|
|||
Война
не проводилась в белых перчатках - те мужчины, которые могли быть
героями, одновременно могли быть и преступниками, - в студии
«Общественного радио» говорим о сексуальном насилии во
время войны
Насильство над жінками під час
бойових дій — табу для України Марта Гавришко, кандидат
исторических наук, младший научный сотрудник Института Украиноведения. Добрый
день. Добрий день. Сегодня мы говорим о
нелегкой, непростой теме, которая мало звучит в украинском пространстве, в том
числе и в СМИ. Мы говорим о насилии над женщинами во время Второй мировой
войны. В эфире общественного радио Марта Гавришко уже была. Мы
говорили о насилии над
женщинами во времени УПА, Второй мировой войны, в подполье. Тему мы
прошли досконально. Сегодня хотелось бы слышать больше сходств и
все-таки табу немного
снимать с этой темы. Марта, вы в начале нашего
разговора сказали о том, что тема не популярна и, в принципе, вы остаетесь с
непознанным, почему вы ее занимаетесь. Расскажите подробнее. Итак, тему я
занимаюсь уже третий год. Тема, насправді, є дуже
цікавою і мало дослідженою в Україні і не тільки в Україні. Взагалі, тема
сексуального насильства під час Другої світової війни почала досліджуватися за
кордоном на Заході ще з 70-х років. Але, станом на сьогодні, ми маємо близько
двох тисяч праць наукових, я маю на увазі і книги, і окремі статті, присвячені
сексуальному насильству в різних арміях, в різних війнах, на різних територіях. Тобто, що стосується
Другої світової війни, то є дуже багато, наприклад, досліджень по системі
комфортних жінок в Японській імператорській армії. Тобто, говориться про те, що
ці жінки були експлуатовані, фактично, були сексуальними рабинями на державному
рівні. І мова йде про сотні тисяч жінок, і дуже багато з них просто померло від
інфекцій, від неналежного медичного догляду. Тобто, це резонансна теж
була справа. Японія дуже важко це переживала, визнання того, що, власне, їхня
влада причетна до організації цієї системи насильств над жінками. Якщо говорити
про інші фронти, інші армії, то, звичайно, питання сексуального насильства вже
досліджене стосовно Червоної армії. Тобто, дослідники,
насправді, вже не підважують питання того, було це явище чи не було. Зараз
стоїть питання, скільки жінок постраждало. Тобто, чому це сталося і чи могло
командування Червоної армії запобігти цьому злочину. Так само зараз у
Німеччині, наприклад, дуже потужна гендерна школа, яку очолює Регіна
Мільхойзер, відома дослідництва німецька, яка досліджує питання сексуального
насильства Вермахту на територію окупованого Радянського Союзу. В тому числі,
на територію України. Тобто, за кордоном ці табу вже давно зняті. Про це важко, звичайно,
говорити, тому що тема, в принципі, є дуже складною в різних аспектах, але про
це говорять, про це пишуть, про це говорять. При чому не тільки жінки, про це
говорять так само і чоловіки-дослідники, і різні громадські організації,
організовуються виставки. І це травматичне минуле, власне, приговорюється. Ми в Україні, на жаль, ще
не маємо такого досвіду. Тобто, важко дуже говорити. Коли я почала досліджувати
цю тему, я зіткнулась просто з хвилею несприйняття. Це були закиди у
непрофесійності, у відсутності джерел. Це були закиди у тому, що я очорнюю
славну пам'ять героїв. Ось, проте, моє завдання – показати, що війна, звичайно,
не робилася в білих рукавичках. І ті чоловіки, які могли
бути героями, одночасно могли бути злочинцями. В тому числі, по відношенню до
своїх побратимів і до своїх посестер. Тому тепер, коли ми переживаємо знову ці
складні моменти воєнного повсякдення, ми повинні розуміти, що дуже тонка межа
між добром і злом. І ми повинні постійно
мати на увазі, що особливо вразливими є ті категорії населення, ті соціальні
групи, які не мають влади. У війнах меншою владою, звичайно, користуються
жінки. Вони переважно у підвладному становищі. Тому вони мають мало
ресурсів для того, аби відстояти свої права і захистити себе, якщо вони стали
жертвою цього насильства. Я
помню, наверное, в
прошлом году вышел дневник лейтенанта Владимира Гельфанда. Это еврей из
Украины, который писал дневники, несмотря на то, что это было
запрещено. И там
он описывает все эти зверства, которые происходили. И в российских СМИ,
в связи
с выходом этой книги, которую упомянули вскользь, они, конечно, тогда
говорили
о том, что этот рассказ о признании массовых изнасилований - это миф,
созданный на Западе. И мне кажется, что не только российские СМИ в этом
уверены, но в Украине это происходит точно так же. Бачите, це справді дуже
велика проблема, тому що якщо ми говоримо про ревізію, то там є спеціальні
закони, які, так би мовити, покликані не допускати ревізії історичного поляду,
історичних певних концепцій, які вписуються в політичний їхній наратив. І там є
велика проблема з цими дослідженнями, тобто дослідниці російські там фактично
не можуть про це писати. Вони йдуть на Захід і суддюють там ці теми. В Україні є так само
певна проблема, тому що, безумовно, Червона Армія визвола Європу від нацизму.
