Gelfand, Wladimir. Tagebuch 1941-1946/Presse

Kozak UA "Як "діди" німкень паплюжили в 1945 році"

	Jan 9, 2021
	"Як "діди" німкень паплюжили в 1945 році"

	Радянські солдати в Берліні. Тут нема танців на кістках. Звичайна правда, а вона далеко не завжди солодка.


	Вiтаю друзi. Сьогоднi поговоримо про взяття Берлiну радянськими вiйсками, отже: Радянські солдати зґвалтували незліченну кількість жінок на шляху до Берлiна, але про це рідко говорили після війни - як у Східній, так і в Західній Німеччині. І у Росії сьогоднi про це мало хто говорить. Але проблема була, хоча б тому, що при частинах Вермахту були польовi бордели i немецьуi солдати могли задовольнити свои бажання. Вони теж були не ангелами, але в радянських солдат польових борделей не було. Тiльки це змушуе задуматься. Як джерело возьму щоденник радянського офiцера Володимира Гельфанда, работу iсторика Энтонi Бiвора "Берлiн. Падiння", щоденник вiйскового часу, який вiла нареченна немецького солдата i спогади, тодi 20-рiчнои нимкенi, Iнгеборг Буллерт. Це - iсторична правда, i вона не залежить вiд того подобаеться вона любителям русського мира, чи нi. Це - правда, а правда рiдко бувае солодкою. Далеко не всi солдати творили беззаконня. Я не маю навiть думку очернити свiтлу памьять солдат, що очiстили планету вiд нацiзму. Я лише хочу розповiсти правду.



	Багато російських ЗМІ регулярно відкидають розповіді про незаконне заволодiння тiлами нiмецьких жiнок як міф, створений на Заході, але одне з численних джерел, повiдало нам про те, що відбувалося, - це щоденник радянського офіцера лейтенанта Володимира Гельфанда, родом з України, с 1941 року і до кінця війни вів свiй щоденник з незвичайною щирістю, незважаючи на iснуючу заборону в радянській армії вести будь якi записи та щоденники.



	Одне з найбільш показових розповідей Гельфанда вiдноситься до 25 квітня, коли він був уже в Берліні. Там Гельфанд уперше в житті прокатався на велосипеді. Проїжджаючи вздовж берега річки Шпрее, він побачив групу жінок, які тягли кудись свои валізи і вузли. "Я запитав німкень, де вони живуть, ламаною німецькою i поцікавився, навіщо вони пішли зi свого будинку, і вони з жахом розповіли про те горе, яке заподіяли їм передовики фронту у першу ніч приходу сюди Червоної Армії", - кiнець цитати, - пише автор у щоденник. "Вони тикали сюди, - пояснила красива німкеня, задираючи спідницю, - всю ніч, і їх було так багато. Я була дівчиною, - зітхнула вона і заплакала. - Вони мені зіпсували молодість. Серед них були старі, прищаві, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти, так, так", - і залилася сльозами", - кiнець цитати.



	Коли Червона армія увійшла до "лігва фашистського звіра", як називала тоді радянська преса Берлін, плакати заохочували лють солдатів: "Солдат, ти на німецькій землі. Настав час помсти!". Політвідділ 19-ї Армії, що наступала на Берлін вздовж узбережжя Балтійського моря, оголосив, що справжній радянський солдат настільки сповнений ненависті, що думка про статевий контакт з німкенями буде йому огидна. Але й цього разу солдати довели, що їхні ідеологи помилялися. Історик Ентоні Бівер, проводячи дослідження для своєї книги "Берлін: падіння", що вийшла у світ у 2002 році, знайшов у російському державному архіві звіти про епідемію сексуального насильства на території Німеччини. Ці звіти у кінці 1944 початку 45 рокiв надсилали співробітники НКВС Лаврентію Берії. "Вони передавалися Сталіну, - кажiть Бівер. - Можна побачити за відмітками, читалися вони чи ні. Вони повідомляють про масові зґвалтування у Східній Пруссії і про те, як німецькі жінки намагалися вбивати себе та своїх дітей, щоб уникнути цієї долі". Інший щоденник вiйсковогого часу, який вела наречена німецького солдата, розповідає про те, як деякі жінки пристосовувалися до цієї страхітливої ситуації у спробах вижити. З 20 квітня 1945 року жінка, ім'я якої не називається, залишала на папері безжальні у своїй чесності спостереження, проникливі і місцями присмачені гумором повішеника - чорним гумором. Серед її сусідок - "молода людина у сірих штанях і окулярах у товстій оправі, при найближчем розглядi виявляється жінкою", коли родянськи солдати увійшли до їхнього підвалу і спробували витягти звідти жінок, ті почали благати автора щоденника використати її знання російської мови, щоб поскаржитися радянському командуванню.



