• Олена Проскура "Запiзнiла сповiдь" 
  •    



     
     

     
     
     

    Олена Василівна Проскура, всесвітньовідомий український фахівець з дитячої психології, учениця Г.С.Костюка і О.В.Запорожця. У цьому унікальному виданні, підготовленому в жанрі "приватної історії" - спогади про страшні воєнні і повоєнні роки, дитячий будинок, дорослішання, навчання у педагогічному училищі і педагогічному інституті. Значну частину книги займає розповідь про аспірантські роки і подальшу працю в Інституті психології, друзів і колег, багатьох з яких уже немає з нами, про репресії проти української еліти 60-70 рр. Книга містить також цікавий науковий доробок Олени Василівни останніх років - дослідження з історії педагогіки, присвячені Софії Русовій, Янушу Корчаку, Василю Сухомлинському, Якову Рєзніку. У презентації взяли участь академіки НАПН України психологи Сергій Дмитрович Максименко і Наталя Василівна Чепелєва, педагоги Олександра Яківна Савченко, Ольга Василівна Сухомлинська, Надія Михайлівна Бібік, багато співробітників Інституту психології, колишні аспіранти Олени Василівни, колеги і друзі її чоловіка - відомого українського фізика Олександра Івановича Проскури 
     
     
     
     
     
     

     
     
     
    Автор цієї щирої, зворушливої сповіді має багато чеснот. Для мене найяскравіші – її любов до людей, вроджена допитливість і гіпервідпо- відальність. Усе це я відчуваю у книзі, яку варто прочитати не лише моєму поколінню, а й молоді. Ця сповідь не запізніла, вона на часі.
    Олександра Савченко
     
     
    "Сповідь" Олени Проскури – це відверті і щирі сторінки про її особисту долю, у якій віддзеркалилося майже усе ХХ століття, його події, багато в чому трагічні, особливо в його радянському вимірі. Вони пропущені через особисту долю тендітної жінки, яка не просто вистояла у непростому двобої з часом, а відбулася як дружина, мати, товариш і друг, психолог і педагог високого ґатун- ку, і, що найбільш виразно, віднайшла, попри всі складнощі, свою ідентичність. Цю книгу варто прочитати, бо це справжня література, написана вміло і емоційно проникливо, яка веде читача від історії повсякденності до міркувань про час, в який живемо.
    Ольга Сухомлинська
     
     
    Дане унікальне видання, на яке вже давно очікує широка аудиторія, є яскравим прикладом авторських спогадів людини трагічної та складної долі, яка вистояла у не- простих життєвих перепетіях, творила себе і стала видатним вітчизняним педагогом і науковцем.
    Доля, а радше – добрі люди зберегли Олену Проскуру задля того, щоб ми могли сьогодні наблизитись до пізнання її в різних іпостасях – підлітка та школярки після- воєнного дитячого будинку, енергійної та успішної студентки, прекрасної дружини, матері та бабусі, відомої дослідниці, яка постійно співпрацювала з дошкільними закла- дами, школами та родинами.
    На непростому життєвому шляху Олени Проскури, віддзеркаленому в книзі її вмі- лим літературним хистом, завжди були поряд щирі друзі та великі особистості, про яких вона тепло пише на сторінках рукопису, і які допомогли не лише вижити, подолати всі- лякі негаразди, а й стати пошанованою в інтелектуальному середовищі та в патріо- тичному колі сподвижників-шістдесятників.
    Значною та невіддільною складовою цієї книги є творчі роздуми високофахового педагога, що розкривають портрети корифеїв та джерела сучасної педагогічної науки. Зі сторінок мемуарів постає образ жінки-характерниці, досвід якої конче потріб- ний сьогодні молодим людям – студентам, батькам, майбутнім науковцям – всі вони з нетерпінням очікують на публікацію цієї книжки.
    Богдан Кияк
       
