Gelfand, Wladimir. Tagebuch 1941-1946/Presse

Щоби зрозуміти незвичність серіалу, варто дізнатися про його творців. Це офіційна копродукція Канади, Німеччини і Франції, а виробниками були компанія Tandem Productions від Studiocanal і BRON Studios для ZDF. Фінансовий супровід надавав найбільший у Скандинавії медійний гігант Nordic Entertainment Group. Сценаристами та режисерами «Гри тіней» виступили шведи Монс Морлінд і Бйорн Стейн, які свого часу створили один із прикметних серіалів нашого часу — «Міст». А в головних ролях знялися такі голлівудські зірки, як Майкл Сі Голл («Декстер»), Логан Маршалл-Грін («Куорі») і Тейлор Кітч («Справжній детектив»), а Кітч іще й став продюсером, вперше після «Вейко» 2018 року. Фактичне виробництво серіалу відбувалося два роки тому в Чехії — у Празі та під Прагою, де відзняли 8 серій (цього року було запланована зйомка ще 8 серій, але все зупинив коронавірус). Перші дві серії презентували в червні 2019-го на телевізійному фестивалі в Монте-Карло, і вже тоді стало зрозуміло: це значно відвертіший, сміливіший і зліший матеріал, ніж дозволяли собі німці (й німцям) до цього. І передовсім через відсутність однозначності героїв, усіх без винятку національностей та етносів.

За великим рахунком у «Грі тіней» персонажі не є позитивними чи негативними — вони поліморфні, цілком правильно передуючи сутність свого часу й місця, де залишені долею в живих люди мають ознаки й жертв, і катів, міняючи сутність, як дволикий Янус маски, поперемінно.

І це стосується всіх учасників проєкту під назвою «Берлін-1946», пекельного жаху на землі у вигляді «одного величезного гнилого пирога», поділеного на чотири частини між країнами-переможцями — Сполученими Штатами Америки на південному заході, Радянським Союзом на сході, Великою Британією на заході та Францією на півночі. І цей «пиріг» не так просто прийняти глядачеві та переварити, як і звикнути до зміни масок.

Американський військовий розказує герою, що за «банку квасолі тут можна взяти польську дівчинку», а в готелі для переміщених осіб живуть «євреї, військовополонені і психи». Чому так знецінюють поляків? Звідки в Берліні після закінчення Другої світової євреї?.. І, звісно, тут на кожному кроці продовжують вмирати люди. Попри те, що місто розбомблене нанівець, і в пошуках адреси немає сенсу вказувати вулицю, бо самих вулиць уже не існує. Так, війна ніби закінчилася. Але саме «ніби», бо, як каже радянський майор, «вона просто перейшла в іншу фазу», коли всім керує не так бажання вижити, як прагнення помститися.

Серіал лише спочатку виглядає детективом, як жанровий прийом оповідаючи історію про бруклінського поліцейського Макса Маклафліна (Кітч), запрошеного до американського сектору в Берліні зробити невеличкий поліцейський відділок за нью-йоркським зразком, та насправді він приїздить не для цього — він шукає брата-дезертира, що зник у Німеччині. Але детектив — це гра, аби заманити глядача й показати йому справжню ситуацію існування Берліна після офіційного завершення Другої світової війни, бо насправді йдеться ледь не всуціль про помсту. «Помста» навіть як слово на івриті з’являється в серіалі: залишки євреїв, які збираються у групу під назвою «некама», що і є «помстою» на івриті, не біжать у Палестину, щоби створити новий дім, як вони кажуть, — «ми залишаємося, щоб помститися за смерть наших».

Мститься німкеня, яку зґвалтували два американські солдати, — за допомогою «доброго лікаря» цих солдат відшукали, заманили, зв’язали, щоб забити їх до смерті сталевою трубою.

Мститься брат Макса, Моріц Маклафлін (Маршалл-Грін), який, як солдат у складі американської армії, заходить до концентраційного табору «Дахау» й божеволіє від побаченого. Він дезертує, їде до Берліна, щоб вистежувати колишніх наглядачів табору та інших есесівців, знаходити їх і катувати в манері, подібній до «Сімки» Девіда Фінчера чи «Пили» Джеймса Вана.

Мститься радянський майор, вбиваючи розумного німця, здатного налагодити життя в Берліні, бо добрих німців для нього не існує.

