![]() |
|
||
02.03.2025 Єгор Врадій | ||
Мрія бути письменником |
||
![]() |
||
Цього дня – 1 березня 1923 р. народився Володимир Гельфанд
01
березня 1923 р. народився Володимир Гельфанд (1923–1983) –
український єврей, безпосередній учасник Другої світової війни,
педагог, поет. Його щоденники, мабуть, найоб’ємніший погляд
звичайної людини на життя, людей та явища періоду 1941–1945 рр.
Фактично до початку 2000-х рр. щоденники В. Гельфанда залишалися
родинною реліквією. Завдяки зусиллям Віталія Гельфанда, сина автора,
записи в учнівських зошитах і блокнотах перетворилися у книги, видані німецькою, шведською і російською.
Фонди
Музею містять величезну кількість рукописів, особистих речей та
документів Володимира Гельфанда. Сьогодні ж, хотілося б зупинитися на
одному аспекті цієї непересічної «звичайної» людини –
пристрасті до літератури і письменства.
Детальніше у статті на сайті Музею: https://jmhum.org/uk/ |
||
|
||
Володимир Гельфанд, подібно до багатьох однолітків, чиє дитинство та юність припали на 1920–1930-ті рр., був захоплений світом слова. До цифрової епохи залишалося ще майже сім десятиліть. Перспективи мандрівок за межі Радянського Союзу були такими ж примарними, як і польоти до інших планет Галактики. Тож книга залишалася єдиним способом відкривати світ та, почасти, давала невеличку надію на власне самовираження. Можна лише припускати, що ще мотивувало хлопця з берегів Дніпра[1] складати перші юнацькі вірші. Так чи інакше, у цьому віці поетичні спроби є невід’ємною частиною життя багатьох людей так само, як перші закоханості, мрії про героїчне майбутнє та життєві досягнення. Будучи школярем, Володимир відвідував різноманітні літературні заходи, які відбувалися у великому за розмірами і кількістю мешканців, проте провінційному за своїм характером передвоєнному Дніпропетровську. Іноді зважувався на власні виступи та по-юнацькому гостро сприймав як позитивні відгуки, так і критичні репліки відносно власних творів. Про все це ми дізнаємося з його щоденникових записів, а сам щоденник (десятки шкільних зошитів, блокнотів та окремих аркушів) виявився для юнака, а згодом й дорослого чоловіка і своєрідним конфідентом, і одночасно magnum opus, який він писав усе своє життя. На сторінках щоденників відбивалися усі людські переживання, досягнення та поразки. Усе як у кожного з нас. Утім, тлом людської історії були лихоліття – початок німецько-радянської війни, залишення рідного міста та евакуація у невідомість, мобілізація до Червоної армії і страшні випробовування війною аж до її завершення. Але, навіть за таких, часто нелюдських обставин, мрії про літературну творчість і славу не полишали молоду людину. Після закінчення війни та відкладеної демобілізації у 1947 р. Володимир Гельфанд вступив на філологічне відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Кінець 1940-х рр. є надзвичайно цікавим періодом, адже в цей час на студентські лави повертається, чи, радше сказати, вперше сідає покоління випускників 1941-го року, багато з яких, як і Володимир – опалені війною та досвідом виживання, емоціями перемоги та втратами близьких і бойових товаришів. У 1946 р. університет закінчує Олесь Гончар, який одночасно із захистом дипломної роботи, вривається в українську літературу з першою частиною своєї фронтової трилогії «Прапороносці». Наприкінці березня 1948 р. В. Гельфанд, описуючи засідання університетського літературного науково-дослідного гуртка, подає в щоденнику опис реакції викладачки на новину про присудження О. Гончару Сталінської премії (ІІ ступеня) за згаданих «Прапороносців»: «А Гончар – наш студент, теж 50 тисяч отримав. Він радий, що вирвався звідси. Але він так любить університет…»[2]. Володимир достатньо критично оцінював реакцію викладачки[3], вважав, що вона намагається грітися у променях слави талановитого випускника. Але, цілком можливо, його зачепив матеріалістичний підхід до оцінки літературної творчості іншого тогорічного лауреата – Іллі Еренбурга, який отримав премію за роман «Буря»: «Еренбург отримав 100 тисяч…»[4]. Для Володимира Гельфанда Ілля Еренбург – це не просто улюблений автор. Це певне літературне божество, з яким пощастило жити в один час, та одночасно – недосяжний ідеал. Зі сторінок щоденника ми бачимо, як часто Володимир оцінює твори інших сучасних йому літераторів крізь призму порівняння із творчістю І. Еренбурга. Літературні читання та обговорення були частиною тодішнього студентського буття. До речі, у цей самий час студентом факультету, але курсом старше, є інший обдарований юнак з не менш драматичною долею воєнного періоду – Павло Загребельний. Молодший на рік за В. Гельфанда, він, тим не менше, раніше вступив до університету. Можна припускати, що вони були знайомі та мали неодноразові контакти. На користь цього припущення зокрема говорять адресні нотатки у записнику В. Гельфанда, датовані початком 1948 р.: «Днепроп. Карла Маркса, 121, кв. 78. Загребельный Павел Архипович»[5]. Не менш цікавою є газетна вирізка, вклеєна на першій сторінці цього ж записника – цитата Миколи Гоголя: «Людина, яка пише, так само не повинна полишати перо, як живописець пензлі. Нехай що-небудь пише, неодмінно щодня. Потрібно, щоб рука привчилася абсолютно підкорятися думці»[6]. Що це, якщо не мотиваційний девіз для молодої людини, яка так прагне літературного