     
    Так мы жили. Размеренно, счастливо, подло. Как и положено было жить советскому человеку. В зависимости от конкретных обстоятельств и возможностей. Ежедневно оглядываясь на опасность, идущую от тоталитарного государства-надсмотрщика. Обычная жизнь советской интеллигенции, твердо и уверенно назывемой властью “прослойкой”.
    Эта книга – не комментарий к прошлому, к прошедшей жизни. В ней нет однозначных оценок, политологических размышлений. Обычное повествование, фиксирование имен, поступков, знакомств и расставаний. Расставаний смерти и расставаний арестов. Всё, как и было в той стране. Счастье зачатия и рождения ребенка... и шепотное сообщение сотрудника об услышанном по “Свободе” или “Голосу Америки”.
    Сопротивление – лишь один из аспектов жизни. Да, были и французские маки, и советские диссиденты, но была и обыденная жизнь с любовью, радостью, защитой диссертации, чтением умной книги и привычной обязанностью посещать бессмысленные собрания и политинформации. Здесь, в книге – правда. Обыденная правда имен, поступков, знакомств и расставаний. Спустя десятилетия наши потомки захотят нас лучше понять. Нашу жизнь, наши страхи, нашу тоску и наше счастье. И ещё им будет очень важно понять, почему, волею судьбы получив неожиданную роскошь свободы и демократии, мы так трудно, так мучительно учились пользоваться этим. Ни в воспоминаниях Левка Лукьяненка, ни в моих тюремных воспоминаниях они, наши потомки, ответы не найдут. Потому что там их нет.
    Ответ – в спокойной, размеренной и очень честной книге госпожи Проскуры. Именно так мы жили. И, к сожалению, так продолжаем жить сегодня, в начале 21 века.
    Семен Глузман, врач, бывший политзаключенный
       
