Щоденник воєнного підземелля   

"Так, війна суне на Берлін. Те, що вчора було тільки далеким гулом, нині переросло в безперервний гуркіт. Люди вдихають рев зброї. Вухо глухне і чує тепер тільки постріли найбільшого калібру. Вже давно не розрізнити, куди стріляють. Ми живемо, затиснуті в кільце збройних дул, яке щогодини звужується", — так починається щоденник "Жінка в Берліні". Якщо забрати назву міста в першому реченні, то написане могло би стосуватися і багатьох українських міст у березні-квітні 2022-го. Нині мені здається, що твердження про звуження кільця — цілком і про мої відчуття в перші тижні у Києві. 

25 лютого, на другий день масштабного наступу Росії, я з рідними і своїм великим псом спускалася в "укриття" — найближчий підземний паркінг. Усередині було тьмяно. Сусіди з довколишніх будинків повмощувалися під стінами. Посередині стояло багато автівок. Десь далеко гупало, а відтак усе здригалося: на той час ми ще не розрізняли "їхніх" удари і "нашу" ППО.

Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття.

На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває.

А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою.

Шукаючи в тьмяному світлі знайомі обличчя, згадалася "Жінка в Берліні". 2018-го я упродовж пів року перекладала цю книжку й читала матеріали про неї. Тоді мені здавалося, що я справді вжилася в ті реалії. І от раптом опинилася в одному з її початкових записів. Там авторка описує спускання у бомбосховище, знайомить із його "мешканцями" і розповідає про базові правила безпеки і співжиття.

На відміну від німецької авторки, я не здатна була щось до пуття фіксувати. Усі спроби вести щоденник оберталися перерахунком банальностей. Тепер я розумію, чому їй вдавалося те, що не вдавалося в березні багатьом із нас: "її" війна почалася значно раніше. За той час авторка звикла до існування у стані постійної невідомости й загрози. І водночас зрозуміла: життя і далі триває.

А на другий тиждень повномасштабної війни Росії в Україні почали з’являтися перші новини, від яких "Жінка в Берліні" стала нам іще ближчою.

Не безіменна

Авторка книжки — 34-річна Марта Гіллерс. Свій щоденник вона писала буквально на коліні — від 20 квітня до 22 червня 1945 року. У кількох випадково знайдених шкільних зошитах і на принагідних клаптиках паперу. А вже влітку 1945-го жінка власноруч передрукувала весь текст на друкарській машинці: для себе і найближчих друзів. У першому машинописі Марта нічого не змінювала, тільки розшифрувала деякі скорочення.

Через кілька років її приятель, відомий журналіст Курт Марек, переконав Марту дати дозвіл на публікування. Тоді вона змінила головні імена, щоби захистити живих від зайвої уваги. Себе вона теж замаскувала. Адже насправді була не "блідою білявкою" у вицвілому старому пальті, а таки доволі яскравою брюнеткою. А ще забрала власне ім’я, на довгі десятиліття ставши "Анонімом", аж до 2003 року. Не так через страх шельмування, як через небажання зайвої уваги.

І саме по партійній лінії 1931 року Марта Гіллерс потрапила до Москви. Ось і пояснення її сяких-таких знань російської мови. Радянська фотоагенція "Союзфото" шукала німецьких співробітників, і юна Марта радо вирушила до столиці Радянського Союзу. Все це вона описала у своєму воєнному щоденнику, у якому одного разу натякнула, що сама не змогла би там жити. Там, де не можна вільно пересуватися, а дикі злидні змушують на позір вихованих людей до крадіжок навіть найпримітивніших речей.

До 1933 року Марта мандрувала європейською частиною СРСР. Відвідала Грузію, Вірменію, а також Польщу, Туреччину, Грецію та Італію. Згадок про Україну в ті найстрашніші роки в неї немає. А потім вона переїхала до Франції, де вступила до Сорбонни й вивчала світову історію і історію мистецтв. Відтак повернулась до Німеччини, де вже панував націонал-соціалізм.