Однак ми повинні розуміти, що на 8-9 травня, згадуючи війну, ми повинні
говорити не тільки про перемогу, а повинні говорити про ті страждання,
насправді, пов'язані з війною, про ту хвилю екстремального просто насильства,
яка прокотилася. І чому військове командування, вище командування не змогло
дати собі ради. Или не хотело. Або не хотіло. Ну,
насправді, є там накази, які обмежували. Є навіть списки людей, які були
розстрільні за сексуальне насильство. Але, ви знаєте, для мене
було дуже дивним, коли я говорила з німецькими дослідницями, і вони мені
намагалися пояснити причини того. Тобто вони, німкені, ставляться, можливо,
навіть поблажливіше до того, якщо вони розуміють причини. Вони кажуть, що ці
солдати були зморені, змучені, виснажені. Вони бачили ці страхіття,
які робив Вермахт, СС на території ОРС, і це для них було, це заволтування
роздалось як винагорода, фактично, за ті їхні попередні страждання. І крім того… Месть еще. Так, так, помста,
обов'язково помста, бажання принизити свого ворога. Тобто сексуальне
насильство, заволтування, воно є фактично таким інструментом приниження свого
візаві. Це спосіб такої комунікації між домінатною
маскулінністю і підпорядкованою, тобто між переможцями і переможеними. Тому що
жіноче тіло, як писала Рут Зайферт, воно є символічним тілом, воно є політичним
тілом, воно є тілом нації. І тому чистота того тіла, власне, охороняється тими
ж чоловіками. І якщо це тіло ввалтують, якщо порушують його
кордони, то це чоловіками сприймається як особиста образа. Це виклик їм. Тому
ввалтування тих, так би мовити, ворожих жінок, як їх називають, або чужих
жінок, це справді є інструментом, власне, пригнічення інших чоловіків,
деморалізації чоловіків ворожих. І це було дуже широко
практиковане у Другій світовій війні. І пізніше, коли ми бачимо насильство в
Руанді під час геноциду, в колишній Єгославії, то сексуальне насильство вже
перетворюється на такий дуже виражений інструмент війни і навіть інструмент
геноциду. Тобто, якщо в Другій світовій війні, це питання більше, це питання
неконтрольованого насильства, коли просто не могли собі дати ради, в Японській
імператорській армії, там інша була ідея, тобто, там постало питання, як наших
чоловіків, так би мовити. Тобто, основна була мета рекреаційна, щоб
чоловіки на окупованих територіях не гвалтували. От нате ми їм забезпечимо
жінок, оце відпочинок, оце прихист, так би мовити, такий емоційний. Коли ми
говоримо про війну в Єгославії, в Руанді, то це вже насильство як інструмент
геноциду просто, тому що гвалтуються спеціально і гвалтуються з певною метою. Особливо, наприклад, якщо
ми говоримо про примусову вагітність, так? Запліднити ворожих жінок, так би
мовити. Тобто, от в такому контексті. Але Друга світова війна, звичайно, так,
вона має свою специфіку, і на території України так само це насильство над
жінками, воно було екстремальним. І українські жінки,
власне, це жіноче тіло, воно було настільки виразливим під час Другої світової
війни, жінки могли стати жертвами сексуального насильства, як Червоної армії,
так радянських партизанів, так Вермахту, так чи Угорської армії, яка там була
присутньою, і своїх. Тобто, найбільша проблема – це насильство своїх над
своїми. Мій предмет, мій фокус
дослідження – це жінки в підпілі організацій українських націоналістів та
українській повстанській армії. Найбільша проблема
полягає в тому, що ці жінки не були допущені до системи прийняття серйозних
рішень. А ті, навіть, які були допущені на певному рівні, вони все одно
потерпали від того, що їхньої влади було недостатньо. І в екстремальних умовах
з ними могли не рахуватися. Недавно я мала інтерв'ю з
такою Лесою Слободян, і вона, ну, для мене це був шокуючий факт, тому що про
УНІ, УПА, говорять як про таких, які, власне, захищали мирне населення,
захищали жінок, особливо своїх жінок. І вона мені розповіла випадок, коли вона прийшла
в одне село, власне, де був повстанський загін, вони всі були на конях, і тут
вони побачили на пагорбі озбройних чоловіків. І вони зрозуміли, що зараз буде
збройна сутичка. Ці чоловіки почали поступов спускатися згори і
відкрили вогонь. І вона мені розповідає про те, що чоловіки-повстанці її просто
покинули там. При тому, що вона була, вона займала досить високу посаду, вона
була районовою Косівського району. Це був такий серйозний
гірський район, де дуже багато були відділів УПА, де проходили навчання,
проходили вишколи, де базувалися відділи УПА. Це був стратегічний район. І
водночас це був дуже бідний район, де вона, власне, працювала з цим населенням,
організовувала цю допомогу. Вона виконувала дуже багато функцій. І в іерархії
влади, власне, поздній ночі СІЦІУ вона займала досить високу посаду. Але тим не
менше її залишили. І ніхто з тих повстанців, з тих командирів
насправді не поцікавився, як вона врятується під час даної перестрілки. Вона, слава Богу,
врятувалася. Але інший випадок дуже цікавий, який вона мені розповідала, що
коли повстанський загін, зайнявши стратегічні позиції, напав на три автівки із
угорською армією, вони розстріляли ці авто, і вона з дівчатами, вона мала
завдання зібрати зброю. І от вона говорить про те, що здавалось би, так,
це не безпосередньо бойові дії. Здавалось би, це легше завдання. Але вона
розповідає, що багато з тих хлопців, цих чоловіків військових, вони ще були
живими, і вони мали цю зброю. Тобто вони могли просто
вистрілити в цих дівчат. Натомість повстанці поки були нагорі, чекали, коли
дівчата зберуть зброю, і тоді вони йшли, власне, до тих чоловіків перевіряти,
хто живий, хто не живий, кого можна взяти в полон, кого можна використати для
обміну і так далі. І так само, наприклад,
про Олю Горошко є така, вона теж займала досить високу позицію, тому що пізніше
вона вийшла заміж завідомого командира, і вона розповідає про те, що писала
питання проводити переговори із німцями, і це було небезпечно. Небезпечно було просто посилати чоловіка на ті
переговори, тому що мали його просто вбити, і послали жінку. Власне,
розраховуючи на те, що ці гендерні стереотипи спрацюють, про те, що жінка
слабша, жінку вбивати не будуть, її так катувати не будуть, і справді вона
провела дуже успішні переговори, тому що вона добре знала німецьку мову, яку
вивчила, яку вивчила ще в школі. Тобто, ми маємо насправді дуже таку
неоднозначну історію. Були жінки, яких захищали
однозначно, особливо, якщо ми говоримо про жінок у, наприклад, спецзв'язкових
головного командира УПА чи інших повстанців, командирів. Але ми маємо дуже
багато жінок, які були позбавлені цієї влади. І якщо ці жінки були звинувачені
у зв'язках із НКВД, МГБ, їхній чоловік, навіть займаючи дуже високі позиції,
врятувати цю жінку не міг. А ми розуміємо, що в
підпілі, особливо після 45-го року, коли НКВД, власне, створило мережу агентів,
це були тисячі просто агентів, коли сіялась тотальна недовіра один до одного,
коли не могли довіряти ні мамі, ні сестрі, ні доньці, ні дружині, дуже легко
було підвести, власне, під цей удар Служба безпеки ОУН, спецслужби ОУН, яка,
отримавши певні дані, могла без належної перевірки, власне, ліквідувати цю
людину. І дуже часто під ліквідацію, власне, потрапляли жінки, особливо жертви
сексуального насильства. І я би ще хотіла один
дуже цікавий випадок розказати. У 49-му році керівник
Служби безпеки ОУН Бережанського районна псевдопоет затримав підпільницю
конвалію за підозру в співпраці з НКВД. Він не мав достатньо доказів цього, але
це була така техніка НКВД – затримувати. Звичайно, ця жінка могла нічого не
знати, вона могла просто не віддати тої інформації, вона могла не давати
розписки про співпрацю, але її просто відпускали і тим самим осіяли, власне, цю
недовіру, цю підозру. І ось він її заарештував,
він її допитував, належній інформації він не отримав для того, щоб достатньо
доказів її співпраці. І він, значить, під час слідства домагався її. Вона йому
відмовила, тоді він сфабрикував протокол допиту. Ось, і, власне, під час допиту він її звалтував таки в лісі. Свідками стали
четверо повстанців. Ось, і він тоді сфабрикував протокол допиту для того, щоб
її розстріляти. Тобто, таким чином, приховати, власне, цей факт
насильства над нею. І коли її ввели на розстріл, такий повстанець написав до
Кліш, вона почала проситися. І говорити, власне, що сталося. І цей Кліш, ну, змилосердився просто. І почалося
розслідування. Тоді оцей СБІС-поет намагався покінчити життя самогубцом. Не вдало. Тоді він прийшов до Конвель і каже, ти знаєш, я
буду з тобою одружуватися. Ось, і вона йому, звичайно, відмовила. Тоді він почав її погрожувати. Ну, тоді начувається, ти
знаєш, я в СБІС, я маю владу, я ліквідую тебе, я знайшу твою сім'ю. Ось. Ну, і оскільки справа,
справді, набула дуже великого розголосу, дуже багато свідків було, дуже багато
людей, то все-таки поета заарештували і засудили до розстрілу. Але, що дуже
цікаво, деякі його підлеглі говорили, що це несправедливо, що ця людина займала
високу посаду, вона мала великий досвід, і він був дуже цінним для підпілля.
