidigungsminister Marschall Rodion Malinowski anstelle des pensionierten G. Schukow vorgelegt wurde: „Das Verteidigungsministerium... hält es für möglich, die Personal- und Listenstärke der Streitkräfte im Jahre 1958 um 300.000 Personen zu verringern, indem die Führungsorgane, die rückwärtigen und dienstlichen Einheiten und Einrichtungen, die militärischen Bildungseinrichtungen und die Kampfformationen und -einheiten reduziert werden“.

    Gleichzeitig fiel der Prozess der Reduktion bis ins kleinste Detail mit den Ereignissen nach dem Krieg zusammen.

    Die Stimmung ist nicht gut“, schrieb Offizier Petrenko in einem vom KGB abgefangenen Brief. - Die 300.000 betreffen auch uns... Ich habe keine Stellung mehr, und es gibt auch keinen guten Ausweg. Ich kann entweder auf einen niedrigeren Posten gehen oder die Armee verlassen. Von Sensibilität gegenüber den Menschen ist nicht die Rede, die Akademie wird auch fast nicht berücksichtigt, auf eine Rente besteht auch keine große Hoffnung, denn es wird schon angedeutet, dass sie gekürzt wird, dass der Krieg nicht berücksichtigt wird usw. Ich bin noch eineinhalb Jahre davon entfernt, 20.... zu werden. Viele Offiziere fluchen, sorgen sich, hoffen usw.“.

    Zwar wurden den demobilisierten Offizieren vom Gesetzgeber Umschulung, Beschäftigung und Wohnung garantiert, doch in der Realität gelang es nicht jedem, einen Arbeitsplatz und ein Dach über dem Kopf zu bekommen.

    „Das Verteidigungsministerium“, so berichtete R. Malinovsky 1959 dem Zentralkomitee, “verfügt über Daten, wonach die Beschäftigungs- und insbesondere die Wohnungssituation für pensionierte Offiziere nach wie vor unbefriedigend ist. Am 1. Oktober 1958 waren 3916 der entlassenen Reserveoffiziere, die von den Militärkommissionen registriert wurden, nicht beschäftigt und 11674 hatten keine Wohnung. Von den arbeitslosen Reserveoffizieren erhalten 2.081 keine Pension. Berücksichtigt man die im Rahmen der früheren Organisationsmaßnahmen entlassenen Offiziere, so beläuft sich die Zahl der Arbeitslosen auf 4736 Personen und 47674 Personen ohne Wohnung“.

    Nach den Erinnerungen der damals demobilisierten Offiziere zu urteilen, versuchten viele von ihnen, insbesondere diejenigen, die nur noch wenig Zeit bis zur Pensionierung hatten, mit allen Mitteln in der Armee zu bleiben. Doch die Partei fand schnell einen Weg, um diese Demobilisierungsverweigerer zu bekämpfen. Im Jahr 1959 wurden die Offizierspensionen drastisch gekürzt, so dass es keinen Grund mehr gab, auf eine Militärpension zu warten.

    Ende desselben Jahres sandte Chruschtschow eine Note an das Präsidium des Zentralkomitees der KPdSU, in der er seine Überlegungen zu einer weiteren Reduzierung der Armee zum Ausdruck brachte: „Ich denke, dass wir uns jetzt für eine weitere Reduzierung der Rüstung in unserem Land einsetzen sollten, auch ohne Gegenleistung anderer Staaten, und für eine erhebliche Reduzierung des Personals der Streitkräfte. Ich glaube, dass es möglich wäre, vielleicht eine Million, anderthalb Millionen Menschen zu reduzieren, aber dies sollte noch mit dem Verteidigungsministerium beraten und untersucht werden. Eine solche Entscheidung und ihre Umsetzung würde sich sehr positiv auf die internationale Lage auswirken, und unser Prestige würde in den Augen aller Nationen unglaublich steigen. Es wäre ein unwiderstehlicher Schlag gegen die Feinde des Friedens, die Kriegstreiber und die Verfechter des Kalten Krieges....

    Warum denke ich, dass dies möglich und nicht bedrohlich ist? Meine Meinung basiert auf der Tatsache, dass wir erstens eine gute Position in der Entwicklung der Wirtschaft der Sowjetunion erreicht haben; zweitens haben wir eine ausgezeichnete Position in der Raketenindustrie; wir haben jetzt ein Sortiment von Raketen, um jedes militärische Problem zu lösen, sowohl Lang- als auch Kurzstreckenraketen, wie Boden-Boden, Luft-Boden, Luft-Luft, Atom-U-Boote und so weiter, und in Bezug auf die Sprengkraft haben wir auch ein gutes Sortiment.... Ich denke, es wäre jetzt unklug, Atom- und Wasserstoffbomben und Raketen zu haben und gleichzeitig eine große Armee zu unterhalten.“


    Im Januar 1960 beschloss das Präsidium des Zentralkomitees der KPdSU, den Umfang der Armee um weitere 1.200.000 Mann zu verringern. Diese Maßnahme hinterließ innerhalb des Landes einen viel größeren Eindruck als auf der Weltbühne. Dort wurde über Chruschtschows Initiative gesprochen und sie geriet in Vergessenheit, während in der UdSSR das Ansehen des Offiziersdienstes auf den niedrigsten Stand in der gesamten bisherigen Geschichte fiel. In der verkleinerten Armee gab es keine Aufstiegschancen, und junge Offiziere fanden einen neuen Weg, die Formel „zwei mal zweihundert - Ehrenhof - eine Million zweihundert“ anzuwenden. Die Absolventen der Hochschulen begannen, sich trotzig zu betrinken, um so schnell wie möglich ins „Zivilleben“ zu gelangen und ein neues Leben zu beginnen.

    Die Aufgabe von Partei und Regierung war wieder einmal erfüllt. Doch als 1964 die Rede davon war, Chruschtschow in den Ruhestand zu versetzen, unterstützten die Militärs einstimmig diese Initiative. Nach Chruschtschows Absetzung begann die Armee stetig zu wachsen, aber die Folgen der Demobilisierung waren noch viele Jahre lang zu spüren. Alle mehr oder weniger gut vorbereiteten Absolventen von Schulen und Fachschulen zogen es vor, an zivile Universitäten zu gehen, so dass in der Regel nur diejenigen, die nirgendwo anders unterkommen konnten, an Militärschulen aufgenommen wurden. Um die Attraktivität der militärischen Ausbildung zu erhöhen, wurden die Militärschulen von Sekundarschulen in höhere Schulen mit einem zivilen Abschluss umgewandelt. Aber erst Anfang der 1970er Jahre, nach einer deutlichen Erhöhung der Gehälter und Renten, überstieg die Zahl der Bewerber für die Militärschulen die Zahl der Plätze.

    Der Traum von einer kleinen, hochprofessionellen und erstklassig ausgerüsteten Armee blieb also ein Traum und wird es wohl immer bleiben.

     
    Eugeny Zhyrnov, "Kommersant-Vlast"