Невимовне і несказане

Біографія "Жінка в Берліні" відома насамперед як щоденник, у якому доволі відверто розказано про сексуальне насильство радянських солдатів над німецькими жінками в Другу світову. Тривалий час зґвалтування залишалося одним із найменш задокументованих воєнних злочинів. Традиційно його вважали "легшим" за вбивство, особливо якщо зґвалтованій вдалося вижити. Водночас на жертв перекладали частку відповідальности, бо вони ледь не самі дозволили себе над собою поглумитися. Суспільний осуд, неприйняття і зневага до себе спонукали багатьох жінок замовчувати пережите. І переважна більшість із них страждала все подальше життя і забирала страшні історії з собою в могилу.

Звісно, нині на цю тему вже написано і сказано чимало. Ми нарешті починаємо усвідомлювати реальні масштаби гендерного насильства у війнах принаймні ХХ століття. А особливо — в контексті Другої світової. Бо ж із роками віднайдених щоденників, мемуарів і свідчень про неї ставало дедалі більше. Іноді про це доволі відверто писали й самі радянські офіцери — як-то Володимир Ґельфанд у воєнних щоденниках 1941—1946 років. Показово, що вперше вони вийшли друком аж 2002 року, і то не в Росії, а в Німеччині.

За різними даними, 1945-го в одному лише Берліні радянські війська зґвалтували від 90 до 130 тисяч жінок. Загалом же в радянській зоні окупації нарахували до 2 мільйонів жертв насильства. Із цієї причини у повоєнній Німеччині тимчасово скасували заборону на переривання вагітности.

"Жінка в Берліні" не схильна до надмірного красномовства, а тим паче фізіологізму в описах. Найбільші жахіття фіксує ледь не в телеграфному стилі: "Ані звуку. Лише коли тріщить білизна, яку він розриває, мимоволі скрегочу зубами. Мої останні цілі речі. Раптом його пальці на моєму роті; сморід коней і тютюну. Я різко розплющую очі. Руки чужинця вправно розкривають мені щелепи. Очі в очі. Після цього він ретельно назбирує слину і спльовує мені в рот. Заніміння. Не огида, а лише холод. Хребет замерз, у потилиці крижане запаморочення. Я відчуваю, як зісковзую і падаю, кудись дуже глибоко, провалююся крізь подушки і покривало. Вгрузаю в підлогу. Ось як це було".

Переповідати історії інших авторці вдалося повнішими реченнями:

«Ми залишили їй рештки вазеліну. Хіба можна на це щось сказати? Ми нічого й не казали. Але вона заговорила сама. Зрозуміти її було непросто, — в неї надто спухли губи. "Я в цей час молилася, — сказала вона, — весь час тільки молилася: дорогий Боже, дякую тобі, що я п’яна". Бо перед тим, як стати до неї в чергу, росіяни добряче накачали жінку тим, що знайшли на місці, і в процесі теж давали їй час від часу хильнути. За все це ми дякуємо фюреру».

Так, авторка навіть здатна на іронію. Хай і таку чорну. Але в цих обставинах саме така іронія — потужна зброя, яка чи не найкраще рятує від відчаю.

"Пєтух пойот"

Однією із найскандальніших ліній у щоденнику є історія вимушених стосунків з окупантами. Спершу — з Анатолем, старшим лейтенантом Червоної армії. Потім — з безіменним майором.

Анатоль — українець, селянин з походження. Одружений, мав дітей, носив зі собою родинну фотографію. І часом повторював фразу, яку жінка запам’ятала надовго: "Пєтух пойот". Саме його вона обрала за першого "вожака", який мав відлякувати інших принагідних візитерів. Страх перед груповими зґвалтуваннями й перший жахливий досвід змусили її обрати менше зло і знайти собі "захисника". Але її сподівання спрацювали лише почасти. Адже рятувати себе від найгіршого переважно доводилось самій.