Чому розстріляли цього поета? Тобто, ми маємо таке, коли, я хочу підкреслити,
що жінки в даному випадку використовуються як ресурс, з яким не завжди
рахувалися, насправді. И я напомню, что в эфире
программы "Киев, Донбасс" мы говорим с Марте Гавришко, кандидатом
исторических наук. Та же Алексиевич в своей
книге "Война - не женское лицо" писала неоднократные примеры,
приводила, ну, опять же, это сами люди вспоминали об этом, сами женщины,
которые воевали, говорили о том, что многие женщины становились любовницами
своих командиров, их заставляли это делать. Так ли это? Действительно ли это
носило массовый характер? Якщо ми говоримо про
Червону армію, то справді оцей феномен військово-польових дружин, він є дуже
поширений. І це та сама причина,
насправді, що була і в підпіллі УНІУПа. Тобто жінки не мали достатньо ресурсу
влади для того, аби себе убезпечити від цих сексуальних домагань і для того,
щоб пізніше, в разі, якщо вона зазнала сексуальне насильство, щоб відстояти,
так би мовити, себе і покарати свого аб'юзера. Щодо підпілля, теж,
насправді, є дуже багато випадків того, коли чоловіки домагаються своїх
безпосередніх підлеглих жінок. І, наприклад, я знаю
такий випадок, коли чоловіки спеціально брали собі секретарками тих жінок от з
умовою, що вони будуть їхніми коханками. А якщо говорити про підпілля, ми
мусимо завжди мати на думці, що після 45-го року, особливо початок 50-х років,
підпільників лишилось, насправді, дуже мало. Вони всі були в глибокому підпіллю,
вони всі жили по криївках. Це був період тотальної недовіри. І жінки, які
опинилися в підпіллі, я це називаю закритим клубом. Ти можеш вийти, а ти не
можеш вийти. От я знаю багато випадків
жінок, які вагітніли і просто хотіли народити своїх дітей і жити, ну, нехай за
фіктивними документами, але виховувати своїх дітей не в підпіллі, тому що в
підпіллі дуже була велика смертність тих дітей через санітарні умови, через те,
що засідки робили, просто дітей вбивали під час цієї засідки. І тих жінок вбивали.
Тобто тих, які хотіли народжувати легально, їх просто вбивали, тому що вони
були небезпечні. Це такі жінки, які могли видати інформацію, коли
їх захоплювали, знову ж таки, використовуючи цей шантаж дітьми. Тобто ми
заберемо від тебе дитину, ти або говори те, що ти знаєш, або тобі буде гірше. І, власне, оцей приклад,
повертаючись до того прикладу, був такий підпільний колес, і він запросив Олену
Андрушчак до себе з такою умовою, дав їй зброю, відносини з нею були нормальні,
і вона не сподівалася тої пропозиції. І коли він їй
запропонував бути його коханкою, вона відмовилася. Відмовилася, знаючи про те,
що за нею вже стежить МГБ, знаючи, що її родичі вже були під слідством, знаючи,
що на неї вже читають, вона відмовилася. І вона говорить про те, що той порій,
той рік життя, коли вона переховувалася сама, без зброї, без ресурсів, без
зв'язків, був важчим для неї, аніж перебування в ГУЛАГу, де були важкі каторжні
роботи, де було недоїдання абсолютно, де жінки просто вмирали від нестачі
медичного догляду. Вона говорить, що їй було
справді дуже важко пережити оцей рік. Але вона каже, я дуже цього боялась, тому
що багато вагітних жінок загинули просто в підпіллі, і одна з її безпосередніх
провідниць так само загинула вагітною. І ось НКВДС її роздягнули, і просто це
тіло оголене з цим животом, який був вже дуже видний, просто поставили на
всенародний огляд з такою тератологічною метою, залякати, дивіться, що вас
чекає, якщо ви не припините свою збройну боротьбу. І вона йому відмовила. Але, говорячи про жіночі стратегії
спротиву цьому сексуальному насильству, це теж дуже складне питання. Тому що,
наприклад, є такий приклад, в мене така Марія Ковальчук, вона поскаржилася на
те, що її безпосередній провідник Стемид її завалтував і заразив сифілісом. Але оскільки Стемид
займав дуже серйозну посаду в УПА, розслідування доручили його братові, який
визнав скаржницю винною. Її розстріляли. Тобто, жінкам, насправді, було важко
довести, що вони стали жертвою. Але ось приклад
Андрушчак, він успішний в плані того, що він показує цю силу жінок. Тобто вона,
незважаючи на складні обстани, все-таки могла протистояти цьому насильству. Інша, наприклад, Ярослава
Романин розповідає про те, що вони займували в Київці. Київка була дуже маленькою. Їх там було восьмеро осіб. Вони спали, так
знаєте, ложками. І вона розповідає про те, що вклалися спати, і,
значить, вона відчула такі небажані доторки, скажімо так, від одного
підпільника. І вона просто встала і сіла за стіл всю ніч сиділа. І після цього
він зрозумів, що варто зупинитися і більше цього не робити. Ось, власне, це такий теж цікавий приклад. Інший приклад, це,
звичайно, деякі жінки шукали просто патрона. Тобто, потрапляючи у маскулінне
абсолютно середовище, дуже серйозним ресурсом ставало твоє тіло, і ти могла
його використати для того, аби... Чтобы просто выжить. Так, просто вижити. І от
я кажу багатьом, що ті приклади, які я зустріла, які я дослідила, вони
показують, що звичні, може, для декого історії кохання насправді стратегіями
виживання жінок. От, наприклад, буде такий фільм, він широкорекламований, вже
жива, про Анну Попович і Гринішека, написав Долука. Це і реальна історія абсолютно, реальних людей. Але це історія того, як
жінка змушена була стосувати ресурс свого тіла для того, аби вижити в тих
умовах. Вона стала коханкою, ну, і коханою пізніше. Гринішека, тому що вони
довго часу перебували в підпіллі, між ними виник тісний зв'язок. Він пізніше її
навіть визволяв і організовував визволення її з лікарні. Незважаючи на те, що
вона мала вже одну тільки руку, тому що через засідку вона втратила цю руку,
але він її все-таки забрав для того, щоб вона була з ним. І ось, коли його дружина
повернулася із заслання, його дружина, з якою він мав двоє дітей, і вона навіть
на них була на весіллі. Тобто це все одне село, всі всіх знають. Коли дружина