І врешті мститься німець, «добрий доктор», мститься тим німцям, які підтримали окупаційній лад американців.

Ненависть до німців тут постійна, вона виявляється в поглядах, діях, словах, у ставленні. «Американська повія!» — кричить дівчинка старшій за неї німкені, що стала поліцейською в американському секторі. А коли вона ж, виправдовуючись перед британкою, каже «не всі німці були нацистами, багато хто намагався...», їй зі злістю відказують: «Плювати, що ви намагалися — у вас не вийшло!». Але якщо раніше подібний закид, втім, цілком виправданий, мовчки ковтався, тепер так не є. «Пішла в сраку, корова тупа!» — проказує обпльована, нехай вже і в порожній кімнаті та собі під ніс. Оцей момент — незгоди із продовженням звинувачень — це нова тенденція, яка з’явилася десь у 90-х роках, уже після об’єднання Німеччини. Не те щоби звинувачення не було справедливим — якщо й меншість підтримувала Гітлера, то більшість злочинно мовчала, — але після зміни двох поколінь народ уже інший. А ще можна викликати зворотну реакцію в того, кого постійно б’єш, — і може вийти на кшталт Другої світової, згадаймо, спричиненої Веймарськими санкціями. Зворотна реакція, теж справедливо, почала виникати через відкриття фактів, на які півсторіччя закривали очі, — на факти насильства «освободителей» по відношенню до «освобожденных». У «Грі тіней» Макс, переглядаючи дві папки із заявами про зґвалтування, дивується такій великій кількості. На що йому називають усю кількість — 100 тисяч, і додають: «І це лише ті, хто заявив». А враховуючи тогочасне (приблизне) населення Берліна — це майже всі жінки, рахуючи старих і дітей. Про тему масових берлінських зґвалтувань солдатами Червоної армії, заборонену для згадки, вперше розказала у книжці-щоденнику Марта Гіллерс «Жінка в Берліні», опублікованій 1954 році в США, 1955-му в Британії й 1959-го в Німеччині, тим не менше, нещадно розкритикованій і фактично нівельованій, і перевиданій по смерті авторки лише через 50 років. Але це «голос німкені», в який могли б і не повірити. Інша справа, що про це в деталях розказував уже сам представник Радянської армії, Володимир Гельфанд, його щоденник видали в Росії 2015 року, і син автора, коментуючи текст і дії росіян під час війни, казав: «...йшли вони з однією метою — мстити і вбивати». І це не дивує.

Екранізована 2008 року «Жінка в Берліні» показала більше, ніж можна було прочитати, і вразила більше весь світ, хоча б тому, що люди на 80% візуали і мислять картинками. А мінісеріал «Наші матері, наші батьки» 2013 року цей ефект подвоїв, нехай і маніпулятивно, вдаючись до образливої брехні, кинутої, мов камінь у відповідь, мов фраза «сам дурень». Немов настав час розставити всі крапки над «і».

В серіалі є кадр, у якому видно напис російською на одній із колон у порожньому банківському сховищі, переробленому на поліцейський відділок: «Слава тебе, советская отчизна, твои сыны до Берлина дошли. 5.6.1945». В іншому епізоді, намагаючись зрізати кут, радянська машина з продуктами заїхала в «американський сектор» і перевернулася. А коли місцеві, звісно, вічно голодні, захотіли взяти трохи розкиданих овочів, солдати почали в них стріляти, вбиваючи навіть дітей. Який вік у німців, стать чи, не дай Боже, освіта — радянським солдатам не суттєво. Навіть якщо головна героїня Ельза Ґартен (Ніна Госс) — головна інспекторка поліції з освітою в царині семіотики, її так само принижують, роздягають і тицяють: «Ваш народ почав війну». При цьому далі творці серіалу чомусь не заходять і не показують безмежні злочини 19-ї армії, що зайшла в Берлін у травні 1945-го. В серіалі лунає одна фраза віцеконсула американського сектору Тома Франкліна (Голл): «Їхня головна мета — занепад Заходу», — оце й усе. Навіть майор, Александр Ізосімов (чеський актор Іван Г’Вера), врешті стає благодійником і відпускає чоловіка головної героїні (чому?).