Анатоль був грубуватий, любив випити. Але по-своєму він навіть дбав про "власну" берлінську даму й щоразу приносив якісь харчі. У цих стосунках навіть з’явилися ознаки рутини. Двоє спілкувалися між собою російською і часом навіть жартували. У миті непроханої відвертости Анатоль ділиться історіями зі свого життя і вельми неохоче прощався наприкінці. 

Майор із хворою ногою — інший типаж. Із тоншою душевною конструкцією і освіченіший. Цей приносив іще щедріші подарунки. Але при цьому вимагав не тільки фізичного кохання, а й "любови".

У червні радянські війська відступили з міста. Жінка таки зуміла вціліти і фізично, і психічно. Іноді в щоденнику вона розмірковує про те, що переживала. І про ціну, яку довелося платити за виживання. Утім на глибокі рефлексії і саморефлексії — ще не час. Для них буде все подальше життя. А поки що раділа, що вижила.

Коли ж наприкінці до Берліна повернувся її коханий, гаданого романтичного возз’єднання не сталося. Оповідачка з великим сподіванням дала йому прочитати свій щоденник. Але той спричинив у чоловіка переважно обурення. Може, тому що його наречена так і не вжилася в роль жертви. І відверто написала про свої "суперечливі" відчуття. Не тільки про страх чи бажання вижити. А й про вдячність — за їжу й відчуття захисту від найстрашнішого.

"Німецька жінка не могла так вчинити": подібно на вже опублікований щоденник згодом реагували й інші німці. Замість долати травми, багаторічним мовчанням жінки їх лише поглиблювали. А сексуальні злочини на війні ще багато років суспільство табуювало.

Індивідуальна vs колективна провина

Цей щоденник дуже вражає: і гостротою авторського погляду, і точністю дібраних слів. А ще неймовірною стресостійкістю і волею до життя жінки, яка його написала. Однак найбільший подив та водночас повагу в мене викликають дві її риси, насправді тісно взаємопов’язані: її самокритичність і емпатія.

Не схильна надміру прикрашати ситуацію або "відбілювати" себе, оповідачка намагалася тверезо дивитися на все довкола. Не нагнітати, але й не применшувати катастрофічности ситуації. Не жаліти себе, але й не піддаватися надмірному ризику чи надто картати себе. У короткі миті відносного спокою вона навіть думала про себе не лише як про беззахисну жінку на війні, а й як про представницю народу-агресора.

Переживши в юності період бурхливого ідеологічного становлення і розчарувавшись у комунізмі, вона і її оточення в нових обставинах воліли якось пристосуватися і просто жити. Доки це було можливо. Самокритичність і не завжди вигідна відвертість авторки допомагають вірити її свідченням: про незнання справжніх масштабів гітлерівських злочинів.

Читаючи цей щоденник нині, мимоволі проєктую ті давні події на нашу ситуацію із Росією і росіянами. Намагаюся уявити, чи можливе й там якесь "розкаяння". Але не вдається. Принаймні поки що.

Мабуть, річ якраз у тому, щоб змусити агресора усвідомити власну провину. Не лише розплатитися згодом за скоєні злочини в міжнародному трибуналі, а й визнати їх. Якщо вони не хотітимуть, то змусити їх це зробити. Але сподіватися на це можна лише в разі цілковитої поразки Росії, після якої усе їхнє суспільство чекатиме справжня денацифікація. Довга і болісна. Саме така, яка відбулась з гітлерівською Німеччиною.

Утім у Німеччині був і "свій" Карл Ясперс, який згодом написав про колективну провину й колективну моральну відповідальність. Що, на відміну від політичної чи кримінальної, поширюється на всю спільноту.