повернулася, вона йому каже, ну, знаєш, ти маєш вирішувати, тому що як я піду в
село? Тобто це питання, або ти з нею розлучайся, як годиться, або просто ми
пориваємо відносини. І, власне, там складна,
власне, теж була історія. У нас остается буквально
две минутки. Я все-таки хочу спросить у вас, почему, понятно, что там в России
идет героизация сегодня Великой Отечественной и ІІ Мировой, и поэтому эту тему
не затрагивают, и насилие над женщинами. Почему у нас происходит в Украине
тоже, как бы, сопротивление, исследованиям на эту тему? Замалчивание? Я думаю, ну ось мені
багато кажуть, ну ти ще почекай, нехай ці люди помруть, тобто свідки, очевидці,
або самі ж аб'юзери, або жертви. Але для мене дуже важливо розпитати тих жінок,
насправді, тому що про це не питали, це не хотіли чути. Тому що це не вписується в героїчний наратив. Для дуже багатьох
українців УНУ, ПАЦІ, герої це ті, які померли за ідею української державності і
так далі. І це справді так. Вони справді боролися, вони клали своє життя і
здоров'я і так далі на вівтар, власне, цієї ідеї державності. Але разом з тим
ми повинні говорити про ці складні моменти. Я думаю, що такий спротив зараз
пов'язаний власне з нашим станом війни. Дуже багато людей шукають
зразків для себе героїзму в минулому. І, власне, оця історія знову
інструменталізується. Тобто, історія як дискурс влади. Влада намагається загравати, власне, з армією, намагається, власне,
заохотити чоловіків йти на війну, будуючи такий романтичний образ такого
бронзового героя, який не вчиняє злочинів, який бореться, який і так далі. Тому
зараз, власне, знову ми бачимо цей спротив, який виливається в дуже різні
форми. В тому ж, навіть, погрози фізичної розправи. Ось, тобто, не хочуть
чути, не хочуть бачити, давайте почекаємо і так далі. Але, ми повинні розуміти,
що ми і так вже відстали від західної науки, так? Але, я вважаю, що в час війни
про це ще більше треба говорити для того, щоб убезпечити тих жінок, які зараз
там, і які так само, можливо, потерпають від цього гендерного і сексуального
насильства. Тяжелая тема, сложный
разговоров, вопрос, актуальный, к сожалению, на данный момент и для нашей
страны, как правильно говорит Марта, мы находимся в состоянии войны. Тем не
менее, мы будем поднимать и дальше эти вопросы. В нашей программе
"Табу" не существует. Это программа "Киев.
Донбасс". Сегодня ее для вас провели Виктория Ермолаева и Татьяна
Курманова. Transkribiert von TurboScribe.ai. |
||
|
||
© 2005–2016 «Громадське радіо»
Gewalt gegen Frauen während
Feindseligkeiten ist für die Ukraine ein Tabu Marta Gavrishko, Kandidatin der Geschichtswissenschaften, Nachwuchsforscherin am Institut für Ukrainistik. Guten Tag! Guten Tag. Heute sprechen wir über ein schwieriges,
herausforderndes Thema, das im ukrainischen Raum, auch in den Medien,
nicht viel zu hören
ist. Wir sprechen
über Gewalt gegen Frauen
während des Zweiten Weltkriegs. Marta Gavrishko war bereits im öffentlichen
Rundfunk zu hören. Wir sprachen über Gewalt gegen Frauen während
der UPA, des Zweiten Weltkriegs und im Untergrund.
Wir haben das Thema gründlich durchgearbeitet. Heute möchte ich mehr
Gemeinsamkeiten hören und dieses Thema noch ein bisschen enttabuisieren. Marta, du hast zu Beginn unseres Gesprächs
gesagt, dass das Thema nicht populär ist und du im Prinzip mit dem Unbekannten allein gelassen wirst,
warum verfolgst du es dann? Erzählen Sie mir mehr darüber.
Also, ich beschäftige mich jetzt seit drei Jahren
mit dem Thema. Das Thema ist eigentlich sehr
interessant und in der Ukraine - und nicht nur dort - wenig erforscht. Im
Allgemeinen wurde das Thema der sexuellen Gewalt während des Zweiten Weltkriegs
im Westen seit den 70er Jahren erforscht. Aber bis heute gibt es etwa zweitausend wissenschaftliche Arbeiten, ich meine
sowohl Bücher als auch einzelne
Artikel, die sich mit sexueller Gewalt in verschiedenen Armeen, in
verschiedenen Kriegen, auf verschiedenen Territorien beschäftigen. Ich meine, was den Zweiten
Weltkrieg betrifft, so gibt es zum Beispiel sehr viele Untersuchungen über das System
der Trostfrauen in der kaiserlichen japanischen Armee. Ich meine, sie besagen, dass diese Frauen
ausgebeutet wurden, in der Tat, Sexsklaven auf staatlicher Ebene waren. Wir
sprechen hier von Hunderttausenden von Frauen, und viele von ihnen starben
einfach an Infektionen, an unsachgemäßer medizinischer Versorgung. Es war auch ein Fall mit hohem
Bekanntheitsgrad. Japan hat die Erkenntnis, dass seine Regierung an der Organisation dieses Systems der Gewalt gegen
Frauen beteiligt war, sehr hart getroffen. Wenn wir über andere Fronten,
andere Armeen sprechen,
dann wurde die Frage der sexuellen Gewalt natürlich
bereits im Zusammenhang mit der Roten Armee untersucht. Die Forscher stellen eigentlich
nicht mehr in Frage, ob dieses Phänomen stattgefunden hat oder nicht. Die Frage
ist jetzt, wie viele Frauen
gelitten haben. Das heißt, warum es geschah und ob die Führung der Roten Armee
dieses Verbrechen hätte verhindern können. Auch in Deutschland gibt es zum
Beispiel eine sehr starke Gender-Schule, die von Regina Milhäuser, einer
bekannten deutschen Forscherin, geleitet wird, die sich mit der Frage der
sexuellen Gewalt der Wehrmacht auf dem Gebiet der besetzten Sowjetunion
beschäftigt. Dazu gehört auch das Gebiet der Ukraine. Das heißt, diese Tabus
sind im Ausland längst aufgehoben. Es ist natürlich schwierig,
darüber zu sprechen, weil das Thema in vielerlei Hinsicht sehr kompliziert ist, aber man spricht darüber,
schreibt darüber und spricht weiter
darüber. Und nicht nur Frauen,
sondern auch männliche Forscher, verschiedene öffentliche Organisationen und
Ausstellungen werden organisiert. Und es wird tatsächlich über diese
traumatische Vergangenheit gesprochen. Wir in der Ukraine haben leider noch keine solchen
Erfahrungen. Das heißt, es ist sehr schwierig,
darüber zu sprechen.
