Щоби зрозуміти незвичність серіалу, варто дізнатися про його творців. Це офіційна копродукція Канади, Німеччини і Франції, а виробниками були компанія Tandem Productions від Studiocanal і BRON Studios для ZDF. Фінансовий супровід надавав найбільший у Скандинавії медійний гігант Nordic Entertainment Group. Сценаристами та режисерами «Гри тіней» виступили шведи Монс Морлінд і Бйорн Стейн, які свого часу створили один із прикметних серіалів нашого часу — «Міст». А в головних ролях знялися такі голлівудські зірки, як Майкл Сі Голл («Декстер»), Логан Маршалл-Грін («Куорі») і Тейлор Кітч («Справжній детектив»), а Кітч іще й став продюсером, вперше після «Вейко» 2018 року. Фактичне виробництво серіалу відбувалося два роки тому в Чехії — у Празі та під Прагою, де відзняли 8 серій (цього року було запланована зйомка ще 8 серій, але все зупинив коронавірус). Перші дві серії презентували в червні 2019-го на телевізійному фестивалі в Монте-Карло, і вже тоді стало зрозуміло: це значно відвертіший, сміливіший і зліший матеріал, ніж дозволяли собі німці (й німцям) до цього. І передовсім через відсутність однозначності героїв, усіх без винятку національностей та етносів.

За великим рахунком у «Грі тіней» персонажі не є позитивними чи негативними — вони поліморфні, цілком правильно передуючи сутність свого часу й місця, де залишені долею в живих люди мають ознаки й жертв, і катів, міняючи сутність, як дволикий Янус маски, поперемінно.

І це стосується всіх учасників проєкту під назвою «Берлін-1946», пекельного жаху на землі у вигляді «одного величезного гнилого пирога», поділеного на чотири частини між країнами-переможцями — Сполученими Штатами Америки на південному заході, Радянським Союзом на сході, Великою Британією на заході та Францією на півночі. І цей «пиріг» не так просто прийняти глядачеві та переварити, як і звикнути до зміни масок.

Американський військовий розказує герою, що за «банку квасолі тут можна взяти польську дівчинку», а в готелі для переміщених осіб живуть «євреї, військовополонені і психи». Чому так знецінюють поляків? Звідки в Берліні після закінчення Другої світової євреї?.. І, звісно, тут на кожному кроці продовжують вмирати люди. Попри те, що місто розбомблене нанівець, і в пошуках адреси немає сенсу вказувати вулицю, бо самих вулиць уже не існує. Так, війна ніби закінчилася. Але саме «ніби», бо, як каже радянський майор, «вона просто перейшла в іншу фазу», коли всім керує не так бажання вижити, як прагнення помститися.

Серіал лише спочатку виглядає детективом, як жанровий прийом оповідаючи історію про бруклінського поліцейського Макса Маклафліна (Кітч), запрошеного до американського сектору в Берліні зробити невеличкий поліцейський відділок за нью-йоркським зразком, та насправді він приїздить не для цього — він шукає брата-дезертира, що зник у Німеччині. Але детектив — це гра, аби заманити глядача й показати йому справжню ситуацію існування Берліна після офіційного завершення Другої світової війни, бо насправді йдеться ледь не всуціль про помсту. «Помста» навіть як слово на івриті з’являється в серіалі: залишки євреїв, які збираються у групу під назвою «некама», що і є «помстою» на івриті, не біжать у Палестину, щоби створити новий дім, як вони кажуть, — «ми залишаємося, щоб помститися за смерть наших».

Мститься німкеня, яку зґвалтували два американські солдати, — за допомогою «доброго лікаря» цих солдат відшукали, заманили, зв’язали, щоб забити їх до смерті сталевою трубою.