Повертаючись нині до щоденника Марти Гіллерс, розділяємо з авторкою жахливі масштаби тодішніх злочинів, усвідомлюємо, що ворог спільний. Також переймаємо її волю до життя. А ще готовність працювати й відбудовувати наше життя навіть на цілковитих руїнах.

Tagebuch eines Kriegskerkers   

Anders als der deutsche Autor konnte ich nichts aufnehmen. Alle Versuche, ein Tagebuch zu führen, wurden zu einer Liste von Banalitäten. Jetzt verstehe ich, warum sie das geschafft hat, was vielen von uns im März nicht gelang: „Ihr“ Krieg begann viel früher. Während dieser Zeit gewöhnte sich der Autor daran, in einem Zustand ständiger Dunkelheit und Bedrohung zu leben. Und gleichzeitig habe ich verstanden: Das Leben geht weiter.

Und in der zweiten Woche des umfassenden Krieges Russlands in der Ukraine tauchten die ersten Nachrichten auf, die uns „Frau in Berlin“ noch näher brachten.

Auf der Suche nach bekannten Gesichtern im Dämmerlicht fiel ihr „Eine Frau in Berlin“ ein. Im Jahr 2018 habe ich ein halbes Jahr damit verbracht, dieses Buch zu übersetzen und Materialien darüber zu lesen. Dann schien es mir, dass ich mich wirklich an diese Realitäten gewöhnt hatte. Und plötzlich fand ich mich in einer ihrer ersten Platten wieder. Dort beschreibt der Autor den Abstieg in den Luftschutzkeller, stellt seine „Bewohner“ vor und spricht über die Grundregeln der Sicherheit und des Zusammenlebens.

Anders als der deutsche Autor konnte ich nichts aufnehmen. Alle Versuche, ein Tagebuch zu führen, wurden zu einer Liste von Banalitäten. Jetzt verstehe ich, warum sie das geschafft hat, was vielen von uns im März nicht gelang: „Ihr“ Krieg begann viel früher. Während dieser Zeit gewöhnte sich der Autor daran, in einem Zustand ständiger Dunkelheit und Bedrohung zu leben. Und gleichzeitig habe ich verstanden: Das Leben geht weiter.

Und in der zweiten Woche des umfassenden Krieges Russlands in der Ukraine tauchten die ersten Nachrichten auf, die uns „Frau in Berlin“ noch näher brachten.

Nicht namenlos

Die Autorin des Buches ist die 34-jährige Marta Hillers. Sie schrieb ihr Tagebuch buchstäblich auf dem Knie – vom 20. April bis 22. Juni 1945.  In mehreren zufällig gefundenen Schulheften und auf zufällig gefundenen Zetteln. Und schon im Sommer 1945 druckte die Frau den gesamten Text eigenhändig auf einer Schreibmaschine nach: für sich und ihre engsten Freunde. Im ersten Typoskript hat Marta nichts geändert, nur einige Abkürzungen entziffert.

Einige Jahre später überzeugte ihr Freund, der berühmte Journalist Kurt Marek, Marta, ihr die Erlaubnis zur Veröffentlichung zu erteilen. Dann änderte sie die Hauptnamen, um die Lebenden vor unnötiger Aufmerksamkeit zu schützen. Sie hat sich auch verkleidet. Schließlich war sie in Wirklichkeit keine „blasse Blondine“ in einem ausgeblichenen alten Mantel, sondern eine eher helle Brünette. Und sie nahm auch ihren eigenen Namen an und blieb viele Jahrzehnte lang, bis 2003, „Anonym“. Nicht so sehr aus Angst, beschimpft zu werden, sondern aus mangelnder Bereitschaft zu zusätzlicher Aufmerksamkeit.