	На перетворених на руїни вулицях їй вдається знайти офіцера радянського. Він знизує плечима. Незважаючи на сталінський декрет, що забороняє насильство по вiдношенню до цивільного населення, як він каже, "це все одно відбувається". Про те, офіцер спускається з нею до підвалу і вичитує солдатам. Але один із них нетямиться від гніву. "Про що ти говориш? Подивися, що німці зробили з нашими жінками!". Офіцер його заспокоює і виводить солдатів на вулицю. Але коли авторка щоденника виходить у коридор, щоб перевірити, пішли тi солдати чи ні, її хапають тi солдати і жорстоко ґвалтують, ледь не задушивши. Охоплені жахом сусіди або "жителі підземелля", як вона їх називає, ховаються у підвалі, замкнувши за собою двері. "Нарешті, відчинилися два залізні засуви. Усі втупилися в мене, - пише вона. - Мої панчохи спущені, мої руки тримають залишки пояса. Я починаю кричати: "Ви свині! Мене тут зґвалтували двічі поспіль, а ви залишаєте мене лежати тут як шматок бруду!" - кiнець цитати. Сьогоднi історики продовжують розслідувати факти злочiннив, скоєних військами союзниками, та радянськiми вiйсками в Нiмеччiни. Союзники теж не були святi. Протягом багатьох років тему насильства з боку військ союзників та радянських солдат - на території Німеччини офіційно замовчували. Мало хто про це повідомляв, і ще менше було бажаючих про все це слухати. Про такі речі у суспільстві взагалі говорити непросто. Крім того, у Східній Німеччині, яка виявилася під радянською окупацією, вважалося чи не богохульством критикувати радянських героїв, а у Західній Німеччині вина, яку відчували німці за злочини нацизму, затьмарювала тему страждань iї народу. Але у 2008 році у Німеччині за щоденником мешканки Берліна вийшов фільм "Безiменна: одна жінка з Берліна" з актрисою Ніною Хосс у головній ролі. Цей фільм став одкровенням для німців і спонукав багатьох жінок розповісти про те, що з ними сталося. Серед цих жінок - Інгеборг Буллерт.



	У 1945 році їй було 20. Вона мріяла стати актрисою і жила з матір'ю на досить фешенебельній вулиці у берлінському районі Шарлоттенбург. Коли почався радянський наступ на місто, вона сховалася у підвалі свого будинку. Якось раз у перерві між бомбардуваннями Інгеборг вилізла з підвалу і побігла навэрх за мотузкою, яку вона пристосувала як гніт для лампи. "Несподівано я побачила двох росіян, які направили на мене пістолети, - говорить вона. - Один з них змусив мене роздягнутися і незаконно заволодiв мною. Потім вони помінялися місцями, і цэ зробив інший. Я думала, що помру, що вони мене вб'ють", - кiнець цитати. Тоді Інгеборг не розказала про те, що з нею сталося. Вона мовчала про це кілька десятиліть, тому що говорити про це було би занадто болiстно. Крiм того, як вона казала, "Моя мати любила хвалитися всiм, що її дочку не зачепили", - згадує вона. Але спаплюженню пiддалися багато жінок у Берліні. Інгеборг згадує, що одразу після війни жінкам від 15 до 55 років було наказано здати аналіз на венеричні хвороби.