     
    Олена Василівна Проскура – добре відомий в Україні вчений, педагог і психолог, автор низки навчальних, науково-популярних та методичних посібників, присвячених проблемам розвитку, навчання та виховання дітей, формування особистості та індивідуальності, створенню умов для розвитку їх здібностей. Написані нею твори, що стали підсумком багаторічних досліджень і спостережень, враховують досвід видатних філософів та педагогів – дослідників процесу мислення та пізнання людиною світу – від Аристотеля, Гегеля, Спінози, Ж-Ж. Руссо, Г. Песталоцці до В.О. Сухомлинського, ідеї яких Олена Василівна добре знала і творчо використовувала в сучасних умовах. Тому її виступи та письмові рекомендації педагогам та батькам щодо змісту і методів навчання сприймалися з великою повагою і залишаються актуальними при вирішенні сучасних проблем виховання та навчання.
    Спілкуючись при виконанні спільних досліджень напівпровідників з відомим фахівцем у галузі фізики та історії фізики Проскурою Олександром Івановичем, я знав, що його дружина Олена Василівна – талановитий вчений у галузі педагогіки і психології. Коли ж Олена Василівна дозволила мені, як колезі чоловіка та педагогу за освітою ознайомитися з рукописом її спогадів, я був дуже вдячний за велике довір’я і, не дивлячись на власне перевантаження, з великою увагою прочитав її спогади від першої сторінки до останньої.
    Аналізуючи кожен крок свого свідомого життя, Олена Василівна прийшла до висновку, що головним стимулом до початку роботи над цими спогадами стало усвідомлення провини, пов’язаної з пропущеною в дитинстві можливістю допомогти пані Ірині, яка у роки війни переховувала її під столом у своєму домі, зберегла життя і стала для неї святою жінкою. Спогади про цю, імовірно, лише уявну провину, Олена Василівна тяжким каменем носить в собі упродовж життя. Це – один із вчинків, що свідчить про її надзвичайну відповідальність, чесність і справедливість. Весь твір, як і вся діяльність Олени Василівни сповнені повагою до людей, доброзичливістю, великою вдячністю всім (незабутим!) вихователям, вчителям, членам родини, учням, вихованцям, колегам та старим і новим друзям. Це відчувається на кожній сторінці спогадів і саме це стимулює бажання ознайомитися з наступною сторінкою спогадів цієї особливої людини.
    Війна забрала початок життя Олени Василівни, позбавила її маминої та батьківської любові, турботи рідних бабусі та дідуся і родинного тепла, необхідного для щасливого дитинства, зробила її круглою сиротою в дитячому будинку з постійним почуттям голоду, при якому щастям сприймалася промерзла картопля, знайдена у полі пізно восени та будь-які недоїдки, знайдені на весняному полі. Більшість вихователів та вчителів із співчуттям ставились до вихованців, підтримували дітей, додавали їм віри в свої сили і в майбутнє.
    Повоєнні труднощі описано Оленою Василівною без прикрас, надзвичайно реалістично. Не солодким було життя всього народу, але найбільше труднощі вплинули на долю сиріт. Олена Василівна вже тоді намагалася жити порядно, законослухнянно і стала однією з небагатьох вихованців дитячих будинків, яка зуміла втриматись у житті, стати на ноги. Пам’ять Олени Василівни переповнена згадками переважно про добрих однокласників та милосердних вчителів. Але враження про пережите Олена Василівна не могла забути. Співчуття до сиріт, які перебувають у дитячих будинках, не зітерлось, і вона свою діяльність зосередила на роботі по покращенню долі сиріт.
    Опис цього повчального шляху – від вихованця дитячого будинку до викладача університету та автора програми та підручників для вихователів та батьків – потребує поширення, наприклад, у формі художнього кінофільму.
    Враховуючи сучасні технічні можливості, не потребує великих затрат виготовлення та розміщення в інтернеті відеофільму з інтерв’ю Олени Василівни, який буде надзвичайно корисним як для моральної підтримки вихованців дитячих будинків, яких, на жаль, за даними Олени Василівни, не набагато поменшало у порівнянні з повоєнним періодом, так і для їх вихователів та для батьків, яких вчитиме спокійному, сповненому любові, лагідному ставленню до дітей, сприятиме актуальному для нинішнього періоду розвитку суспільства, зміцненню родинних стосунків, традиційних для нашого народу. Адже головним недоліком освіти нині є загальний для всіх сфер життя країни – сільського господарства, промисловості, спілки митців… – поділ на начальників та виконавців, механізмом взаємодії між якими найчастіше залишається недовіра і навіть страх. Стверджуючи, що школа – це модель суспільства, Олена Василівна пише: «Генеральний секретар керує всією країною, директор заводу – тисячами робітників і інженерів, голова колгоспу – цілим селом, вчитель – повними класами учнів, а часто і їхніми батьками. Він - їхній керівник, начальник. Хто керує, той завжди правий . Ми ж прагнемо демократії, гуманності, тобто людяності, а не авторитаризму».
    Говорячи про помітну рису, відому як відкритість наших співвітчизників у дискусіях, Олена Василівна відзначає перш за все готовність переважно полемізувати, протиставляти, заперечувати, а не погоджуватись із думкою співрозмовника. І стверджує, що не можна вважати життя повноцінним, коли людина не вміє радіти життю, не знаходить причин для радості, не вміє їх бачити, не створює їх, не привчена дбати про те, щоб бути привітною, приємною для інших, помічати в інших позитиви, цінувати їх. Вона згадує про початок запровадження ідей гуманіста В.О. Сухомлинського, який головним завданням суспільства і школи вважав повернення дітям радості, створення умов для неї, заохочення уміння радіти у житті. На жаль, наміри здійснення реформи освіти залишились лише намірами.
    Детально описуючи кроки свого творчого зростання, життєві проблеми своєї родини, колег та друзів, Олена Василівна розмірковує про зміст та проблеми життя і розвитку людини, країни, суспільства, про патріотизм та міжнаціональні відносини на офіційному та побутовому рівнях, про проблеми та долю змішаних українсько-єврейських сімей, про роль родинних свят та традицій у вихованні дитини. Зокрема, цікаві міркування приведені щодо лозунгу “критика – рушій прогресу”. Проте критика часто приводить до взаємних образ та появи противника, а не нових ідей.
    Однією із запорук успішної співпраці між членами групи, між керівником та колективом Олена Василівна вважає особливість стилю спілкування та взаємин, з яким їй пощастило зустрітися в житті. Важливими у поведінці є готовність не очікувати на подяку, а самому завжди бути вдячним, висловлюватись без різких і надто виразних суджень, добирати відповідних термінів.
    Значна частина Спогадів Олени Василівни присвячена поглядам та діяльності відомих громадських діячів - шестидесятників та вчених та історичних постатей, з працями яких вдається познайомитись. Серед них – класики Жан-Жак Руссо. Марія Монтесорі. Софія Русова, та близький до нашого часу Януш Корчак з його книгою "Як любити дитину" – педагогічною енциклопедію, що розкриває різні умови появи дитини у цьому світі, хід її розвитку, її можливості та найголовніші її потреби, В.О.Сухомлинський з ідеєю школи радості, Я.Б.Рєзнік – відомий в Україні педагог, психолог, перший в Радянській Україні доктор педагогічних наук, що народився 22 квітня 1892 року в мальовничому, нині – всесвітньо відомому Чорнобилі. Видана окремою книгою ця частина Сповіді стала б хорошим навчальним посібником з педагогіки.
    Олена Василівна пригадує, що після її доповіді на республіканській конференції з проблем виховання дітей-сиріт перший секретар обкому партії Полтавщини Федір Моргун звернувся до присутніх: "Давайте ще раз поаплодуємо Олені Василівні за чудову доповідь. Як шкода, що я не чув такого, коли в мене підростали діти". Нині потрібно ще раз подякувати Олені Василівні за чудову книгу, широко інформувати про неї вихователів дошкільних закладів та вчителів початкових класів, громадськість, щоб запобігти тим помилкам, які допускаються у навчальних закладах та родинах, необізнаних з порадами видатних педагогів, зокрема Олени Василівни. 
    Вчений секретар Інституту фізики Національної академії наук України кандидат фіз.-мат. наук В.С. Манжара