Als ich anfing, zu diesem Thema zu recherchieren, stieß ich einfach auf
eine Welle der Ablehnung. Es waren Vorwürfe der
Unprofessionalität, des Mangels an Quellen. Es waren Vorwürfe, dass ich das glorreiche Andenken der Helden verunglimpfe. Meine Aufgabe ist es jedoch
zu zeigen, dass der Krieg natürlich nicht mit weißen Handschuhen geführt
wurde. Und diese Männer, die Helden sein
konnten, konnten auch Verbrecher sein. Auch gegenüber ihren Zwillingsbrüdern
und gegenüber ihren Schwestern. Jetzt, wo wir diese schwierigen Momente
des militärischen Alltags
wieder erleben, müssen
wir erkennen, dass der Grat zwischen Gut und Böse sehr
schmal ist. Und wir müssen uns immer vor
Augen halten, dass die Menschen, die gesellschaftlichen Gruppen, die keine Macht haben, besonders verwundbar sind. In Kriegen haben die Frauen natürlich weniger Macht. Sie befinden sich überwiegend in einer untergeordneten Position. Daher haben sie kaum Möglichkeiten, ihre Rechte
geltend zu machen und sich zu schützen,
wenn sie Opfer dieser Gewalt werden. Ich erinnere mich, dass wahrscheinlich im letzten Jahr das Tagebuch
von Leutnant Vladimir Gelfand veröffentlicht wurde. Er
war ein Jude aus der Ukraine, der Tagebücher schrieb, obwohl es verboten war.
Darin beschreibt er all diese Grausamkeiten, die vor sich gingen. Und in den
russischen Medien wurde im Zusammenhang mit der Veröffentlichung dieses Buches,
das nur am Rande erwähnt wurde, natürlich gesagt, dass dieser Bericht über das
Eingeständnis von Massenvergewaltigungen ein Mythos ist, der im Westen
geschaffen wurde. Und ich habe den Eindruck, dass nicht nur die russischen
Medien davon überzeugt sind, sondern dass es in der Ukraine genau so abläuft. Sehen Sie, das ist wirklich ein sehr großes Problem, denn wenn wir von Revision
sprechen, dann gibt es dort spezielle Gesetze, die sozusagen darauf
ausgelegt sind, die Revision des historischen Feldes zu verhindern, bestimmte
historische Konzepte, die in ihr politisches Narrativ passen. Und es gibt ein
großes Problem mit dieser Forschung dort, nämlich, dass russische Forscher
nicht wirklich darüber schreiben können. Sie gehen in den Westen und diskutieren diese Themen dort. Auch in der Ukraine
gibt es ein gewisses Problem,
denn natürlich hat die
Rote Armee Europa vom Nazismus
befreit. Aber wir müssen verstehen, dass wir
am 8. und 9. Mai, wenn wir
des Krieges gedenken, nicht nur über den
Sieg sprechen sollten, sondern auch über das Leid, das mit dem Krieg verbunden war, über die
Welle extremer Gewalt, die stattgefunden hat, sprechen sollten. Und warum die
militärische Führung, das Oberkommando nicht damit fertig werden konnte. Oder sie wollten
es nicht. Oder sie wollten es nicht.
Tatsächlich gibt es dort Anordnungen, die ihre Befugnisse einschränken. Es gibt sogar Listen von Leuten, die wegen sexueller Übergriffe erschossen wurden. Aber, wissen Sie, es war sehr
seltsam für mich, als ich
mit deutschen Forschern sprach und sie
versuchten, mir die Gründe dafür zu erklären. Ich meine, sie, die Deutschen, haben eine Haltung,
die vielleicht sogar nachsichtiger ist, wenn sie die Gründe verstehen. Sie
sagen, dass diese Soldaten erschöpft, ausgezehrt, erschöpft, erschöpft waren. Sie hatten die Grausamkeiten gesehen,
die die Wehrmacht und die SS
in der Sowjetunion angerichtet
hatten, und dies wurde ihnen als Belohnung für ihre früheren Leiden zuteil. Immer noch Rache. Ja, ja, Rache,
notwendigerweise Rache, der Wunsch, den
Feind zu demütigen. Das heißt, die sexuelle Gewalt des Eroberers ist in
der Tat ein solches Instrument der Demütigung des Gegenübers. Sie ist eine Art
der Kommunikation zwischen dominanter Männlichkeit und untergeordneter Männlichkeit, das heißt zwischen
den Siegern und den Besiegten. Denn der weibliche
Körper ist, wie Ruth Seifert schrieb, ein symbolischer Körper, er ist ein
politischer Körper, er ist der
Körper der Nation. Und so wird die Reinheit dieses Körpers von
denselben Männern bewacht. Und wenn dieser Körper
vergewaltigt wird, wenn seine Grenzen verletzt werden, dann wird das von den
Männern als persönliche Beleidigung empfunden. Die Vergewaltigung dieser
sozusagen feindlichen Frauen, wie man sie nennt, oder fremder Frauen, ist also
eigentlich ein Mittel, um andere Männer zu unterdrücken, um die Männer der
feindlichen Armeen zu demoralisieren. Und sie wurde im Zweiten Weltkrieg
in großem Umfang praktiziert. Und später, wenn wir die Gewalt in Ruanda während
des Völkermords sehen, im ehemaligen Jugoslawien, wird sexuelle Gewalt bereits zu
einem sehr ausgeprägten Instrument des Krieges und sogar zu einem Instrument
des Völkermords. Das heißt, wenn es im Zweiten Weltkrieg eher um
unkontrollierte Gewalt ging, wenn sie sich einfach
nicht anders zu helfen wussten,
gab es in der kaiserlichen japanischen Armee
eine andere Idee, nämlich die Frage, wie unsere Männer
sozusagen. Das heißt, der Hauptzweck war die Freizeitgestaltung, damit die
Männer in den besetzten Gebieten nicht vergewaltigen würden. Bitte sehr - wir
werden ihnen Frauen zur Verfügung stellen, es ist eine Erholung, es ist ein
Schutzraum, sozusagen, so emotional. Wenn wir über den Krieg
in Jugoslawien, in Ruanda sprechen,
dann ist das bereits Gewalt
als Instrument des Völkermords, denn sie werden absichtlich vergewaltigt
und zu einem bestimmten Zweck vergewaltigt. Vor allem, wenn es um erzwungene
Schwangerschaften geht, nicht wahr? Um feindliche Frauen zu schwängern, sozusagen. Ich meine, das ist
der Kontext. Aber der Zweite Weltkrieg
hat natürlich seine eigenen Besonderheiten, und auf dem Territorium der Ukraine
war auch diese Gewalt gegen Frauen extrem. Und die ukrainischen Frauen, dieser
weibliche Körper, war während des Zweiten
Weltkriegs so ausdrucksstark, dass Frauen
Opfer sexueller Gewalt werden konnten, sowohl von der
Roten Armee, als auch von den sowjetischen Partisanen, von der Wehrmacht und
von ihrer eigenen Armee, die dort präsent war - und von ihrer eigenen. Das größte Problem
ist also die Gewalt der eigenen
Leute gegen die eigenen Leute. Mein Thema, mein Forschungsschwerpunkt sind Frauen in den Untergrundorganisationen der ukrainischen
Nationalisten und der ukrainischen Aufständischenarmee. Das größte Problem ist,
dass diese Frauen nicht in das System der
ernsthaften Entscheidungsfindung einbezogen wurden. Und selbst diejenigen, die
auf einer bestimmten Ebene zugelassen waren,
litten darunter, dass ihre Macht nicht ausreichte. Und unter extremen
Umständen wurden sie vielleicht nicht berücksichtigt. Ich hatte vor kurzem ein Interview
mit Lesa Slobodian, und sie, nun ja, es war eine schockierende Tatsache für
mich, denn die UNI, die UPA, werden als diejenigen bezeichnet, die tatsächlich
die Zivilbevölkerung beschützen, die Frauen schützen, insbesondere ihre Frauen.