Und entlang der Parteilinie gelangte Marta Hillers 1931 nach Moskau. Hier ist die Erklärung ihrer mittelmäßigen Kenntnisse der russischen Sprache. Die sowjetische Fotoagentur „Sojusphoto“ war auf der Suche nach deutschen Mitarbeitern, und die junge Marta ging gerne in die Hauptstadt der Sowjetunion. Das alles beschrieb sie in ihrem Kriegstagebuch, in dem sie einmal andeutete, dass sie selbst dort nicht hätte leben können. Wo es nicht möglich ist, sich frei zu bewegen, und wilde arme Menschen scheinbar gebildete Menschen dazu zwingen, selbst die primitivsten Dinge zu stehlen.

Bis 1933 reiste Marta durch den europäischen Teil der UdSSR. Sie besuchte Georgien, Armenien sowie Polen, die Türkei, Griechenland und Italien. Sie erwähnt die Ukraine in diesen schrecklichsten Jahren mit keinem Wort. Und dann zog sie nach Frankreich, wo sie die Sorbonne besuchte und Weltgeschichte und Kunstgeschichte studierte. Deshalb kehrte sie nach Deutschland zurück, wo bereits der Nationalsozialismus herrschte.

Unaussprechlich und unausgesprochen

Die Biografie „Frau in Berlin“ ist vor allem als Tagebuch bekannt, in dem die sexuelle Gewalt sowjetischer Soldaten gegen deutsche Frauen während des Zweiten Weltkriegs ganz offen erzählt wird. Vergewaltigung blieb lange Zeit eines der am wenigsten dokumentierten Kriegsverbrechen. Traditionell galt es als „einfacher“ als Mord, insbesondere wenn das Opfer überlebte. Gleichzeitig wurde ein Teil der Verantwortung auf die Opfer abgewälzt, denn diese ließen sich geradezu verspotten. Öffentliche Verurteilung, Ablehnung und Selbsthass veranlassten viele Frauen, über ihre Erlebnisse Stillschweigen zu bewahren. Und die allermeisten von ihnen litten ihr Leben lang und nahmen die schrecklichen Geschichten mit ins Grab.

Natürlich wurde zu diesem Thema schon viel geschrieben und gesagt. Endlich beginnen wir, das wahre Ausmaß der geschlechtsspezifischen Gewalt in den Kriegen zumindest des 20. Jahrhunderts zu erkennen. Und vor allem im Kontext des Zweiten Weltkriegs. Denn im Laufe der Jahre wurden immer mehr Tagebücher, Memoiren und Zeugnisse über sie gefunden. Manchmal schrieben die sowjetischen Offiziere selbst ganz offen darüber – zum Beispiel Wolodymyr Gelfand in seinen Militärtagebüchern von 1941–1946. Bezeichnend ist, dass sie erstmals im Jahr 2002 veröffentlicht wurden, und zwar nicht in Russland, sondern in Deutschland.

Verschiedenen Quellen zufolge vergewaltigten sowjetische Truppen 1945 allein in Berlin 90.000 bis 130.000 Frauen. Insgesamt wurden in der sowjetischen Besatzungszone bis zu 2 Millionen Opfer von Gewalt gezählt. Aus diesem Grund wurde das Abtreibungsverbot im Nachkriegsdeutschland vorübergehend aufgehoben.

„Eine Frau in Berlin“ neigt nicht zu übermäßiger Beredsamkeit und erst recht nicht zu Physiologie in den Beschreibungen. Fast telegraphisch fängt er die größten Schrecken ein: „Kein Ton. Erst als die Unterwäsche, die er zerreißt, knackt, knirsche ich unwillkürlich mit den Zähnen. Meine letzten ganzen Sachen. Plötzlich sind seine Finger auf meinem Mund; der Gestank von Pferden und Tabak.“ Ich öffne scharf meine Augen. Die Hände eines Fremden öffnen geschickt meinen Kiefer. Augen an Augen. Dann sammelt er sorgfältig den Speichel und spuckt ihn in meinen Mund. Taubheitsgefühl. Kein Ekel, nur Kälte. Schaut mir kalt über den Rücken, ein eisiger Schwindel Mein Hinterkopf. Ich spüre, wie ich ausrutsche und falle, irgendwo ganz tief, durch die Kissen und die Bettdecke. Ich versinke im Boden. So war es.“