Мститься брат Макса, Моріц Маклафлін (Маршалл-Грін), який, як солдат у складі американської армії, заходить до концентраційного табору «Дахау» й божеволіє від побаченого. Він дезертує, їде до Берліна, щоб вистежувати колишніх наглядачів табору та інших есесівців, знаходити їх і катувати в манері, подібній до «Сімки» Девіда Фінчера чи «Пили» Джеймса Вана.

Мститься радянський майор, вбиваючи розумного німця, здатного налагодити життя в Берліні, бо добрих німців для нього не існує.

І врешті мститься німець, «добрий доктор», мститься тим німцям, які підтримали окупаційній лад американців.

Ненависть до німців тут постійна, вона виявляється в поглядах, діях, словах, у ставленні. «Американська повія!» — кричить дівчинка старшій за неї німкені, що стала поліцейською в американському секторі. А коли вона ж, виправдовуючись перед британкою, каже «не всі німці були нацистами, багато хто намагався...», їй зі злістю відказують: «Плювати, що ви намагалися — у вас не вийшло!». Але якщо раніше подібний закид, втім, цілком виправданий, мовчки ковтався, тепер так не є. «Пішла в сраку, корова тупа!» — проказує обпльована, нехай вже і в порожній кімнаті та собі під ніс. Оцей момент — незгоди із продовженням звинувачень — це нова тенденція, яка з’явилася десь у 90-х роках, уже після об’єднання Німеччини. Не те щоби звинувачення не було справедливим — якщо й меншість підтримувала Гітлера, то більшість злочинно мовчала, — але після зміни двох поколінь народ уже інший. А ще можна викликати зворотну реакцію в того, кого постійно б’єш, — і може вийти на кшталт Другої світової, згадаймо, спричиненої Веймарськими санкціями. Зворотна реакція, теж справедливо, почала виникати через відкриття фактів, на які півсторіччя закривали очі, — на факти насильства «освободителей» по відношенню до «освобожденных». У «Грі тіней» Макс, переглядаючи дві папки із заявами про зґвалтування, дивується такій великій кількості. На що йому називають усю кількість — 100 тисяч, і додають: «І це лише ті, хто заявив». А враховуючи тогочасне (приблизне) населення Берліна — це майже всі жінки, рахуючи старих і дітей. Про тему масових берлінських зґвалтувань солдатами Червоної армії, заборонену для згадки, вперше розказала у книжці-щоденнику Марта Гіллерс «Жінка в Берліні», опублікованій 1954 році в США, 1955-му в Британії й 1959-го в Німеччині, тим не менше, нещадно розкритикованій і фактично нівельованій, і перевиданій по смерті авторки лише через 50 років. Але це «голос німкені», в який могли б і не повірити. Інша справа, що про це в деталях розказував уже сам представник Радянської армії, Володимир Гельфанд, його щоденник видали в Росії 2015 року, і син автора, коментуючи текст і дії росіян під час війни, казав: «...йшли вони з однією метою — мстити і вбивати». І це не дивує.

Екранізована 2008 року «Жінка в Берліні» показала більше, ніж можна було прочитати, і вразила більше весь світ, хоча б тому, що люди на 80% візуали і мислять картинками. А мінісеріал «Наші матері, наші батьки» 2013 року цей ефект подвоїв, нехай і маніпулятивно, вдаючись до образливої брехні, кинутої, мов камінь у відповідь, мов фраза «сам дурень». Немов настав час розставити всі крапки над «і».

В серіалі є кадр, у якому видно напис російською на одній із колон у порожньому банківському сховищі, переробленому на поліцейський відділок: «Слава тебе, советская отчизна, твои сыны до Берлина дошли. 5.6.1945». В іншому епізоді, намагаючись зрізати кут, радянська машина з продуктами заїхала в «американський сектор» і перевернулася. А коли місцеві, звісно, вічно голодні, захотіли взяти трохи розкиданих овочів, солдати почали в них стріляти, вбиваючи навіть дітей. Який вік у німців, стать чи, не дай Боже, освіта — радянським солдатам не суттєво. Навіть якщо головна героїня Ельза Ґартен (Ніна Госс) — головна інспекторка поліції з освітою в царині семіотики, її так само принижують, роздягають і тицяють: «Ваш народ почав війну». При цьому далі творці серіалу чомусь не заходять і не показують безмежні злочини 19-ї армії, що зайшла в Берлін у травні 1945-го. В серіалі лунає одна фраза віцеконсула американського сектору Тома Франкліна (Голл): «Їхня головна мета — занепад Заходу», — оце й усе. Навіть майор, Александр Ізосімов (чеський актор Іван Г’Вера), врешті стає благодійником і відпускає чоловіка головної героїні (чому?).