Якщо вже все відомо про вчинки нацистів, треба відкрити і все, що було зроблено Росією (як добровільною і бажаною правонаступницею Радянського Союзу). Книга Гіллерс була лише початком розкриття злочинів людей з СРСР. Продовжив її «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, можливо, найбільш значна, шокова для Заходу відвертість про радянський лад, яка хоча би трохи підірвала основи мерзенного залицяння французьких (псевдо)інтелектуалів до переможного лівого радикалізму марксистів. Потім був «Криголам» Віктора Суворова. Але наразі, особливо зважаючи на «Гру тіней», є сенс продовжувати далі. Бо, «щоб ніколи не повторилося», над Німеччиною провели Нюрнберзький процес, власне, під час якого й відбуваються події серіалу. Але такий процес не провели над Росією, хоча б над комуністичною Росією, якщо поки руки не дійшли до путінської, й до засудження тортур, заподіяними цивільним українцям і українським військовополоненим на Донбасі проросійсько налаштованими сепаратистами. І провести такий процес треба не через ненависть і не заради помсти, а заради справедливості на землі. Як мінімум тому, що «ненависть, — як каже німкеня, — це виснажливе почуття», парадоксально перепрошуючи за неї. А помста невідворотно міняє людину, відвертаючи її від Бога, і не суттєво, ти представник «обраного» народу чи ні. Якщо вже кіт на таке може зреагувати, то як зреагує Бог... Про кота, як лакмусовий папірець — один із найліричніших і найдраматичніших моментів серіалу: кіт заходить у вікно до кухні, але зупиняється й не йде до своєї хазяйки, дівчини, яка тільки що забила до смерті своїх ґвалтівників, на що дівчина, засмучена проникливою реакцією кота, риторично питає: «Що, ти мене вже не впізнаєш?»

Um die Ungewöhnlichkeit der Serie zu verstehen, sollten Sie sich über ihre Schöpfer informieren. Dies ist eine offizielle Koproduktion von Kanada, Deutschland und Frankreich, und die Produzenten waren Tandem Productions von Studiocanal und BRON Studios für das ZDF. Finanzielle Unterstützung kam von Skandinaviens größtem Mediengiganten Nordic Entertainment Group. Die Drehbuchautoren und Regisseure von "Game of Shadows" waren die Schweden Mons Morlind und Bjorn Stein, die einst eine der bemerkenswertesten Serien unserer Zeit geschaffen haben - "Bridge". Mit Hollywoodstars wie Michael C. Goll ("Dexter"), Logan Marshall-Green ("Quarry") und Taylor Kitsch ("The Real Detective"), und Kitsch wurde erstmals seit "Weiko" auch Produzent. 2018. Die eigentliche Produktion der Serie fand vor zwei Jahren in Tschechien statt – in Prag und in der Nähe von Prag, wo 8 Folgen gedreht wurden (in diesem Jahr waren weitere 8 Folgen geplant, aber alles wurde durch das Coronavirus gestoppt). Die ersten beiden Serien wurden im Juni 2019 beim Monte Carlo Television Festival präsentiert, und schon damals war klar: Das ist viel offenerer, frecher und böserer Stoff, als sich die Deutschen (und Deutschen) zuvor erlaubt haben. Und vor allem wegen der fehlenden Eindeutigkeit der Helden, alle ausnahmslos, Nationalitäten und Ethnien.

Im Großen und Ganzen sind die Charaktere in "Game of Shadows" weder positiv noch negativ - sie sind polymorph, gehen zu Recht der Essenz ihrer Zeit und ihres Ortes voraus, wo Überlebende Anzeichen von Opfern und Henkern haben und die Essenz wie eine Zwei verändern -gesichtige Janusmaske, abwechselnd .

Und das gilt für alle Teilnehmer des Projekts namens "Berlin-1946", ein höllischer Horror auf Erden in Form von "einem riesigen faulen Kuchen", aufgeteilt in vier Teile zwischen den siegreichen Ländern - den USA im Südwesten, den Sowjets Union im Osten, Großbritannien im Westen und Frankreich im Norden. Und dieser "Kuchen" ist nicht so leicht vom Betrachter zu nehmen und zu verdauen, sowie sich an den Maskenwechsel zu gewöhnen.