Dem Autor gelang es, die Geschichten anderer in ausführlicheren Sätzen zu erzählen:

„Wir haben ihr die Reste von Vaseline hinterlassen. Kann man dazu etwas sagen? Wir haben nichts gesagt. Aber sie sprach selbst. Es war nicht leicht, sie zu verstehen – ihre Lippen waren zu geschwollen. „Ich habe damals gebetet“, sagte sie, „die ganze Zeit habe ich nur gebetet: Lieber Gott, danke, dass ich betrunken bin.“ Denn bevor sie sich in die Schlange stellten, pumpten die Russen die Frau freundlicherweise mit dem, was sie vor Ort fanden, auf und ließen sie dabei auch ab und zu durchhängen. Für all das danken wir dem Führer.“

Ja, der Autor ist sogar zur Ironie fähig. Lass es so schwarz sein. Aber unter diesen Umständen ist gerade diese Ironie eine mächtige Waffe, die vielleicht der beste Weg ist, vor der Verzweiflung zu bewahren.

„Der Hahn singt“

Eine der skandalösesten Zeilen des Tagebuchs ist die Geschichte der erzwungenen Beziehungen zu den Besatzern. Zuerst mit Anatol, Oberleutnant der Roten Armee. Dann – mit dem namenlosen Major.

Anatol ist Ukrainer, gebürtiger Bauer. Verheiratet, hatte Kinder, hatte ein Familienfoto bei sich. Und manchmal wiederholte er den Satz, an den sich die Frau noch lange erinnerte: „Der Hahn krähte.“ Sie wählte ihn als ersten „Anführer“, der andere Gelegenheitsbesucher abschrecken sollte. Die Angst vor Gruppenvergewaltigungen und das erste schreckliche Erlebnis zwangen sie, das kleinere Übel zu wählen und sich einen „Beschützer“ zu suchen. Aber ihre Hoffnungen funktionierten nur teilweise. Schließlich musste sie sich vor allem vor dem Schlimmsten retten.

Anatol war unhöflich, trank gern. Aber auf seine Art kümmerte er sich sogar um seine „eigene“ Berlinerin und brachte jedes Mal etwas Essen mit. Es gab sogar Anzeichen von Routine in dieser Beziehung. Die beiden kommunizierten auf Russisch miteinander und scherzten manchmal sogar. In einem Moment unaufgeforderter Offenheit erzählt Anatol Geschichten aus seinem Leben und verabschiedete sich am Ende nur sehr widerwillig. 

Ein Major mit einem schmerzenden Bein ist ein anderer Typ. Mit einer feineren mentalen Struktur und gebildeter. Dieser brachte noch großzügigere Geschenke. Aber gleichzeitig forderte er nicht nur körperliche Liebe, sondern auch „Liebe“.

Im Juni zogen sich sowjetische Truppen aus der Stadt zurück. Die Frau konnte dennoch körperlich und geistig überleben. Manchmal denkt sie in ihrem Tagebuch darüber nach, was sie durchgemacht hat. Und über den Preis, der für das Überleben gezahlt werden musste. Es ist jedoch noch nicht die Zeit für tiefes Nachdenken und Selbstreflexion. Alles zukünftige Leben wird für sie sein. Und im Moment war sie froh, dass sie überlebt hatte.

Als ihre Geliebte am Ende nach Berlin zurückkehrte, kam es zu dem vermeintlichen romantischen Wiedersehen nicht. Die Erzählerin gab ihm voller Hoffnung die Möglichkeit, ihr Tagebuch zu lesen. Aber er löste bei ihrem Mann vor allem Empörung aus. Vielleicht weil sich seine Braut nie an die Rolle des Opfers gewöhnt hat. Und sie schrieb offen über ihre „widersprüchlichen“ Gefühle. Nicht nur um Angst oder Überlebenswillen. Und auch um Dankbarkeit – für Essen und das Gefühl, vor dem Schlimmsten geschützt zu sein.