Und sie erzählte mir von einem Vorfall, als sie in ein Dorf kam, wo eine
Rebellengruppe war, sie waren alle auf
Pferden, und dann sahen sie bewaffnete Männer auf dem Hügel. Und sie erkannten, dass ein bewaffneter
Kampf bevorstand. Diese Männer kamen nach und nach von oben
zu ihnen herunter und eröffneten das Feuer. Und sie erzählt mir, dass die Rebellen sie
einfach dort zurückließen. Für ihre Verhältnisse hatte sie eine ziemlich hohe
Position inne, sie war die Bezirksleiterin des Kosovo-Distrikts. Es war ein
schwerwiegender bergiger Bezirk, in dem es viele UPA-Abteilungen gab, wo die
UPA- Abteilungen ausgebildet wurden, wo die Ausbildung stattfand, wo die
UPA-Abteilungen stationiert waren. Es war ein strategischer Bezirk. Und
gleichzeitig war es ein sehr armes Gebiet, in dem sie tatsächlich mit der
Bevölkerung arbeitete und Hilfe organisierte. Sie erfüllte sehr viele
Funktionen. Und in der Hierarchie der Macht hatte sie tatsächlich eine ziemlich
hohe Position inne, als die SICIU zu Ende ging. Aber trotzdem wurde sie im
Stich gelassen. Und keiner dieser Rebellen, keiner dieser Kommandeure hat sich
die Mühe gemacht, sie zu fragen, wie sie während dieses Feuergefechts entkommen
wollte. Sie wurde, Gott sei Dank,
gerettet. Aber ein anderer sehr interessanter Fall, den sie mir erzählte, war,
dass die aufständische Einheit, nachdem sie strategische Positionen eingenommen
hatte, drei Fahrzeuge der ungarischen Armee angriff, diese Fahrzeuge beschoss
und sie und die Mädchen - sie hatte die Aufgabe, Waffen zu sammeln. Und so erzählt sie, dass es so aussieht,
als ob es sich nicht direkt um Kampfhandlungen handelt. Aber sie sagt, dass viele dieser
Männer, diese Männer
des Militärs, noch am Leben waren, und sie hatten diese Waffen.
So konnten sie diese Mädchen einfach erschießen. Aber die Rebellen warteten
dort oben darauf, dass die Mädchen ihre Waffen einsammelten, und dann gingen
sie zu diesen Männern, um zu überprüfen, wer noch lebte, wer nicht mehr lebte,
wer gefangen genommen werden konnte, wer für einen Austausch verwendet werden
konnte und so weiter. Und auch, zum Beispiel, über Olya Goroshko,
gibt es eine, sie hatte auch eine ziemlich hohe Position, denn später
heiratete sie den Oberbefehlshaber, und sie spricht darüber, dass sie die Frage
schrieb, mit den Deutschen zu verhandeln, und es war gefährlich. Es war
gefährlich, einen Mann zu diesen Verhandlungen zu schicken, denn sie hätten ihn
einfach umbringen müssen, und sie
schickten eine Frau. Sie haben sich darauf verlassen, dass diese Geschlechterstereotypen funktionieren, dass eine
Frau schwächer ist, dass eine Frau nicht getötet wird, dass sie nicht so
gefoltert wird, und sie hat tatsächlich sehr erfolgreiche Verhandlungen geführt,
weil sie die deutsche Sprache
gut beherrschte, die sie in
der Schule gelernt hatte. Wir
haben also eigentlich eine sehr zweideutige Geschichte. Es gab Frauen, die eindeutig geschützt
waren, vor allem, wenn es
sich um Frauen
handelte, die zum Beispiel in der besonderen Verbindung des
Oberkommandierenden der UPA oder anderer Aufständischer, Kommandanten, standen.