     



     
     
     

     

     

                                                                                                Презентація книги Олени Проскури "Запізніла сповідь"



     

     



     




    ukrainisch


     
     
    • Gebundene Ausgabe: Запiзнiла сповiдь
    • Verlag: Interservis Kiev; 1. Auflage 
    • Gebundene Ausgabe: Februar (2016)
    • Autor: Olena Proskura
    • Sprache: Ukrainisch
    • Größe und/oder Gewicht: 20,8 x 15,2 x 3,2 cm
    • Seiten: 506 Seiten mit Abb.
    • Gewicht: 700 g
    • ISBN-10: 6176964768
    • ISBN-13: 978-6176964766
    • Preis: € 29,95 
     
     
       
     
    Produktbeschreibungen:


    Elena Proskura, eine weltbekannte ukrainische Expertin für Kinderpsychologie und Schülerin von G. S. Kostyuk und O. V. Zaporozhets, präsentiert in dieser einzigartigen Publikation im Genre der "privaten Geschichte" ihre erschütternden Erinnerungen an Krieg und Nachkriegszeit: an das Leben im Waisenhaus, an ihre Jugend, an das Studium am Lehrerseminar und am Pädagogischen Institut.

    Ein großer Teil des Buches widmet sich ihrer Zeit als Doktorandin sowie ihrer späteren Arbeit am Institut für Psychologie. Dabei erinnert sie auch an Freunde und Kollegen – viele von ihnen fielen der Unterdrückung der ukrainischen Intelligenz in den 1960er- und 1970er-Jahren zum Opfer.

    Das Buch enthält zudem interessante wissenschaftliche Arbeiten von Elena aus ihren späteren Jahren, darunter Forschungen zur Geschichte der Pädagogik, gewidmet unter anderem Sofia Rusova, Janusz Korczak, Wassili Suchomlinski und Jakov Reznik.