	"Для того, щоб отримати продуктові картки, потрібна була медична довідка, і я пам'ятаю, що у всіх лікарів, їх видавали, приймальні були завжди повні жінок", - кiнець цитати. Який був реальний масштаб зґвалтувань? Найчастіше називаються цифри у 100 тисяч жінок у Берліні і 2 мільйони по всій Німеччині. Ці цифри, гаряче оспорiванни були, екстраполювали з убогих медичних записів, збереженних до наших днів. На колишньому військовому заводі, де зараз зберігають державний архів, його співробітник Мартін Люхтерханд показує пачку синіх картонних папок. У них містяться дані про передчасне переривання вагітності з червня по жовтень 1945 року у Нойкелльні, одному з 24 районів Берліна. Те, що вони збереглися i збереглися недоторканники до нашiх днiв - маленьке диво.



	У Німеччині того часу переривання вагітності були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але Люхтерханд каже, що після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам було дозволено переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями у 1945 році. З червня 1945-го по 1946 рік тільки у цьому районі Берліна було схвалено 1000 прохань про аборт. Папки містять понад тисячу сторінок різного кольору і розміру. Одна з дівчат округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні на очах у батьків.



	Це iсторична правда. I ії треба знати. Тому що правда, як я уже казав, не завжди э солодкою.

ukrainisch


	„Wie die „Großväter“ 1945 die Deutschen beleidigten“

	Sowjetische Soldaten in Berlin. Es gibt keine Tänze auf den Knochen. Die übliche Wahrheit, aber sie ist nicht immer süß.


	Hallo Freunde. Heute werden wir über die Eroberung Berlins durch sowjetische Truppen sprechen, also: Sowjetische Soldaten vergewaltigten unzählige Frauen auf dem Weg nach Berlin, doch darüber wurde nach dem Krieg in Ost- und Westdeutschland kaum noch gesprochen. Und in Russland reden heute nur noch wenige darüber. Aber das Problem bestand zumindest darin, dass die Wehrmachtseinheiten Feldbordelle hatten und deutsche Soldaten ihre Wünsche erfüllen konnten. Sie waren auch keine Engel, aber die sowjetischen Soldaten hatten keine Bordelle. Nur das regt zum Nachdenken an. Als Quelle nehme ich das Tagebuch des sowjetischen Offiziers Wladimir Gelfand, das Werk des Historikers Anthony Beaver "Berlin. Der Fall", das Kriegstagebuch, das von der Braut eines deutschen Soldaten geführt wurde und Erinnerungen, damals 20- jährige Deutsche Ingeborg Bullert. Dies ist eine historische Wahrheit, und es hängt nicht davon ab, ob es den Fans der russischen Welt gefällt oder nicht. Das ist wahr, und die Wahrheit ist selten süß. Nicht alle Soldaten haben Gesetzlosigkeit begangen. Ich denke nicht einmal daran, die helle Erinnerung an die Soldaten zu trüben, die den Planeten vom Nazismus säuberten. Ich möchte nur die Wahrheit sagen.



	Viele russische Medien lehnen Berichte über die illegale Beschlagnahme deutscher Frauenkörper regelmäßig als im Westen geschaffenen Mythos ab, аber eine der vielen Quellen, die uns erzählten, was passierte, war das Tagebuch eines sowjetischen Offiziers, Leutnant Volodymyr Gelfand, ein gebürtiger Ukrainer, der sein Tagebuch von 1941 bis zum Ende des Krieges mit außergewöhnlicher Aufrichtigkeit führte, welche Aufzeichnungen und Tagebücher.



	Eine der aufschlussreichsten Geschichten von Gelfand stammt aus dem 25. April, als er bereits in Berlin war. Dort fuhr Gelfand zum ersten Mal in seinem Leben Fahrrad. Als er am Spreeufer entlang fuhr, sah er eine Gruppe von Frauen, die ihre Koffer und Knoten schleppten. „Ich fragte die Deutschen, wo sie wohnten, in gebrochenem Deutsch und fragten, warum sie ihr Haus verlassen hätten, und sie erzählten entsetzt von der Trauer, die ihnen die Frontführer in der ersten Nacht nach der Ankunft der Roten Armee zugefügt hatten“, Ende des Zitats lautet Autor im Tagebuch. „Die haben hier gestochert“, erklärte die schöne Deutsche und riss sich den Rock vom Leib, „die ganze Nacht, und es waren so viele. Ich war ein Mädchen“, seufzte sie und weinte. „Sie haben meine Jugend ruiniert Es waren mindestens zwanzig von ihnen, ja, ja ", - und brachen in Tränen aus" - das Ende des Zitats.