Aber wir haben sehr viele Frauen, die dieser
Macht beraubt wurden. Und wenn diese
Frauen beschuldigt wurden,
Verbindungen zum NKWD oder zum MGB zu haben, konnte ihr Ehemann, auch wenn er
sehr hohe Positionen innehatte, diese Frau nicht retten. Und wir verstehen, dass es im
Untergrund, besonders nach 45, als der NKWD ein Netz von Agenten schuf,
es waren Tausende
von Agenten, als es ein totales Misstrauen untereinander gab, als man seiner Mutter, seiner Schwester,
seiner Tochter, seiner Frau nicht trauen konnte, war es sehr einfach, den
Sicherheitsdienst der OUN, die Sonderdienste der OUN, die, nachdem sie
bestimmte Daten erhalten hatten, diese Person ohne ordnungsgemäße Überprüfung
liquidieren konnten. Und sehr oft wurden Frauen, insbesondere Opfer sexueller
Gewalt, liquidiert. Und ich möchte noch einen sehr
interessanten Fall erzählen. Im Jahr '49 verhaftete der Leiter des
OUN-Sicherheitsdienstes des Bezirks Bereshan, ein Pseudo-Poet, eine Frau aus
dem Untergrund, die "Maiglöckchen", wegen des
Verdachts der Zusammenarbeit mit dem NKVD. Er hatte nicht genügend
Beweise dafür, aber es war eine Technik des NKVD, sie zu verhaften. Natürlich kann es sein,
dass diese Frau nichts wusste, dass sie diese Information nicht gegeben hat, dass sie
keine Quittung für die Zusammenarbeit gegeben hat, aber sie wurde einfach
freigelassen und hat damit dieses Misstrauen, diesen Verdacht gegen sie gesät. Also verhaftete er sie, verhörte
sie und erhielt nicht die nötigen Informationen, um ihre Kooperation zu beweisen. Also schikanierte er sie
während der Ermittlungen. Sie lehnte ihn ab, also fabrizierte er einen
Vernehmungsbericht. In Wirklichkeit vergewaltigte er sie während des Verhörs im
Wald. Vier Rebellen waren Zeugen. Er fälschte also den Vernehmungsbericht, um sie zu erschießen. Das heißt, um die Tatsache zu vertuschen, dass sie vergewaltigt wurde. Und als sie
zum Erschießungskommando geführt wurde, schrieb eine Rebellin an Klish, sie
habe angefangen, darum zu bitten. Und um zu sagen, was tatsächlich passiert ist. Und dieser
Klisch, nun ja, er hatte Erbarmen. Und die Untersuchung begann. Dann hat dieser
Anführer der OUN-Poeten versucht, Selbstmord zu begehen. Er scheiterte. Also
kam er zu ihr nach Conwell und sagte, weißt du, ich werde dich heiraten. Hier, und sie lehnte ihn natürlich ab. Also fing er
an, sie zu bedrohen. Dann
sagte er: "Ich bin in der
SB OUN, ich habe Macht, ich werde dich liquidieren, ich werde deine Familie
finden. Ich werde deine Familie finden. Hier. Nun, und da der Fall in der Tat
viel Aufmerksamkeit erregte, es gab eine Menge Zeugen, eine Menge Leute, wurde
dieser Dichter verhaftet und zur Hinrichtung verurteilt. Aber
interessanterweise sagten einige seiner Untergebenen, dass es ungerecht war,
dass dieser Mann eine hohe Position innehatte, dass er viel Erfahrung hatte und
dass er für den Untergrund sehr wertvoll war. Warum wurde dieser Dichter
erschossen? Ich möchte betonen, dass die Frauen in diesem Fall als Ressource
genutzt wurden, was nicht immer
der Fall war. Ich möchte
Sie daran erinnern, dass wir in der Sendung "Kiew, Donbass" mit Marte
Gavrishko, Kandidat der historischen Wissenschaften, sprechen. Dieselbe Alexievich schrieb in ihrem Buch "Der Krieg ist kein
Frauengesicht" wiederholt Beispiele, zitierte, nun ja,
wieder waren es die Menschen
selbst, die sich daran erinnerten, die Frauen selbst, die im
Krieg kämpften, sagten, dass viele Frauen Mätressen ihrer Kommandanten wurden,
sie wurden dazu gezwungen. War das wahr? War das wirklich ein Massencharakter? Wenn wir über die Rote Armee sprechen, dann war das Phänomen der Feldfrauen sehr verbreitet. Und das ist im Grunde derselbe
Grund, der auch in der UNI UPA im Untergrund zu finden war. Das heißt, die Frauen hatten nicht genügend Machtmittel, um sich vor diesen sexuellen Belästigungen zu schützen
und sich zu wehren
und ihren Täter später
zu bestrafen, wenn sie
sexuell belästigt wurden. Auch in der U-Bahn
gibt es viele Fälle von Männern, die ihre
direkten weiblichen Untergebenen
belästigen. Und ich weiß zum Beispiel von
einem Fall, in dem Männer gezielt solche Frauen als Sekretärinnen anstellten, unter der Bedingung, dass sie ihre Mätressen sein würden. Und wenn wir über den Untergrund
sprechen, sollten wir immer bedenken, dass es nach '45, besonders in den frühen '50er Jahren, nur noch
sehr wenige Untergrundkämpfer gab. Sie waren alle tief im Untergrund, sie
lebten alle in Verstecken. Es war eine Zeit des totalen Misstrauens. Und die
Frauen, die im Untergrund waren, nenne ich einen geschlossenen Club. Man kann
raus, aber man kann nicht rein. Ich kenne viele Fälle von Frauen,
die schwanger wurden und einfach nur ihre Kinder zur Welt bringen und leben wollten,
nun ja, sei es mit fiktiven Dokumenten, aber um ihre Kinder nicht im Untergrund großzuziehen,
denn im Untergrund gab es eine sehr hohe Sterblichkeitsrate dieser Kinder
aufgrund der sanitären Bedingungen, aufgrund der Tatsache, dass Hinterhalte
gemacht wurden, gerade Kinder wurden während dieses Hinterhalts getötet. Und die Frauen wurden getötet. Diejenigen, die legal gebären
wollten, wurden einfach getötet, weil sie gefährlich waren. Das sind die
Art von Frauen, die Informationen herausgeben könnten, wenn sie gefangen
genommen werden, wiederum unter Verwendung dieser Erpressung von Kindern. Wir
werden dir also das Kind wegnehmen, entweder du sagst, was du weißt, oder es
wird dir schlechter ergehen. Und um auf dieses Beispiel
zurückzukommen: Es gab diesen Untergrund-Kolos, und er lud Jelena Andruszczak unter dieser Bedingung
zu sich ein, gab ihr eine Waffe,
ihre Beziehungen zu ihr waren
normal, und sie hoffte nicht auf dieses Angebot. Und als er ihr anbot, seine
Geliebte zu werden, lehnte sie ab. Sie lehnte ab, weil sie wusste, dass sie
bereits vom MGB verfolgt wurde, weil sie wusste, dass gegen ihre Verwandten bereits
ermittelt wurde, weil sie wussten, dass man bereits Schmutz über sie sammelte,
und sie lehnte ab. Und sie sagt, dass diese Zeit, dieses Jahr ihres Lebens, in
dem sie sich alleine versteckte, ohne Waffen, ohne Mittel, ohne Verbindungen,
für sie härter war als der Aufenthalt im Gulag, wo es Schwerstarbeit gab, wo es
absolute Unterernährung gab, wo Frauen einfach aus Mangel an medizinischer
Versorgung starben. Sie sagt, es sei wirklich schwer für sie gewesen, dieses Jahr zu überstehen. Aber sie sagt: "Ich
hatte große Angst davor, denn viele schwangere Frauen starben im Untergrund,
und eine ihrer direkten Begleiterinnen starb auch schwanger. Und im NKWD haben
sie sie ausgezogen und diesen nackten
Körper mit diesem Bauch, der schon sehr sichtbar war, haben sie einfach
öffentlich zur Schau gestellt, mit so einer teratologischen Absicht, um sie
einzuschüchtern: Schau, was dich erwartet, wenn du deinen bewaffneten Kampf
nicht aufgibst. Und sie lehnte ihn ab. Aber wenn wir über die
Strategien der Frauen sprechen,
sich gegen diese sexuelle Gewalt zu
wehren, ist das auch ein sehr komplexes Thema. Ich habe zum Beispiel ein
Beispiel wie Maria Kovalchuk, die sich darüber beklagte, dass ihr direkter
Begleiter Stemid sie vergewaltigt und mit Syphilis infiziert hat. Da Stemid jedoch eine sehr wichtige Position in der UPA innehatte, wurde sein Bruder
mit den Ermittlungen betraut, der die Beschwerdeführerin für schuldig
befand. Sie wurde erschossen. So war es für die Frauen tatsächlich schwierig,
zu beweisen, dass sie Opfer geworden waren. Aber das Beispiel von Andruszczak ist insofern erfolgreich, als es die Stärke von Frauen
zeigt. So war sie trotz schwieriger Umstände in der Lage, dieser Gewalt zu
widerstehen. Eine andere, zum Beispiel Jaroslawa
Romanin, erzählt, dass sie in Kiewka waren. Kiewka war
sehr klein. Sie waren dort zu acht.