    Die Buchpräsentation wurde von zahlreichen prominenten Persönlichkeiten besucht: Wissenschaftler der Nationalen Akademie der Pädagogischen Wissenschaften der Ukraine wie Sergey Dmitrievich Maksimenko und Natalia V. Chepeleva, Pädagogen wie Alexander Y. Savchenko, Olga Suchomlinska und Nadezhda Bibik sowie viele Mitarbeiter des Instituts für Psychologie, ehemalige Studenten von Elena und Kollegen und Freunde ihres verstorbenen Ehemannes, des bekannten ukrainischen Physikers Alexander Ivanovich Proskura.


     
       
     
     
     
     
     

    Der Autor dieses aufrichtigen und bewegenden Geständnisses besitzt viele Tugenden. Für mich ist die auffälligste davon ihre Liebe zu den Menschen und ihre freie, verantwortungsvolle Neugier. All das spürt man in diesem Buch. Es ist eine Lektüre, die nicht nur meiner Generation, sondern auch der Jugend ans Herz gelegt werden sollte. Dieses Geständnis ist nicht verspätet erschienen – es ist genau zur rechten Zeit gekommen.
    Oleksandr Savchenko

     

    Das "Bekenntnis" von Elena Proskura ist eine offene und aufrichtige persönliche Schilderung ihres Schicksals, in dem sich nahezu das gesamte 20. Jahrhundert widerspiegelt – oftmals tragisch, vor allem unter sowjetischen Bedingungen. Sie erlebte diese Zeit als eine fragile Frau, die standhaft dem unruhigen Kampf der Epoche trotzte. Sie blieb Frau, Mutter, Freundin, Psychologin und Pädagogin von höchstem Rang – und vor allem bewahrte sie trotz aller Widrigkeiten ihre eigene Identität. Dieses Buch ist unbedingt lesenswert: Es ist echte Literatur, kunstvoll und voller Emotion geschrieben, die den Leser mitten hinein in die alltägliche Geschichte jener Zeit führt, die noch immer auf unser heutiges Leben einwirkt.
    Olga Suchomlinska

     

    Diese einzigartige Ausgabe, auf die das breite Publikum lange gewartet hat, ist ein großartiges Beispiel für persönliche Erinnerungen an ein schweres und tragisches Schicksal. Elena Proskura durchlebte schwierige Jahre und wurde dennoch eine herausragende Wissenschaftlerin und Pädagogin.

    Ihr Schicksal – und die guten Menschen an ihrer Seite – haben Elena Proskura gerettet und uns so die Möglichkeit gegeben, ihr facettenreiches Leben kennenzulernen: als jugendliche Schülerin im Waisenhaus nach dem Krieg, als energische und erfolgreiche Studentin, als schöne Frau, Mutter und Großmutter, als berühmte Forscherin, die stets mit Bildungseinrichtungen, Schulen und Familien zusammenarbeitete.

    Der schwierige Lebensweg von Elena Proskura spiegelt sich in diesem Buch wider – durch ihre literarische Begabung, durch die aufrichtige Freundschaft zu bedeutenden Persönlichkeiten, über die sie mit großer Wärme schreibt, und durch die Unterstützung, die ihr half, alle Widrigkeiten zu überwinden und sich einen Platz in intellektuellen und patriotischen Kreisen der 1960er-Jahre zu erarbeiten.

    Ein wesentlicher und untrennbarer Teil des Buches ist das kreative Denken dieser hochprofessionellen Pädagogin, die in ihren Erinnerungen Portraits von bedeutenden Persönlichkeiten und Quellen der modernen Pädagogik enthüllt. Auf den Seiten dieser Memoiren entsteht das Bild einer starken und erfahrenen Frau, deren Beispiel besonders jungen Menschen – Studenten, Eltern, zukünftigen Wissenschaftlern – Mut machen kann.
    Bogdan Kyyak

     

    So lebten wir: ruhig, gemessen – so, wie es einem sowjetischen Bürger zustand, entsprechend den spezifischen Gegebenheiten und Möglichkeiten. Jeden Tag bestand die Gefahr, ins Visier eines totalitären Staates zu geraten. Das war das gewöhnliche Leben der sowjetischen Intelligenz: äußerlich gefestigt und wohlständig, doch innerlich voller Unsicherheit.