Das amerikanische Militär erzählt dem Helden, dass "ein polnisches Mädchen wegen einer Dose Bohnen hierher gebracht werden kann", und dass "Juden, Kriegsgefangene und Hellseher" in einem Hotel für Vertriebene leben. Warum werden Polen so abgewertet? Wo in Berlin nach dem Ende des Zweiten Weltkriegs?.. Und natürlich sterben hier auf Schritt und Tritt Menschen. Trotz der Tatsache, dass die Stadt zunichte gemacht ist und auf der Suche nach einer Adresse macht es keinen Sinn, die Straße anzugeben, da die Straßen selbst nicht mehr existieren. Ja, der Krieg scheint vorbei zu sein. Aber es ist "als ob", weil, wie der Sowjetmajor es ausdrückt, "es einfach in eine andere Phase eingetreten ist", in der alles weniger von Überlebenslust als von Rachegelüsten bestimmt wird.

Die Serie wirkt nur anfangs wie ein Detektiv, als Genrerezeption, die die Geschichte des Brooklyner Polizisten Max McLaughlin (Kitsch) erzählt, der in den amerikanischen Sektor in Berlin eingeladen wurde, um eine kleine Polizeistation nach New Yorker Vorbild zu bauen, aber tatsächlich tut er es nicht kommen Sie dafür - er sucht einen Bruder, der in Deutschland verschwunden ist. Aber der Detektiv ist ein Spiel, um den Zuschauer zu verführen und ihm die reale Situation Berlins nach dem offiziellen Ende des Zweiten Weltkriegs zu zeigen, denn eigentlich geht es fast nur um Rache. "Rache" taucht in der Serie sogar als Wort auf Hebräisch auf: Die Überreste von Juden, die sich zu einer Gruppe namens "nekama" versammeln, was auf Hebräisch "Rache" bedeutet, fliehen nicht nach Palästina, um eine neue Heimat zu schaffen, wie sie sagen "Wir bleiben, um unseren Tod zu rächen."
Eine deutsche Frau, die von zwei amerikanischen Soldaten vergewaltigt wurde, rächt sich - mit Hilfe eines "guten Arztes" wurden diese Soldaten gefunden, angelockt, gefesselt, um sie mit einem Stahlrohr zu töten.

Max' Bruder Moritz McLaughlin (Marshall-Green) rächt sich: Als Soldat der US-Armee dringt er in das KZ Dachau ein und dreht durch. Er desertiert, reist nach Berlin, um ehemalige Lagerwärter und andere SS-Männer aufzuspüren, zu finden und zu foltern, ähnlich wie in David Finchers "Seven" oder James Wangs "Saw".

Der sowjetische Major rächt sich, indem er einen klugen Deutschen tötet, der in Berlin seinen Lebensunterhalt verdienen kann, weil es für ihn keine guten Deutschen gibt.

Schließlich rächt sich ein Deutscher, ein "guter Arzt", an den Deutschen, die das amerikanische Besatzungssystem unterstützt haben.

