| Єврейський Музей уперше опублікував уривки зі знаменитого щоденника Володимира Гельфанда |
||
| 3 Adar 5785 (03.03.2025) |
||
 |
||
|
Музей “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” опублікував уривки з щоденника Володимира Гельфанда, що зберігається у фондах Музею, – нашого земляка, відомого викладача, який вів щоденник із юнацьких років упродовж усього життя і який є одним із найвидатніших прикладів щоденника “звичайної людини” в період від Другої світової війни до “епохи застою”. Щоденник за період з 1941 до 1946 року був опублікований молодшим сином Віталієм Гельфандом і виданий німецькою, шведською та російською мовами, і його публікація стала важливою подією, однак, повоєнні щоденники Володимира Гельфанда ще не публікувалися. У Музеї “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” міститься найбільший масив архіву Володимира Гельфанда, зокрема його повоєнні щоденники, які передав його молодший син Віталій Гельфанд, який нині мешкає в Німеччині та є одним із найактивніших організаторів і учасників руху на підтримку України. Єврейський Музей Дніпра повідомив, що вперше широкому загалу представлено фрагмент щоденника, що відноситься до періоду 1951 року. Ця перша публікація супроводжується вступною статтею заступника директора Музею, кандидата історичних наук, доктора Єгора Врадія, яку ми переопубліковуємо з люб’язного дозволу автора. |
||
|
«Володимир
Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність
припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До
цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи
мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і
польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом
відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне
самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів
Дніпра складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці
поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так
само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві
досягнення.
Будучи
школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які
відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте
провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді
зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як
позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів.
Про
все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник
(десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для
юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і
одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя.
На
сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та
поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були
лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного
міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і
страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за
таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і
славу не полишали молоду людину.
Після
закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир
Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного
факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х
рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави
повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників
1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та
досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових
товаришів.
У
1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом
дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною
своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня
1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного
науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на
новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за
згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш
студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він
так любить університет…». Володимир достатньо критично
оцінював реакцію викладачки, вважав, що вона намагається грітися у
променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його
зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого
тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за
роман «Буря»: «Еренбург отримав 100
тисяч…».
Для
Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений
автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час,
та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо,
як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь
призму порівняння із творчістю І. Еренбурга.
Літературні
читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До
речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший
обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду –
Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше,
раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі
та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема
говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком
1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел
Архипович».
Не
менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж
записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так
само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь
пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно
підкорятися думці». Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої
людини, яка так прагне літературного визнання?
У
1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку
знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї
війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського
державного університету.
Уже
тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість
І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт
для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого
роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею
В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного
університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте,
забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки.
Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм
літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід –
60-річний ювілей письменника.
Готуючись
до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті,
присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних
радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських).
Проте
під час відрядження він зважується на відчайдушний крок –
завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли
встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу
живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом
– 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася.
На
жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у
цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати
свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955
р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років.
Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та
суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали
об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань.
У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та
українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось
велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років.
Лише
через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда
– Віталія – з’явилося перше видання військових
щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з
найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття
війни.
У
день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим
читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка
так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та
планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше.
Єгор Врадій».
|
||
 |
||
 |
||
| Познайомитися з опублікованим уривком зі щоденника Володимира Гельфанда можна на сайті Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні” https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |
 |
КОНТАКТИ ПІДТРИМАЙТЕ НАС |
|||
© Єврейськіа громада Дніпра / Jewish Community of Dnepr
| Jüdisches Museum veröffentlicht erstmals Auszüge aus dem berühmten Tagebuch von Wladimir Gelfand |
||
| 3 Adar 5785 (03.03.2025) |
||
|
||
|
Das Museum „Jüdische Erinnerung und Holocaust in der Ukraine“ hat Auszüge aus dem Tagebuch von Wolodymyr Gelfand veröffentlicht, das in der Sammlung des Museums aufbewahrt wird. Wolodymyr Gelfand war ein Landsmann, ein bekannter Lehrer, der von seiner Jugend an sein ganzes Leben lang Tagebuch geführt hat und eines der herausragendsten Beispiele für das Tagebuch eines „einfachen Menschen“ in der Zeit zwischen dem Zweiten Weltkrieg und der „Ära der Stagnation“ ist. Das Tagebuch für die Zeit von 1941 bis 1946 wurde von seinem jüngeren Sohn Vitaly Gelfand in deutscher, schwedischer und russischer Sprache herausgegeben und war ein wichtiges Ereignis. Das Museum „Erinnerung an das jüdische Volk und den Holocaust in der Ukraine“ beherbergt das größte Archiv von Wladimir Gelfands Tagebüchern, einschließlich seiner Nachkriegstagebücher, die von seinem jüngsten Sohn Witalij Gelfand weitergegeben wurden, der heute in Deutschland lebt und einer der aktivsten Organisatoren und Teilnehmer der Bewegung zur Unterstützung der Ukraine ist. Wie das Jüdische Museum von Dnipro mitteilte, wird zum ersten Mal ein Fragment des Tagebuchs aus dem Jahr 1951 der Öffentlichkeit zugänglich gemacht. Dieser ersten Veröffentlichung liegt ein einleitender Artikel des stellvertretenden Direktors des Museums, des promovierten Historikers Dr. Yehor Vradii, bei, den wir mit freundlicher Genehmigung des Autors wiedergeben. |
||
|
«Wladimir
Gelfand, war wie viele seiner Altersgenossen, die ihre Kindheit und
Jugend in den 1920er und 1930er Jahren verbrachten, fasziniert von der
Welt der Wörter. Das digitale Zeitalter war noch fast sieben Jahrzehnte
entfernt. Die Aussichten, außerhalb der Sowjetunion zu reisen, waren so
illusorisch wie Flüge zu anderen Planeten in der Galaxis. So blieb das
Buch die einzige Möglichkeit, die Welt zu entdecken, und gab zum Teil
auch eine kleine Hoffnung auf Selbstdarstellung. Wir können nur
vermuten, was den Jungen vom Ufer des Dnipro sonst noch motivierte ihre
ersten jugendlichen Gedichte verfassen. Auf die eine oder andere Weise
gehören poetische Versuche in diesem Alter zum Leben vieler Menschen
wie die erste Liebe, Träume von einer heroischen Zukunft und
Lebenserfolge.