Якщо вже все відомо про вчинки нацистів, треба відкрити і все, що було зроблено Росією (як добровільною і бажаною правонаступницею Радянського Союзу). Книга Гіллерс була лише початком розкриття злочинів людей з СРСР. Продовжив її «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, можливо, найбільш значна, шокова для Заходу відвертість про радянський лад, яка хоча би трохи підірвала основи мерзенного залицяння французьких (псевдо)інтелектуалів до переможного лівого радикалізму марксистів. Потім був «Криголам» Віктора Суворова. Але наразі, особливо зважаючи на «Гру тіней», є сенс продовжувати далі. Бо, «щоб ніколи не повторилося», над Німеччиною провели Нюрнберзький процес, власне, під час якого й відбуваються події серіалу. Але такий процес не провели над Росією, хоча б над комуністичною Росією, якщо поки руки не дійшли до путінської, й до засудження тортур, заподіяними цивільним українцям і українським військовополоненим на Донбасі проросійсько налаштованими сепаратистами. І провести такий процес треба не через ненависть і не заради помсти, а заради справедливості на землі. Як мінімум тому, що «ненависть, — як каже німкеня, — це виснажливе почуття», парадоксально перепрошуючи за неї. А помста невідворотно міняє людину, відвертаючи її від Бога, і не суттєво, ти представник «обраного» народу чи ні. Якщо вже кіт на таке може зреагувати, то як зреагує Бог... Про кота, як лакмусовий папірець — один із найліричніших і найдраматичніших моментів серіалу: кіт заходить у вікно до кухні, але зупиняється й не йде до своєї хазяйки, дівчини, яка тільки що забила до смерті своїх ґвалтівників, на що дівчина, засмучена проникливою реакцією кота, риторично питає: «Що, ти мене вже не впізнаєш?»

Um die Besonderheit der Serie Game of Shadows zu verstehen, lohnt sich ein Blick auf ihre Entstehung. Es handelt sich um eine offizielle Koproduktion von Kanada, Deutschland und Frankreich. Produziert wurde sie von Tandem Productions (Studiocanal) und BRON Studios für das ZDF, mit finanzieller Unterstützung durch den größten skandinavischen Medienkonzern, die Nordic Entertainment Group. Die Drehbuchautoren und Regisseure waren die Schweden Måns Mårlind und Björn Stein, die zuvor mit der Serie Die Brücke eines der markantesten TV-Formate unserer Zeit geschaffen hatten.

Mit Hollywood-Stars wie Michael C. Hall (Dexter), Logan Marshall-Green (Quarry) und Taylor Kitsch (True Detective) in den Hauptrollen — wobei Kitsch erstmals seit Waco (2018) auch als Produzent tätig war — wurde das Projekt prominent besetzt. Die Dreharbeiten fanden zwei Jahre zuvor in Tschechien statt, hauptsächlich in und um Prag. Gedreht wurden acht Folgen; acht weitere waren geplant, mussten jedoch pandemiebedingt verschoben werden. Die ersten beiden Episoden wurden im Juni 2019 beim Monte-Carlo Television Festival vorgestellt – und schon damals war klar: Diese Serie ist deutlich provokanter, direkter und düsterer, als es bisherige deutsche Produktionen gewagt haben. Vor allem wegen ihrer konsequent ambivalenten Figurenzeichnung – unabhängig von Nationalität oder Herkunft.