Der Hass auf die Deutschen ist hier ständig, er manifestiert sich in Ansichten, Taten, Worten, Einstellungen. "Amerikanische Prostituierte!" - schreit ein Mädchen, das älter ist als ihr Deutscher, das Polizist im amerikanischen Sektor wurde. Und als sie sich bei der Britin entschuldigt und sagt: "Nicht alle Deutschen waren Nazis, viele haben es versucht...", wird ihr verärgert gesagt: "Spuck was du versucht hast - du hast es nicht geschafft!". Aber wenn früher ein solcher Vorwurf jedoch durchaus berechtigt ist, wurde stillschweigend geschluckt, jetzt ist es nicht so. "Ging in den Arsch, dumme Kuh!" - Aussätzige Spucke, auch in einem leeren Zimmer und unter der Nase. Dieser Moment - Uneinigkeit über die Fortsetzung der Anschuldigungen - ist ein neuer Trend, der irgendwo in den 90er Jahren nach der Wiedervereinigung Deutschlands auftauchte. Nicht, dass die Anschuldigung ungerecht wäre – wenn die Minderheit Hitler unterstützte, schwieg die Mehrheit kriminell – aber nach dem Wechsel von zwei Generationen sind die Menschen anders. Und Sie können eine Gegenreaktion von jemandem provozieren, den Sie ständig schlagen - und es kann wie der Zweite Weltkrieg aussehen, denken Sie daran, verursacht durch die Weimarer Sanktionen. Auch die gegenteilige Reaktion begann zu Recht durch die Entdeckung von Tatsachen, die ein halbes Jahrhundert lang ein Auge zugedrückt haben - gegenüber den Tatsachen der Gewalttaten "Befreier" gegen die "Befreiten". In The Game of Shadows staunt Max über die zahlreichen Vergewaltigungsvorwürfe. Dazu rufen sie die ganze Zahl an - 100 Tausend und fügen hinzu: "Und es sind nur diejenigen, die gesagt haben." Und angesichts der damaligen (ungefähren) Einwohnerzahl Berlins sind es fast alle Frauen, auch ältere Menschen und Kinder. Das Thema der Berliner Massenvergewaltigung durch Soldaten der Roten Armee, das nicht erwähnt werden darf, wurde jedoch erstmals in dem Tagebuchbuch Martha Hillers "Woman in Berlin" beschrieben, das 1954 in den USA, 1955 in Großbritannien und 1959 in Deutschland erschien , rücksichtslos kritisiert und faktisch nivelliert und nach dem Tod des Autors nur 50 Jahre später neu aufgelegt. Aber das ist die "Stimme eines Deutschen", an die sie vielleicht nicht glauben. Eine andere Sache ist, dass der Vertreter der Sowjetarmee, Wladimir Gelfand, ausführlich darüber berichtete, sein Tagebuch 2015 in Russland veröffentlicht wurde und der Sohn des Autors, der den Text und die Aktionen der Russen während des Krieges kommentierte, sagte: " ... sie gingen mit einem Ziel - Rache zu nehmen und zu töten. Und das ist nicht überraschend.

Der Film "Frau in Berlin" von 2008 zeigte mehr als zu lesen war und beeindruckte die ganze Welt mehr, zumindest weil 80 % der Menschen mit Bildern visualisieren und denken. Und die Miniserie "Unsere Mütter, unsere Väter" von 2013 verdoppelte diesen Effekt, wenn auch manipulativ, indem sie auf eine beleidigende Lüge zurückgriff, die als Antwort wie ein Stein geworfen wurde, wie der Satz "der Narr selbst". Als ob es an der Zeit wäre, alle Punkte über das "und" zu setzen.

In der Serie gibt es einen Rahmen, in dem auf einer der Säulen in einem leeren Banktresor, der in eine Polizeistation umgewandelt wurde, die Inschrift in russischer Sprache zu sehen ist: "Ehre sei dir, sowjetische Heimat, deine Söhne sind nach Berlin gekommen. 5.6.1945 ». In einer anderen Episode fuhr ein sowjetischer Imbisswagen in den "amerikanischen Sektor" und kippte um. Und wenn die Einheimischen natürlich immer hungrig waren, sie etwas verstreutes Gemüse mitnehmen wollten, fingen die Soldaten an, auf sie zu schießen und sogar Kinder zu töten. Wie alt die Deutschen sind, Geschlecht oder, Gott bewahre, Bildung - sowjetische Soldaten spielen keine Rolle. Auch wenn die Hauptfigur, Elsa Garten (Nina Goss), eine Polizeihauptkommissarin mit semiotischer Ausbildung ist, wird sie dennoch gedemütigt, entkleidet und gestochen: "Ihr Volk hat einen Krieg begonnen." Gleichzeitig gehen die Macher der Serie aus irgendeinem Grund nicht hinein und zeigen nicht die grenzenlosen Verbrechen der 19. Armee, die im Mai 1945 in Berlin einmarschiert ist. In der Serie gibt es einen Satz des amerikanischen Vizekonsuls des amerikanischen Sektors Tom Franklin (Hall): "Ihr Hauptziel ist der Niedergang des Westens" - das ist alles. Sogar der Major, Alexander Izosimov (tschechischer Schauspieler Ivan G’Vera), wird schließlich Philanthrop und lässt den Ehemann der Hauptfigur frei (warum?).