Als Schüler nahm Wolodymyr an verschiedenen literarischen Veranstaltungen teil, die in der großen, aber provinziellen Vorkriegsstadt Dnipro stattfanden, die sehr groß und bevölkerungsreich war. Manchmal beschloss er, seine eigenen Reden zu halten, und nahm in seiner jugendlichen Art sowohl positive Rückmeldungen als auch kritische Bemerkungen zu seinen eigenen Werken scharf wahr. All dies erfahren wir aus seinen Tagebucheinträgen, und das Tagebuch selbst (Dutzende von Schulheften, Notizbüchern und separaten Blättern) erwies sich für den jungen Mann und späteren Erwachsenen als eine Art Vertrauter und gleichzeitig als ein Hauptwerk, das er sein ganzes Leben lang schrieb. Die Seiten der Tagebücher spiegeln alle menschlichen Erfahrungen, Erfolge und Niederlagen wider. So wie bei jedem von uns. Der Hintergrund der menschlichen Geschichte waren jedoch harte Zeiten - der Beginn des deutsch-sowjetischen Krieges, das Verlassen seiner Heimatstadt und die Evakuierung ins Ungewisse, die Mobilisierung zur Roten Armee und die schrecklichen Prüfungen des Krieges bis zu seinem Ende. Doch selbst unter diesen oft unmenschlichen Umständen ließen den jungen Mann seine Träume von literarischem Schaffen und Ruhm nicht los. Nach dem Ende des Krieges und dem Aufschub der Demobilisierung trat Wolodymyr Gelfand 1947 in die philologische Abteilung der Fakultät für Geschichte und Philologie der Staatlichen Universität Dnipro ein. Das Ende der 1940er Jahre war eine äußerst interessante Zeit, denn zu dieser Zeit kehrte die Generation der Absolventen von 1941 an die Universität zurück, oder besser gesagt, sie kehrte zum ersten Mal an die Universität zurück, und viele von ihnen waren, wie Wolodymyr, vom Krieg und der Erfahrung des Überlebens, den Emotionen des Sieges und dem Verlust ihrer Lieben und Mitstreiter gezeichnet. 1946 schloss Oles Honchar sein Studium ab und veröffentlichte gleichzeitig mit der Verteidigung seiner Diplomarbeit den ersten Teil seiner Fronttrilogie, Die Bannerträger, in der ukrainischen Literatur. Ende März 1948 beschrieb V. Gelfand in seinem Tagebuch eine Sitzung der literarischen Forschungsgruppe der Universität und berichtete über die Reaktion der Dozenten auf die Nachricht, dass O. Honchar für Die Bannerträger den Stalinpreis (zweite Klasse) erhalten hatte: „Und Honchar, unser Student, hat auch 50 Tausend erhalten. Er ist froh, von hier wegzukommen. Aber er liebt die Universität so sehr». Volodymyr hat die Reaktion des Lehrers sehr kritisiert, glaubte, dass sie versuchte, sich im Ruhm eines talentierten Absolventen zu sonnen. Aber vielleicht hat ihn der materialistische Ansatz bei der Bewertung des literarischen Werks eines anderen diesjährigen Preisträgers, Ilja Erenburg, gestört, der den Preis für seinen Roman „Der Sturm“ erhielt: „Erenburg erhielt 100 Tausend…». Für Vladimir Gelfand ist Ilja Ehrenburg nicht nur ein Lieblingsautor. Er ist eine Art literarische Gottheit, mit der er das Glück hatte, zur gleichen Zeit zu leben, und gleichzeitig ein unerreichbares Ideal. Aus den Seiten des Tagebuchs geht hervor, wie oft Volodymyr die Werke anderer zeitgenössischer Schriftsteller durch das Prisma des Vergleichs mit Ehrenburgs Werk bewertet. Literarische Lesungen und Diskussionen gehörten damals zum Studentenleben. Übrigens war zur gleichen Zeit ein anderer begabter junger Mann mit einem ebenso dramatischen Schicksal während der Kriegszeit, Pavlo Zahrebelnyi, Student der Fakultät, allerdings ein Jahr älter. Er war ein Jahr jünger als V. Gelfand, kam aber trotzdem früher an die Universität. Es ist davon auszugehen, dass sie sich kannten und wiederholt Kontakt hatten. Diese Annahme wird insbesondere durch die Adressnotizen in V. Gelfands Notizbuch gestützt, die auf Anfang 1948 datiert sind: „Dnipropetrovs'k, ul. Karl Marx St. 121, Wohnung 78. Zahrebelnyi Pavlo Arkhipovych“. Nicht weniger interessant ist der Zeitungsausschnitt, der auf der ersten Seite desselben Notizbuchs eingeklebt ist, ein Zitat von Nikolai Gogol: „Ein Mensch, der schreibt, sollte die Feder nicht aufgeben, so wie ein Maler den Pinsel nicht aufgeben sollte. Er soll etwas schreiben, und zwar jeden Tag. Es ist notwendig, dass die Hand lernt, dem Gedanken absolut zu gehorchen“. Was ist das, wenn nicht ein motivierendes Motto für einen jungen Mann, der so sehr nach literarischer Anerkennung strebt? 1949 heiratete Gelfand Berta Koifman, die er seit den Vorkriegsjahren kannte und mit der er während des Krieges in Kontakt blieb, und wechselte an die Philologische Fakultät der Staatlichen Molotow-Universität. Bereits hier setzt er sich als Student der russischen Philologie nicht nur als Leser mit dem Werk I. Ehrenburgs auseinander, sondern wählt dessen Werke auch als Gegenstand seiner studentischen Literaturforschung. Die Analyse des bereits erwähnten Romans „Der Sturm“ ist das Thema seiner Diplomarbeit. Während der Arbeit daran erhielt V. Gelfand die Erlaubnis, an die Staatliche Universität Moskau zu reisen, um Materialien zu sammeln und in Bibliotheken zu arbeiten. Im Nachhinein können wir jedoch sagen, dass dies nicht der einzige Zweck der Reise war. Tief in seinem Herzen hegte Volodymyr die Hoffnung, sein literarisches Idol zu treffen. Außerdem gab es einen großen Anlass - den 60. Geburtstag des Schriftstellers. Geburtstag des Schriftstellers. In Vorbereitung darauf versuchte Gelfand erfolglos, seine Artikel über Ehrenburgs Erbe anzubieten, indem er sich an die Redakteure sowohl der zentral-sowjetischen als auch der regionalen Zeitungen (einschließlich derer in Dnipro) wandte. Während seiner Geschäftsreise beschloss er jedoch, einen verzweifelten Schritt zu tun - er wollte Ehrenburgs Moskauer Wohnung besuchen. Wie der ehrgeizige Student die Adresse des lebenden Klassikers der Sowjetzeit ausfindig machen konnte, lässt sich bis heute nicht genau feststellen. Fest steht jedoch, dass es am 6. Februar 1951 zu einem kurzen Treffen kam. Leider war das Schicksal in der Zukunft nicht so günstig für V. Gelfand wie an diesem Tag Anfang Februar. Es gelang ihm nie, seinen Wunsch nach Literatur zu verwirklichen. Dies war vor allem auf die Lebensumstände zurückzuführen. Im Jahr 1955 kehrte er nach Dnipro zurück, wo er die nächsten 28 Jahre lebte. Er arbeitete als Lehrer für russische Sprache und Literatur, später auch für Geschichte und Sozialkunde. Er und seine Familie waren wiederholt offenen antisemitischen Beleidigungen und sogar Verfolgung ausgesetzt. In den 1960er und 1970er Jahren veröffentlichte Gelfand Essays in russischer und ukrainischer Sprache in der lokalen Presse. Es gelang ihm jedoch nie, etwas Großes und Zusammenhängendes zu schaffen, wovon er seit seiner Kindheit geträumt hatte. Erst dreißig Jahre nach seinem Tod erschien dank der Bemühungen von Vladimir Gelfands Sohn Vitaliy die erste Ausgabe der Kriegstagebücher seines Vaters. Bis heute sind sie eines der offensten Zeugnisse eines „normalen“ Menschen über die Schrecken des Krieges. Zum Geburtstag von Volodymyr Gelfand möchten wir unseren Lesern ein Fragment eines Tagebucheintrags über ein Treffen mit I. Ehrenburg anbieten, das einem 28-jährigen jungen Mann voller Träume und Zukunftspläne so viel bedeutete. Dieses Fragment wird zum ersten Mal veröffentlicht. Jegor Vradij». |
||
|
||
|
||
| Den veröffentlichten Auszug aus dem Tagebuch von Volodymyr Helfand können Sie auf der Website des Museums „Jüdische Erinnerung und Holocaust in der Ukraine“ lesen https://jmhum.org/uk/founds/2069-mr-ya-buti-pis-mennikom |
 |
KONTAKTE UNTERSTÜTZEN SIE UNS |
|||
russisch / ukrainisch