Im Kern zeigt Game of Shadows keine klaren Helden oder Schurken – alle Figuren sind komplex, ambivalent und spiegeln den moralischen und sozialen Ausnahmezustand ihrer Zeit. Überlebende tragen Merkmale von Opfern und Tätern zugleich, ihre Identitäten verschieben sich wie die Gesichter eines doppelköpfigen Janus – ständig im Wechsel.

Diese Ambivalenz betrifft sämtliche Beteiligten des Projekts "Berlin 1946", ein höllisches Szenario auf Erden – symbolisiert als „riesiger, faulender Kuchen“, in vier Teile aufgeteilt: der Südwesten unter US-Kontrolle, der Osten unter der Sowjetunion, der Westen unter britischer Aufsicht und der Norden unter französischer Verwaltung. Doch dieser „Kuchen“ lässt sich weder leicht schlucken noch verdauen – ebenso wenig wie die ständigen Maskenwechsel der Figuren.

Ein amerikanischer Soldat erklärt dem Protagonisten, dass man „für eine Dose Bohnen ein polnisches Mädchen herbringen“ könne, und dass „Juden, Kriegsgefangene und Wahrsager“ gemeinsam in einem Hotel für Displaced Persons untergebracht seien. Warum werden Polen so abgewertet? Was haben sie im Berlin nach Kriegsende überhaupt noch zu suchen? Und selbstverständlich stirbt hier an jeder Ecke jemand. Die Stadt ist zerstört – Adressen machen keinen Sinn mehr, da es keine Straßen im herkömmlichen Sinn mehr gibt.

Ja, der Krieg scheint vorbei zu sein. Aber das ist nur eine Illusion. Wie es ein sowjetischer Major ausdrückt: „Er ist nur in eine neue Phase eingetreten“ – eine Phase, in der nicht mehr das Überleben im Vordergrund steht, sondern das Verlangen nach Rache.

Die Serie Game of Shadows beginnt scheinbar als klassische Detektivgeschichte: Ein New Yorker Polizist, Max McLaughlin (gespielt von Taylor Kitsch), wird in den amerikanischen Sektor Berlins entsandt, um eine Polizeieinheit nach US-Vorbild aufzubauen. Doch in Wahrheit verfolgt er ein persönliches Ziel – er sucht seinen in Deutschland verschollenen Bruder. Die Detektivhandlung dient lediglich als Köder für das Publikum, um die Realität des Nachkriegs-Berlins zu vermitteln. Im Zentrum steht ein einziges Thema: Rache.

Der Begriff „Rache“ taucht in der Serie sogar auf Hebräisch auf: Überlebende des Holocaust haben sich zu einer Gruppe namens „Nekama“ zusammengeschlossen – „Rache“ auf Hebräisch. Sie fliehen nicht nach Palästina, um eine neue Heimat zu gründen, sondern bleiben in Berlin, um den Tod ihrer Familien zu rächen. Eine deutsche Frau, die von zwei amerikanischen Soldaten vergewaltigt wurde, rächt sich ebenfalls – mit Hilfe eines „guten Arztes“ lockt sie die Täter in eine Falle und tötet sie mit einem Stahlrohr.

Max’ Bruder, Moritz McLaughlin (Logan Marshall-Green), sinnt ebenfalls auf Vergeltung. Als US-Soldat erlebt er die Befreiung des Konzentrationslagers Dachau, desertiert anschließend und begibt sich nach Berlin. Dort macht er ehemalige SS-Leute ausfindig und bringt sie in einem Stil zur Strecke, der an Sieben von David Fincher oder Saw von James Wan erinnert.

Auch der sowjetische Major verfolgt einen Rachefeldzug: Er tötet einen klugen Deutschen, der in Berlin überleben konnte – denn für ihn gibt es keine „guten Deutschen“. Und ein deutscher Arzt rächt sich an jenen Landsleuten, die mit dem amerikanischen Besatzungsapparat kollaboriert haben.