Wenn bereits alles über die Aktionen der Nazis bekannt ist, müssen wir alles entdecken, was Russland (als freiwilliger und wünschenswerter Nachfolger der Sowjetunion) getan hat. Hillers Buch war nur der Anfang, die Verbrechen von Menschen aus der UdSSR aufzudecken. Alexander Solschenizyns "Gulag-Archipel" setzte die vielleicht bedeutendste, schockierende Offenheit gegenüber dem Westen gegenüber dem Sowjetsystem fort, die die Grundlagen der abscheulichen Werbung französischer (Pseudo-)Intellektueller gegen den siegreichen Linksradikalismus der Marxisten zumindest leicht untergrub. Dann gab es "Icebreaker" von Victor Suvorov. Aber im Moment, insbesondere angesichts des Schattenspiels, ist es sinnvoll, weiterzumachen. Denn, "damit es nie wieder passiert", fanden die Nürnberger Prozesse tatsächlich über Deutschland statt, in denen die Ereignisse der Serie stattfinden. Aber ein solcher Prozess wurde gegen Russland nicht durchgeführt, zumindest nicht gegen das kommunistische Russland, es sei denn, es hat Putins Hände erreicht und verurteilt die Folter, die pro-russischen Separatisten an ukrainischen Zivilisten und ukrainischen Kriegsgefangenen im Donbass zufügen. Und ein solcher Prozess darf nicht aus Hass und Rache erfolgen, sondern aus Gerechtigkeit auf Erden. Zumindest, weil "Hass", sagt der Deutsche, "ein erschöpfendes Gefühl ist" und sich paradoxerweise dafür entschuldigt. Und Rache verändert unweigerlich einen Menschen, indem er ihn von Gott abwendet, und es spielt keine Rolle, ob Sie ein Vertreter des "auserwählten" Volkes sind oder nicht. Wenn eine Katze darauf reagieren kann, wie wird Gott reagieren ... Über eine Katze als Lackmustest - einer der lyrischsten und dramatischsten Momente der Serie: Eine Katze betritt das Küchenfenster, bleibt aber stehen und geht nicht zu seinem Herrin, ein Mädchen, das gerade ihre Vergewaltiger zu Tode gebracht hat, worauf das Mädchen, aufgebracht über die durchdringende Reaktion der Katze, rhetorisch fragt: "Was, du erkennst mich nicht mehr?"