	Als die Rote Armee in die "Höhle der faschistischen Bestie", wie die sowjetische Presse Berlin damals nannte, eindrang, machten Plakate die Soldaten wütend: "Soldat, Sie sind auf deutschem Boden. Es ist Zeit für Rache!" Die Politische Abteilung der 19. Armee, die entlang der Ostseeküste auf Berlin vorrückte, erklärte, der echte sowjetische Soldat sei so hasserfüllt, dass ihm der Gedanke an Sex mit den Deutschen widerlich sei. Aber auch dieses Mal bewiesen die Soldaten, dass ihre Ideologen falsch lagen. Der Historiker Anthony Beaver, der für sein 2002 erschienenes Buch "Berlin: The Fall" recherchierte, fand im russischen Staatsarchiv Berichte über eine Epidemie sexueller Gewalt in Deutschland. Ende 1944 und Anfang 1945 wurden diese Berichte von NKWD-Offizieren nach Lawrentij Beria geschickt. "Sie wurden Stalin übergeben", sagte Biber. "Man sieht an den Markierungen, ob sie gelesen wurden oder nicht. Sie berichten von Massenvergewaltigungen in Ostpreußen und wie deutsche Frauen versuchten, sich und ihre Kinder umzubringen, um diesem Schicksal zu entgehen." Ein weiteres Kriegstagebuch, das von der Verlobten eines deutschen Soldaten geführt wird, erzählt, wie sich einige Frauen an diese schreckliche Situation angepasst haben, um zu überleben. Ab dem 20. April 1945 ließ die Frau, deren Name nicht genannt wird, rücksichtslos in ihren Ehrlichkeitsbeobachtungen, einsichtig und manchmal gewürzt mit dem Humor des Henkers - schwarzem Humor. Unter ihren Nachbarn entpuppt sich "ein junger Mann in grauer Hose und dickrandiger Brille, bei genauerem Hinsehen als Frau", als sowjetische Soldaten ihren Keller betraten und versuchten, die Frauen herauszuziehen und die Autorin des Tagebuchs anflehen, ihr Russisch zu benutzen Befehl zu beschweren.



	Es gelingt ihr, in den zerstörten Straßen einen sowjetischen Offizier zu finden. Er zuckt mit den Schultern. Trotz Stalins Dekret, das Gewalt gegen Zivilisten verbietet, sagt er, "es passiert immer noch". Darüber geht der Offizier mit ihr in den Keller und liest den Soldaten vor. Aber einer von ihnen wird wahnsinnig vor Wut. "Wovon redest du? Schau, was die Deutschen mit unseren Frauen gemacht haben!" Der Offizier beruhigt ihn und führt die Soldaten nach draußen. Doch als die Autorin des Tagebuchs auf den Korridor geht, um zu überprüfen, ob diese Soldaten gegangen sind oder nicht, wird sie von diesen Soldaten gepackt und brutal vergewaltigt, fast erwürgt. Entsetzte Nachbarn oder "Kerkerbewohner", wie sie sie nennt, verstecken sich im Keller und schließen die Tür hinter sich ab. "Schließlich öffneten sich zwei eiserne Riegel. Alle starrten mich an", schreibt sie. "Meine Strümpfe sind unten, meine Hände halten die Reste meines Gürtels. Ich fange an zu schreien: 'Ihr Schweine! Ich wurde hier zweimal hintereinander vergewaltigt, und du lässt mich hier liegen wie ein Stück Dreck!" - Zitatende. Heute untersuchen Historiker weiterhin Verbrechen, die von alliierten Truppen und sowjetischen Truppen in Deutschland begangen wurden. Auch die Verbündeten waren nicht heilig. Viele Jahre lang wurde das Thema Gewalt durch alliierte Truppen und sowjetische Soldaten in Deutschland offiziell verstummt. Nur wenige Leute haben darüber berichtet, und noch weniger waren bereit, sich alles anzuhören. Es ist nicht leicht, in der Gesellschaft über solche Dinge zu sprechen. Außerdem galt es in Ostdeutschland, das unter sowjetischer Besatzung stand, als blasphemisch, sowjetische Helden zu kritisieren, und in Westdeutschland überschattete die Schuld der Deutschen für die Verbrechen des Nationalsozialismus das Leiden der Bevölkerung. Aber 2008 erschien in Deutschland der Film "Nameless: A Woman from Berlin" mit der Schauspielerin Nina Hoss nach dem Tagebuch einer Berlinerin. Dieser Film war eine Offenbarung für die Deutschen und veranlasste viele Frauen zu erzählen, was mit ihnen passiert ist. Unter diesen Frauen ist Ingeborg Bullert.