„Eine deutsche Frau könnte so etwas nicht tun“: Andere Deutsche reagierten später ähnlich auf das bereits veröffentlichte Tagebuch. Anstatt die Traumata zu überwinden, vertieften die Frauen sie nur durch jahrelanges Schweigen. Und noch viele Jahre lang wurden Sexualverbrechen während des Krieges in der Gesellschaft tabuisiert.

Individuelle vs. Kollektivschuld

Dieses Tagebuch ist sehr beeindruckend: sowohl die Schärfe des Blicks des Autors als auch die Genauigkeit der gewählten Worte. Und die unglaubliche Stressresistenz und der Lebenswille der Frau, die es geschrieben hat. Am meisten überraschen und zugleich respektieren mich jedoch zwei ihrer Eigenschaften, die eigentlich eng miteinander verbunden sind: ihre Selbstkritik und ihr Einfühlungsvermögen.

Da die Erzählerin nicht geneigt war, die Situation übermäßig zu beschönigen oder sich „aufzuhellen“, versuchte sie, alles um sie herum nüchtern zu betrachten. Übertreiben Sie nicht, verharmlosen Sie aber nicht die Katastrophe der Situation. Haben Sie kein Selbstmitleid, aber gehen Sie auch nicht zu viel Risiko ein und machen Sie sich auch nicht zu sehr fertig. In kurzen Momenten relativer Ruhe betrachtete sie sich nicht nur als wehrlose Frau im Krieg, sondern auch als Vertreterin der Aggressor-Nation.

Nachdem sie in ihrer Jugend eine Zeit turbulenter ideologischer Bildung erlebt hatte und vom Kommunismus desillusioniert war, zogen sie und ihr Umfeld es vor, sich irgendwie anzupassen und einfach zu leben. Solange es möglich war. Die Selbstkritik und die nicht immer gewinnbringende Offenheit der Autorin helfen, ihrer Aussage Glauben zu schenken: über die Unkenntnis des wahren Ausmaßes von Hitlers Verbrechen.

Wenn ich jetzt dieses Tagebuch lese, projiziere ich diese alten Ereignisse unwillkürlich auf unsere Situation mit Russland und den Russen. Ich versuche mir vorzustellen, ob dort eine Art „Reue“ möglich ist. Aber es funktioniert nicht. Zumindest für jetzt.

Offenbar geht es gerade darum, dem Angreifer seine eigene Schuld bewusst zu machen. Nicht nur, um später vor einem internationalen Tribunal für die begangenen Verbrechen zu büßen, sondern auch, um sie anzuerkennen. Wenn sie nicht wollen, dann lassen Sie sie es tun. Darauf kann man aber nur im Falle einer vollständigen Niederlage Russlands hoffen, nach der die gesamte Gesellschaft auf eine echte Entnazifizierung wartet. Lang und schmerzhaft. Genau das, was mit Hitler-Deutschland passiert ist.

Deutschland hatte jedoch auch seinen eigenen Karl Jaspers, der später über Kollektivschuld und kollektive moralische Verantwortung schrieb. Was sich, anders als politisch oder kriminell, auf die gesamte Gemeinschaft erstreckt.

Wenn wir nun auf das Tagebuch von Marta Hillers zurückkommen, teilen wir mit der Autorin das schreckliche Ausmaß der Verbrechen dieser Zeit und erkennen, dass wir einen gemeinsamen Feind haben. Wir übernehmen auch ihren Lebenswillen. Und die Bereitschaft, auch auf kompletten Ruinen zu arbeiten und unser Leben wieder aufzubauen.