«Гра тіней»: є сенс продовжувати далі

"Game of Shadows": Es macht Sinn, weiterzumachen


		«Гра тіней»: є сенс продовжувати далі На великих телеканалах Європи і Скандинавії вийшов драматичний серіал «Гра тіней» — про Берлін 1946 року, розділений на чотири зони між СРСР, США, Британією і Францією. Раніше нічого подібного, в такому трактуванні й такому вигляді, ще не знімалося. Тим важливіше розкласти створене по поличках. Щоби зрозуміти незвичність серіалу, варто дізнатися про його творців. Це офіційна копродукція Канади, Німеччини і Франції, а виробниками були компанія Tandem Productions від Studiocanal і BRON Studios для ZDF. Фінансовий супровід надавав найбільший у Скандинавії медійний гігант Nordic Entertainment Group. Сценаристами та режисерами «Гри тіней» виступили шведи Монс Морлінд і Бйорн Стейн, які свого часу створили один із прикметних серіалів нашого часу — «Міст». А в головних ролях знялися такі голлівудські зірки, як Майкл Сі Голл («Декстер»), Логан Маршалл-Грін («Куорі») і Тейлор Кітч («Справжній детектив»), а Кітч іще й став продюсером, вперше після «Вейко» 2018 року. Фактичне виробництво серіалу відбувалося два роки тому в Чехії — у Празі та під Прагою, де відзняли 8 серій (цього року було запланована зйомка ще 8 серій, але все зупинив коронавірус). Перші дві серії презентували в червні 2019-го на телевізійному фестивалі в Монте-Карло, і вже тоді стало зрозуміло: це значно відвертіший, сміливіший і зліший матеріал, ніж дозволяли собі німці (й німцям) до цього. І передовсім через відсутність однозначності героїв, усіх без винятку національностей та етносів. За великим рахунком у «Грі тіней» персонажі не є позитивними чи негативними — вони поліморфні, цілком правильно передуючи сутність свого часу й місця, де залишені долею в живих люди мають ознаки й жертв, і катів, міняючи сутність, як дволикий Янус маски, поперемінно. І це стосується всіх учасників проєкту під назвою «Берлін-1946», пекельного жаху на землі у вигляді «одного величезного гнилого пирога», поділеного на чотири частини між країнами-переможцями — Сполученими Штатами Америки на південному заході, Радянським Союзом на сході, Великою Британією на заході та Францією на півночі. І цей «пиріг» не так просто прийняти глядачеві та переварити, як і звикнути до зміни масок. Американський військовий розказує герою, що за «банку квасолі тут можна взяти польську дівчинку», а в готелі для переміщених осіб живуть «євреї, військовополонені і психи». Чому так знецінюють поляків? Звідки в Берліні після закінчення Другої світової євреї?.. І, звісно, тут на кожному кроці продовжують вмирати люди. Попри те, що місто розбомблене нанівець, і в пошуках адреси немає сенсу вказувати вулицю, бо самих вулиць уже не існує. Так, війна ніби закінчилася. Але саме «ніби», бо, як каже радянський майор, «вона просто перейшла в іншу фазу», коли всім керує не так бажання вижити, як прагнення помститися. Серіал лише спочатку виглядає детективом, як жанровий прийом оповідаючи історію про бруклінського поліцейського Макса Маклафліна (Кітч), запрошеного до американського сектору в Берліні зробити невеличкий поліцейський відділок за нью-йоркським зразком, та насправді він приїздить не для цього — він шукає брата-дезертира, що зник у Німеччині. Але детектив — це гра, аби заманити глядача й показати йому справжню ситуацію існування Берліна після офіційного завершення Другої світової війни, бо насправді йдеться ледь не всуціль про помсту. «Помста» навіть як слово на івриті з’являється в серіалі: залишки євреїв, які збираються у групу під назвою «некама», що і є «помстою» на івриті, не біжать у Палестину, щоби створити новий дім, як вони кажуть, — «ми залишаємося, щоб помститися за смерть наших». Мститься німкеня, яку зґвалтували два американські солдати, — за допомогою «доброго лікаря» цих солдат відшукали, заманили, зв’язали, щоб забити їх до смерті сталевою трубою. Мститься брат Макса, Моріц Маклафлін (Маршалл-Грін), який, як солдат у складі американської армії, заходить до концентраційного табору «Дахау» й божеволіє від побаченого. Він дезертує, їде до Берліна, щоб вистежувати колишніх наглядачів табору та інших есесівців, знаходити їх і катувати в манері, подібній до «Сімки» Девіда Фінчера чи «Пили» Джеймса Вана. Мститься радянський майор, вбиваючи розумного німця, здатного налагодити життя в Берліні, бо добрих німців для нього не існує. І врешті мститься німець, «добрий доктор», мститься тим німцям, які підтримали окупаційній лад американців. Ненависть до німців тут постійна, вона виявляється в поглядах, діях, словах, у ставленні. «Американська повія!» — кричить дівчинка старшій за неї німкені, що стала поліцейською в американському секторі. А коли вона ж, виправдовуючись перед британкою, каже «не всі німці були нацистами, багато хто намагався...», їй зі злістю відказують: «Плювати, що ви намагалися — у вас не вийшло!». Але якщо раніше подібний закид, втім, цілком виправданий, мовчки ковтався, тепер так не є. «Пішла в сраку, корова