	1945 war sie 20. Sie träumte davon, Schauspielerin zu werden, und lebte mit ihrer Mutter in einer eher angesagten Straße im Berliner Bezirk Charlottenburg. Als der sowjetische Angriff auf die Stadt begann, versteckte sie sich im Keller ihres Hauses. Einmal, in der Pause zwischen den Bombenangriffen, kletterte Ingeborg aus dem Keller und rannte nach oben, um ein Seil zu holen, das sie als Docht für eine Lampe adaptierte. „Plötzlich sah ich zwei Russen, die mit Waffen auf mich zielten“, sagte sie. „Das Ende des Zitats. Dann erzählte Ingeborg nicht, was mit ihr passiert war. Sie schwieg jahrzehntelang darüber, weil es zu schmerzhaft wäre, darüber zu sprechen. Außerdem, wie sie sagte: "Meine Mutter prahlte gerne vor allen damit, dass ihre Tochter nicht verletzt wurde", erinnert sie sich. Aber viele Frauen in Berlin wurden beleidigt. Ingeborg erinnert sich, dass unmittelbar nach dem Krieg Frauen im Alter zwischen 15 und 55 Jahren auf Geschlechtskrankheiten getestet werden mussten.



	"Um Essensmarken zu bekommen, brauchte ich ein ärztliches Attest, und ich erinnere mich, dass alle Ärzte, die sie ausgegeben haben, die Empfangsräume immer voller Frauen waren", - das Ende des Zitats. Was war das wahre Ausmaß der Vergewaltigungen? Am häufigsten sind die Zahlen von 100.000 Frauen in Berlin und 2 Millionen deutschlandweit. Diese heiß umkämpften Zahlen wurden aus den bis heute erhaltenen kargen Krankenakten extrapoliert. In der ehemaligen Militäranlage, in der sich heute das Staatsarchiv befindet, zeigt sein Mitarbeiter Martin Luchterhand eine Packung blauer Kartonmappen. Sie enthalten Daten zum vorzeitigen Schwangerschaftsabbruch von Juni bis Oktober 1945 in Neukellne, einem der 24 Berliner Bezirke. Dass sie überlebt haben und bis heute unversehrt überlebt haben, ist ein kleines Wunder.



	In Deutschland waren Abtreibungen damals nach § 218 StGB verboten. Aber Luchterhand sagt, es gab eine kurze Zeit nach dem Krieg, in der Frauen ihre Schwangerschaft abbrechen durften. Eine besondere Situation war mit den Massenvergewaltigungen 1945 verbunden. Allein in diesem Teil Berlins wurden von Juni 1945 bis 1946 1.000 Abtreibungsanträge bewilligt. Ordner enthalten mehr als tausend Seiten in verschiedenen Farben und Größen. Eines der Mädchen schreibt in runder Kinderschrift, dass sie zu Hause, im Wohnzimmer vor ihren Eltern, vergewaltigt wurde.



	Dies ist eine historische Wahrheit. Ich muss wissen. Denn die Wahrheit ist, wie gesagt, nicht immer süß.