Sie schliefen, wissen Sie, mit
Löffeln. Und sie erzählt, dass sie zu Bett gingen und sie
unerwünschte Berührungen, sagen wir mal, von einem Untergrundmann spürte.
Und sie ist einfach
aufgestanden und hat sich an den Tisch gesetzt, ist die ganze Nacht
aufgesessen. Und danach hat er gemerkt, dass es sich lohnt, damit aufzuhören
und es nicht mehr zu tun. Das ist eigentlich auch so ein interessantes
Beispiel. Ein anderes Beispiel ist
natürlich, dass manche Frauen einfach einen Gönner suchten. Das heißt, wenn man
in ein komplett männliches Umfeld
kommt, wird der Körper
zu einer sehr ernst zu
nehmenden Ressource, und man kann ihn nutzen, um.... Nur um zu überleben. Ja, einfach um zu überleben. Und
so sage ich vielen Leuten, dass die Beispiele, denen ich begegnet bin, die ich recherchiert
habe, zeigen, dass die üblichen,
vielleicht für einige
Leute, Liebesgeschichten tatsächlich Überlebensstrategien für Frauen
sind. Hier zum Beispiel wird es einen Film wie diesen geben, er ist sehr bekannt,
er läuft bereits, über Anna Popovic und Hrinishek, geschrieben
von Doluca. Es ist beides eine absolut reale Geschichte, von realen Menschen.
Aber es ist auch die Geschichte einer Frau, die die Ressourcen ihres Körpers
nutzen musste, um unter diesen Bedingungen zu überleben. Sie wurde zur
Geliebten, nun ja, und später zur Geliebten. Da sie lange untergetaucht waren, entwickelte Hryniszek eine enge Bindung
zwischen ihnen. Später rettete
er sie sogar und organisierte ihre Entlassung aus dem Krankenhaus. Obwohl sie
bereits nur noch einen Arm hatte, weil sie diesen bei einem Überfall verloren
hatte, nahm er ihn ihr zurück, damit sie bei ihm sein konnte. Und als seine Frau aus dem Exil
zurückkam, war seine Frau, mit der er zwei Kinder hatte, sogar bei ihrer
Hochzeit dabei. Es ist also alles ein Dorf, jeder kennt jeden. Als seine Frau
zurückkam, sagte sie zu ihm, na ja, weißt du, du
musst dich entscheiden, denn wie soll
ich in das Dorf gehen? Die
Frage ist also: Entweder du lässt dich von ihr scheiden, wie es sich gehört,
oder wir beenden einfach die Beziehung. Und in der Tat war es
auch dort eine komplizierte Geschichte. Wir haben buchstäblich nur noch zwei Minuten. Ich
möchte Sie noch fragen, warum in Russland der Große Vaterländische Krieg und der Zweite Weltkrieg
verherrlicht werden und dieses
Thema daher nicht behandelt wird, ebenso wie die Gewalt gegen Frauen. Warum gibt es auch in der Ukraine
Widerstand gegen die Forschung zu diesem Thema? Schweigen? Ich denke, viele Leute sagen zu
mir: "Nun, wartet nur, lasst diese Leute sterben, das heißt, Zeugen, Augenzeugen oder die
Vergewaltiger und ihre Opfer selbst. Aber für mich ist es sehr wichtig, diese Frauen zu befragen,
eigentlich, weil sie nicht danach gefragt wurden, sie wollten es nicht hören.
Weil es nicht in das heroische Narrativ passt. Für sehr viele Ukrainer sind
die UNU, die PACI, diejenigen Helden, die für die Idee der ukrainischen Staatlichkeit und so weiter
gestorben sind. Und das ist wirklich wahr. Sie haben wirklich gekämpft, sie haben ihr
Leben und ihre Gesundheit usw. auf dem Altar dieser Idee der Staatlichkeit
geopfert. Aber gleichzeitig müssen wir auch über diese schwierigen Momente
sprechen. Ich denke, dass dieser Widerstand jetzt mit unserem Kriegszustand zusammenhängt. So viele Menschen suchen in der
Vergangenheit nach Beispielen für Heldentum. Und in der Tat wird diese
Geschichte wieder instrumentalisiert. Das heißt, Geschichte als Diskurs der
Macht. Die Behörden versuchen, mit der Armee zu flirten und Männer zu
ermutigen, in den Krieg zu ziehen, indem sie das romantische Bild eines
bronzenen Helden aufbauen, der keine Verbrechen begeht, der kämpft und so weiter.
Deshalb erleben wir jetzt wieder
diesen Widerstand, der sehr unterschiedliche Formen annimmt. Sogar
Drohungen mit physischer Gewalt. Das heißt, sie wollen nicht hören, sie wollen nicht sehen, wir wollen warten und so weiter. Aber wir müssen uns darüber im Klaren sein, dass wir der westlichen
Wissenschaft bereits hinterherhinken,
oder? Aber ich denke, dass wir in
Kriegszeiten noch mehr darüber reden
müssen, um die Frauen zu schützen, die jetzt
dort sind und die vielleicht
auch unter dieser geschlechtsspezifischen und sexuellen Gewalt leiden. Es ist ein schweres Thema,
ein schwieriges Thema,
über das zu sprechen ist, ein Thema, das leider im Moment und für unser
Land relevant ist, wie Martha richtig sagt, wir befinden uns im Krieg. Dennoch
werden wir diese Themen weiterhin ansprechen. In unserem Programm gibt es keine
Tabus. Dies ist das Programm "Kiew. Donbass".
Heute wurde sie von Victoria Yermolaeva und Tatyana Kurmanova für Sie moderiert. Und unser Gast war Marta Gavrishko, Kandidatin der historischen
Wissenschaften.
|
||
|
||