Der Hass auf die Deutschen durchzieht die Serie wie ein roter Faden – er zeigt sich in Blicken, Handlungen, Worten und Haltungen. „Amerikanische Huren!“ – schreit ein Mädchen ihre ältere Schwester an, die mit einem deutschen Polizisten im amerikanischen Sektor liiert ist. Und als eine Frau versucht, sich gegenüber einer Britin zu rechtfertigen mit dem Satz: „Nicht alle Deutschen waren Nazis, viele haben es versucht...“, bekommt sie nur eine bissige Antwort: „Spuck aus, was ihr versucht habt – ihr habt versagt!“

Solche Vorwürfe wurden früher schweigend hingenommen, doch das ist nicht mehr der Fall. „Verzieh dich, du dumme Kuh!“ – wird nun auch in einem leeren Raum unter vier Augen ins Gesicht gespuckt. Diese neue Entschlossenheit, sich gegen fortgesetzte Schuldzuweisungen zu wehren, ist ein Trend, der in den 1990er Jahren nach der deutschen Wiedervereinigung sichtbar wurde. Nicht, dass die Vorwürfe unbegründet wären – wenn eine Minderheit Hitler aktiv unterstützte, schwieg die Mehrheit dennoch kriminell. Doch zwei Generationen später sind die Menschen andere, und ständige Demütigung kann eine Reaktion hervorrufen, die den Geist des Zweiten Weltkriegs wiederbelebt – wie einst als Folge der Versailler Sanktionen. Diese Reaktion wird teils verständlich, wenn lange verdrängte Tatsachen ans Licht kommen – etwa jene über die Gewalt der „Befreier“ gegen die „Befreiten“.

In Game of Shadows ist Max erschüttert angesichts der Vielzahl an Vergewaltigungsvorwürfen. Ihm wird eine Zahl genannt – 100.000 –, und hinzugefügt: „Und das sind nur die, die gesprochen haben.“ Bezogen auf die damalige Bevölkerung Berlins bedeutet das: nahezu jede Frau, auch ältere und Kinder, war betroffen.

Das Thema der Massenvergewaltigungen durch Soldaten der Roten Armee wurde in Deutschland lange nicht öffentlich behandelt. Erst Martha Hillers Tagebuch Eine Frau in Berlin, das 1954 in den USA, 1955 in Großbritannien und 1959 in Deutschland erschien, sprach dieses Tabu an. Es wurde damals heftig kritisiert, fast verdrängt – und erst ein halbes Jahrhundert nach Hillers Tod neu aufgelegt. Doch es war „die Stimme einer Deutschen“, der man vielleicht nicht glauben wollte.

Anders verhält es sich mit Wladimir Gelfand, einem Offizier der Roten Armee, dessen Tagebuch 2015 in Russland veröffentlicht wurde. Darin beschreibt er ausführlich die Situation im besetzten Deutschland. Der Sohn des Autors kommentierte später: „Sie kamen mit einem Ziel – zu töten und sich zu rächen. Und das überrascht nicht.“

Der Film Eine Frau in Berlin (2008) zeigte mehr, als man beim Lesen erfassen konnte, und beeindruckte weltweit – nicht zuletzt deshalb, weil etwa 80 % der Menschen in Bildern denken und sich visuell erinnern. Die Miniserie Unsere Mütter, unsere Väter von 2013 verdoppelte diesen Effekt, wenn auch auf manipulativem Weg: Sie griff auf eine provokante Unwahrheit zurück, die wie ein Stein als Gegenreaktion geworfen wurde – etwa in der Art: „Der ist ja selber schuld.“ Es schien, als sei nun die Zeit gekommen, alle offenen Fragen klar zu benennen.