тупа!» — проказує обпльована, нехай вже і в порожній кімнаті та собі під ніс. Оцей момент — незгоди із продовженням звинувачень — це нова тенденція, яка з’явилася десь у 90-х роках, уже після об’єднання Німеччини. Не те щоби звинувачення не було справедливим — якщо й меншість підтримувала Гітлера, то більшість злочинно мовчала, — але після зміни двох поколінь народ уже інший. А ще можна викликати зворотну реакцію в того, кого постійно б’єш, — і може вийти на кшталт Другої світової, згадаймо, спричиненої Веймарськими санкціями. Зворотна реакція, теж справедливо, почала виникати через відкриття фактів, на які півсторіччя закривали очі, — на факти насильства «освободителей» по відношенню до «освобожденных». У «Грі тіней» Макс, переглядаючи дві папки із заявами про зґвалтування, дивується такій великій кількості. На що йому називають усю кількість — 100 тисяч, і додають: «І це лише ті, хто заявив». А враховуючи тогочасне (приблизне) населення Берліна — це майже всі жінки, рахуючи старих і дітей. Про тему масових берлінських зґвалтувань солдатами Червоної армії, заборонену для згадки, вперше розказала у книжці-щоденнику Марта Гіллерс «Жінка в Берліні», опублікованій 1954 році в США, 1955-му в Британії й 1959-го в Німеччині, тим не менше, нещадно розкритикованій і фактично нівельованій, і перевиданій по смерті авторки лише через 50 років. Але це «голос німкені», в який могли б і не повірити. Інша справа, що про це в деталях розказував уже сам представник Радянської армії, Володимир Гельфанд, його щоденник видали в Росії 2015 року, і син автора, коментуючи текст і дії росіян під час війни, казав: «...йшли вони з однією метою — мстити і вбивати». І це не дивує. Екранізована 2008 року «Жінка в Берліні» показала більше, ніж можна було прочитати, і вразила більше весь світ, хоча б тому, що люди на 80% візуали і мислять картинками. А мінісеріал «Наші матері, наші батьки» 2013 року цей ефект подвоїв, нехай і маніпулятивно, вдаючись до образливої брехні, кинутої, мов камінь у відповідь, мов фраза «сам дурень». Немов настав час розставити всі крапки над «і». В серіалі є кадр, у якому видно напис російською на одній із колон у порожньому банківському сховищі, переробленому на поліцейський відділок: «Слава тебе, советская отчизна, твои сыны до Берлина дошли. 5.6.1945». В іншому епізоді, намагаючись зрізати кут, радянська машина з продуктами заїхала в «американський сектор» і перевернулася. А коли місцеві, звісно, вічно голодні, захотіли взяти трохи розкиданих овочів, солдати почали в них стріляти, вбиваючи навіть дітей. Який вік у німців, стать чи, не дай Боже, освіта — радянським солдатам не суттєво. Навіть якщо головна героїня Ельза Ґартен (Ніна Госс) — головна інспекторка поліції з освітою в царині семіотики, її так само принижують, роздягають і тицяють: «Ваш народ почав війну». При цьому далі творці серіалу чомусь не заходять і не показують безмежні злочини 19-ї армії, що зайшла в Берлін у травні 1945-го. В серіалі лунає одна фраза віцеконсула американського сектору Тома Франкліна (Голл): «Їхня головна мета — занепад Заходу», — оце й усе. Навіть майор, Александр Ізосімов (чеський актор Іван Г’Вера), врешті стає благодійником і відпускає чоловіка головної героїні (чому?). Якщо вже все відомо про вчинки нацистів, треба відкрити і все, що було зроблено Росією (як добровільною і бажаною правонаступницею Радянського Союзу). Книга Гіллерс була лише початком розкриття злочинів людей з СРСР. Продовжив її «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, можливо, найбільш значна, шокова для Заходу відвертість про радянський лад, яка хоча би трохи підірвала основи мерзенного залицяння французьких (псевдо)інтелектуалів до переможного лівого радикалізму марксистів. Потім був «Криголам» Віктора Суворова. Але наразі, особливо зважаючи на «Гру тіней», є сенс продовжувати далі. Бо, «щоб ніколи не повторилося», над Німеччиною провели Нюрнберзький процес, власне, під час якого й відбуваються події серіалу. Але такий процес не провели над Росією, хоча б над комуністичною Росією, якщо поки руки не дійшли до путінської, й до засудження тортур, заподіяними цивільним українцям і українським військовополоненим на Донбасі проросійсько налаштованими сепаратистами. І провести такий процес треба не через ненависть і не заради помсти, а заради справедливості на землі. Як мінімум тому, що «ненависть, — як каже німкеня, — це виснажливе почуття», парадоксально перепрошуючи за неї. А помста невідворотно міняє людину, відвертаючи її від Бога, і не суттєво, ти представник «обраного» народу чи ні. Якщо вже кіт на таке може зреагувати, то як зреагує Бог... Про кота, як лакмусовий папірець — один із найліричніших і найдраматичніших моментів серіалу: кіт заходить у вікно до кухні, але зупиняється й не йде до своєї хазяйки, дівчини, яка тільки що забила до смерті своїх ґвалтівників, на що дівчина, засмучена проникливою реакцією кота, риторично питає: «Що, ти мене вже не впізнаєш?»
		~insertother~ Фото: tbivision.com