    Dieses Buch ist kein Kommentar und kein abschließendes Urteil über die Vergangenheit. Es ist eine nüchterne Schilderung, eine Aufzeichnung von Namen, Handlungen, Begegnungen und Abschieden – von Trennungen durch Tod oder Verhaftung. Es erzählt von den Freuden der Geburt eines Kindes ebenso wie vom heimlichen Lauschen auf die Stimmen von „Freiheit“ oder „Voice of America“.

    Widerstand war nur ein Aspekt des Lebens. Ja, es gab französische Résistance-Kämpfer und sowjetische Dissidenten, aber das alltägliche Leben bestand auch aus Liebe, Freude, klugen Büchern, nutzlosen Sitzungen und politischer Information. In diesem Buch findet sich die Wahrheit – mit echten Namen, echten Ereignissen, echten Trennungen. Unsere Nachkommen sollen verstehen können, wie wir lebten, wovor wir Angst hatten, was unser Glück ausmachte.

    Und es ist sehr wichtig zu verstehen, warum es uns, als das Schicksal uns unerwartet den Luxus von Freiheit und Demokratie schenkte, so schwerfiel, diesen richtig zu nutzen. Weder die Erinnerungen von Lewko Lukjanenko noch meine Gefängnismemoiren geben darauf eine Antwort.

    Die Antwort liegt in diesem ruhigen, gemessenen und sehr ehrlichen Buch von Elena Proskura. So lebten wir – und leider leben wir auf ähnliche Weise auch heute noch im frühen 21. Jahrhundert.
    Semyon Glusman




    Elena Proskura ist eine in der Ukraine bekannte Wissenschaftlerin, Pädagogin und Psychologin, Autorin zahlreicher pädagogischer, populärwissenschaftlicher und methodischer Werke zur Entwicklung, Erziehung und Bildung von Kindern sowie zur Persönlichkeitsbildung und Entfaltung individueller Begabungen. Ihre Schriften, das Ergebnis jahrelanger Forschung und Beobachtungen, beruhen auf den Erfahrungen bedeutender Philosophen und Pädagogen – von Aristoteles, Hegel und Spinoza bis zu Jean-Jacques Rousseau, Pestalozzi und Wassili Suchomlinski, deren Ideen Elena kannte und kreativ an moderne Bedingungen anpasste. Ihre Reden und schriftlichen Empfehlungen für Lehrkräfte und Eltern genießen hohen Respekt und bleiben auch heute für die Lösung aktueller Bildungsfragen relevant.

    Während der gemeinsamen Forschungen mit dem bekannten Physiker und Historiker der Physik Alexander Proskura wurde mir bewusst, dass seine Frau Elena eine begabte Wissenschaftlerin auf dem Gebiet der Pädagogik und Psychologie ist. Als ich, ein Kollege und Bildungswissenschaftler, das Manuskript ihrer Erinnerungen las, empfand ich große Dankbarkeit für ihr Vertrauen und verfolgte mit größter Aufmerksamkeit jede Seite ihres Berichts.

    Bei der Analyse ihres Lebensweges kam Elena zu dem Schluss, dass der wichtigste Anstoß für ihre Erinnerungen das Gefühl der Schuld war – verbunden mit der verpassten Möglichkeit, einem Kind, Irina, die während des Krieges unter ihrem Tisch versteckt wurde, umfassender zu helfen. Diese Erinnerung, die sie als lebenslange innere Verpflichtung betrachtet, offenbart Elenas außergewöhnliches Verantwortungsbewusstsein und ihre tiefe menschliche Integrität. Ihr gesamtes Werk, wie auch ihr Leben, ist erfüllt von Respekt, Güte und Dankbarkeit gegenüber all jenen – Lehrern, Erziehern, Familienangehörigen, Studierenden, Kollegen und Freunden –, die sie begleiteten. Dies ist auf jeder Seite ihrer Erinnerungen spürbar und weckt den Wunsch, immer weiter zu lesen.