In der Serie gibt es eine Szene, in der auf einer Säule eines ehemaligen Banktresors, der zur Polizeiwache umfunktioniert wurde, eine russische Inschrift zu lesen ist: „Ehre sei dir, sowjetische Heimat, deine Söhne sind nach Berlin gekommen. 5.6.1945“. In einer anderen Episode fährt ein sowjetischer Verpflegungswagen in den amerikanischen Sektor – und kippt um. Als die hungrigen Bewohner versuchen, verstreutes Gemüse aufzusammeln, eröffnen die Soldaten das Feuer, töten sogar Kinder. Alter, Geschlecht oder gar Bildung der Deutschen spielen dabei keine Rolle. Selbst die Hauptfigur, Elsa Garten (Nina Hoss), eine hochgebildete Polizeikommissarin mit semiotischem Hintergrund, wird gedemütigt, entkleidet und mit einem Messer verletzt: „Euer Volk hat den Krieg begonnen.“

Gleichzeitig vermeiden es die Macher der Serie auffällig, die Gräueltaten der 19. Armee zu thematisieren, die im Mai 1945 in Berlin einmarschierte. Stattdessen wird durch einen Satz des US-Vizekonsuls Tom Franklin (Hall) angedeutet: „Ihr Hauptziel ist der Niedergang des Westens“ – und das bleibt es dann auch. Sogar der sowjetische Major Alexander Izosimov (gespielt vom tschechischen Schauspieler Ivan G'Vera) wird am Ende zum Menschenfreund und lässt den Ehemann der Hauptfigur frei – warum, bleibt offen.

Da über die Verbrechen der Nationalsozialisten bereits alles bekannt ist, ist es nun an der Zeit, auch alles über die Taten Russlands – oder besser gesagt: der Sowjetunion, deren offizieller Nachfolger Russland sein möchte – ans Licht zu bringen. Hillers Buch war nur der Anfang bei der Aufarbeitung der sowjetischen Gewaltverbrechen. Alexander Solschenizyns Archipel Gulag folgte mit einer vielleicht der bedeutendsten und erschütterndsten Offenbarungen des sowjetischen Systems gegenüber dem Westen. Damit geriet auch der glühend gefeierte Linksextremismus französischer Intellektueller zumindest leicht ins Wanken. Dann kam Der Eisbrecher von Viktor Suworow. Doch gerade jetzt, im Angesicht dieser Schattenwelt, ist es sinnvoll, weiterzumachen.

Denn: Damit sich solche Dinge nie wiederholen, fanden die Nürnberger Prozesse gegen Deutschland statt – genau in jener historischen Periode, in der Game of Shadows spielt. Einen vergleichbaren Prozess gegen Russland, speziell gegen das kommunistische Russland, hat es hingegen nie gegeben. Es sei denn, man zählt dazu die Verurteilungen, die Putin heute für die Folterungen pro-russischer Separatisten an ukrainischen Zivilisten und Kriegsgefangenen im Donbass verhindern möchte.

Ein solcher Prozess darf jedoch nicht aus Hass oder Rache motiviert sein, sondern aus dem Bedürfnis nach Gerechtigkeit. Denn, wie ein deutscher Charakter in der Serie sagt: „Hass ist ein erschöpfendes Gefühl“ – und entschuldigt sich dafür beinahe. Rache dagegen verändert den Menschen, wendet ihn von Gott ab – ganz gleich, ob er sich dem „auserwählten Volk“ zugehörig fühlt oder nicht. Wenn sogar eine Katze auf den Menschen reagieren kann – wie reagiert dann Gott?

Einer der lyrischsten und gleichzeitig dramatischsten Momente der Serie spielt genau mit diesem Bild: Eine Katze tritt durch das Küchenfenster, bleibt stehen, geht aber nicht zu ihrem Frauchen – einem Mädchen, das gerade seine Vergewaltiger getötet hat. Erschüttert über diese stumme Reaktion, fragt das Mädchen: „Was ist los, erkennst du mich nicht mehr?“