    Der Krieg prägte Elena früh, nahm ihr Elternhaus, mütterliche Liebe und familiäre Wärme. Er machte sie zu einer Waise, die im Kinderheim ständigen Hunger und Entbehrungen erlebte, wo selbst gefrorene Kartoffeln auf den Feldern als Glück empfunden wurden. Viele Erzieher behandelten die Kinder mit Mitgefühl, unterstützten sie und gaben ihnen Glauben an sich selbst und an eine bessere Zukunft.

    Die Nachkriegszeit schildert Elena unverblümt und realistisch. Das Leben war für alle schwer, doch besonders hart traf es die Waisenkinder. Trotz allem gelang es Elena, durch Fleiß und Gesetzestreue aufzusteigen und sich zu behaupten. Ihre Erinnerungen an mitfühlende Lehrer und Kameraden überwiegen, doch die Prägung der Kriegsjahre blieb tief verwurzelt. Dieses Mitgefühl für Waisenkinder prägte später auch ihre berufliche Tätigkeit.

    Der Weg Elenas – vom Waisenkind zur Hochschuldozentin und Autorin von Lehrplänen und -büchern – verdient es, in filmischer Form festgehalten zu werden. Eine solche Dokumentation wäre gerade heute eine wichtige moralische Unterstützung für Kinderheime, deren Zustände sich leider kaum verbessert haben, sowie für Eltern und Lehrer, die lernen müssen, Kinder liebevoll und respektvoll zu begleiten.

    Elena Proskura betont, dass Schule ein Modell der Gesellschaft ist: „Der Generalsekretär leitet ein ganzes Land, der Fabrikdirektor Tausende von Arbeitern, der Lehrer eine Klasse voller Schüler.“ Sie plädiert für Menschlichkeit statt Autoritarismus.

    Sie bemerkt die Eigenheit vieler Mitbürger, leidenschaftlich zu diskutieren und zu widersprechen, und hält fest, dass ein erfülltes Leben ohne die Fähigkeit, Freude zu empfinden und anderen Positives zu schenken, nicht möglich ist. Sie erinnert an die humanistische Pädagogik von Wassili Suchomlinski, der die Rückkehr der Freude ins Leben der Kinder als oberstes Ziel betrachtete.

    In ihren Erinnerungen reflektiert Elena Proskura auch über Patriotismus, gesellschaftliche und ethnische Beziehungen, gemischte ukrainisch-jüdische Familien, sowie über die Rolle familiärer Traditionen bei der Kindererziehung. Besonders interessant sind ihre Überlegungen zur Problematik der Kritik als vermeintlichem „Motor des Fortschritts“, die oft eher Feindseligkeit als neue Ideen hervorbringt.

    Einen Schlüssel zu gelingender Zusammenarbeit sieht Elena in der Kunst der zwischenmenschlichen Kommunikation: Dankbarkeit empfinden, nicht zu scharfe Urteile fällen und die Umstände anderer Menschen mit Milde betrachten.

    Ein wesentlicher Teil des Buches ist den Porträts herausragender Persönlichkeiten gewidmet: Jean-Jacques Rousseau, Maria Montessori, Sofija Rusova, Janusz Korczak und Wassili Suchomlinski – allesamt Pädagogen, die sich dem Glück der Kinder verschrieben hatten. Dieses Kapitel ihrer Erinnerungen könnte als ausgezeichnetes Lehrbuch der modernen Pädagogik dienen.

    Elena Proskura erinnert an eine Konferenz, bei der der Erste Sekretär der Poltawaer Regionalpartei Fjodor Morgun ihr nach einem Vortrag über die Erziehung von Waisenkindern applaudierte und sagte: „Wie schade, dass ich in meiner Kindheit solche Worte nicht hören konnte.“

    Heute bleibt uns, Elena Proskura für dieses wunderbare Buch zu danken – ein Buch, das Lehrer, Eltern und die gesamte Gesellschaft aufruft, aus den Fehlern der Vergangenheit zu lernen.


    Wissenschaftlicher Sekretär des Instituts für Physik der Nationalen Akademie der Wissenschaften der Ukraine Cand. Wissenschaft V.S. Manzhara