визнання? У 1949 р. В. Гельфанд одружується на Берті Койфман – дівчині, яку знав ще з довоєнних років і підтримував зв’язок протягом усієї війни, та переводиться на філологічний факультет Молотовського державного університету[7]. Уже тут він, студент відділення російської філології, дивиться на творчість І. Еренбурга не лише, як читач, але й обирає його твори як об’єкт для своїх студентських літературознавчих досліджень. Аналізу згаданого роману «Буря» присвячена дипломна робота. Працюючи над нею В. Гельфанд отримує дозвіл на відрядження до Московського державного університету з метою збору матеріалів і роботи в бібліотеках. Проте, забігаючи наперед, можна сказати, що це не було єдиною метою поїздки. Десь глибоко в душі Володимир плекав надію на зустріч із своїм літературним кумиром. Ба більше, з’явився чудовий привід – 60-річний ювілей письменника. Готуючись до нього В. Гельфанд безуспішно намагався запропонувати свої статті, присвячені спадщині Еренбурга, звертаючись до редакцій як центральних радянських газет, так і регіональних (зокрема й дніпропетровських). Проте під час відрядження він зважується на відчайдушний крок – завітати до московської квартири І. Еренбурга. На разі ми не змогли встановити, яким саме чином амбітному студенту вдалося знайти адресу живого класика радянського періоду. Утім, факт залишається фактом – 6 лютого 1951 р. коротка зустріч відбулася. На жаль, у подальшому доля не була такою прихильною до В. Гельфанда, як у цей день на початку лютого. Йому так і не вдалося цілком реалізувати свій потяг до літератури. Значною мірою через життєві обставини. У 1955 р. він повернувся до Дніпропетровська, де прожив наступні 28 років. Працював викладачем російської мови та літератури, а згодом історії та суспільствознавства. Неодноразово він і його сім’я ставали об’єктами відвертих антисемітських образ та навіть переслідувань. У 1960–1970-х рр. В. Гельфанд публікував нариси російською та українською у місцевій пресі. Проте йому так і не вдалося створити щось велике і цілісне, про що він мріяв з дитячих років. Лише через тридцять років після смерті, завдяки зусиллям сина В. Гельфанда – Віталія – з’явилося перше видання військових щоденників його батька. Дотепер вони продовжують залишатися одним з найвідвертіших свідчень «звичайної» людини про страхіття війни. У день народження Володимира Гельфанда ми хотіли б запропонувати нашим читачам фрагмент щоденникового запису про зустріч з І. Еренбургом, яка так багато важила для 28-річної молодої людини, переповненої мріями та планами на майбутнє. Цей фрагмент публікується вперше[8]. |
||
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
|
||
6/ІІ – 1951 р. Я йшов машинально, майже не тямлячи, куди йду, не відчуваючи ніг, а лише важкість усього тіла. Від станції Маяковська, куди доїхав на метро. Дорогою зайшов у крамницю придбати речі: батарейки, ліхтарики, фотопапір та ін. Так повільно й поступово я прямував до цілі. Намагався не думати про майбутнє. Але раз по раз згадував і малював собі обставини. Чим ближче до заповітного будинку, тим більше я починав хвилюватися. Внизу розташувалась якась майстерня, здається, палітурня. Зайшов туди і в мене заплівся язик. – Скажіть, де тут житлуправління? – Що? – на мене подивилися здивовані очі робітника. – Що? – ще раз перепитав він. – Даруйте, будуправління? – А-а, ну це інша справа. Зайдіть із двору. Був вихідний день. Не працювали. Випадково потрапив до якоїсь житлової кімнатки. Там мені вказали – 2-й під’їзд, 7-й поверх. Ніде не зміг знайти ліфт. Як він, біднесенький, піднімається на ту свою дзвіницю?.. Квартиру я зараз забув. Щось ніби 48 або 68. Підійшов до дверей, роздивився. Розташування на поверсі було таким: двоє дверей ліворуч, одні – праворуч. Це двері Еренбурга. На них скринька, розмірами, як на пошті, велика і містка. На підлозі – доріжка. На дверях немає таблички. Натиснув дзвінок. Почувся густий гавкіт собак. Відчинила жінка, років 40, росіянка, огрядна, у фартушку. – Мені потрібен Ілля Григорович. – Ви з ним домовлялися? – Ні, але мені необхідно з ним побачитися. – Він зайнятий, навряд чи зможе прийняти. У моєму голосі бринів відчай, коли благав допустити мене до Еренбурга. Від хвилювання я почав заїкатися і тут же спіймав себе на думці: «Це я так говорю з хатньою робітницею. Як же я буду розмовляти з Еренбургом?». Жінка нетерпляче переступала з ноги на ногу. – Я покличу секретаря. – Ні, мені потрібно бачити самого Іллю Еренбурга. Але вона мене не слухала. Пішла, залишивши двері прочиненими. Мені здалося, що коли робітниця відчинила двері, звідти почувся гавкіт вівчарки. Потім її хтось забрав. Але коли я увійшов, три болонки, кудлаті й схожі одна на одну, проте різних кольорів, кинулися мені під ноги. До них гукнули і вони подобрішали. Обережно і дуже зверхньо обнюхали мене, а потім з поважним виглядом розійшлись. Тим часом я вже розмовляв із секретарем. Поняття «секретар», у поєднанні з іншим поняттям «письменник», у моїй уяві асоціювалося з огрядним, сивочолим чоловіком (найнаочніше з картини «Вольтер диктує своєму секретареві»), навченим віком і життям. Проте яким же було моє здивування, коли до мене вийшла 23–25-річна дівчина з єврейським худеньким обличчям і ніби трохи сором’язлива. Під час розмови з’ясувалося, що вона дуже розумна й кмітлива. Але її вік і ніжний погляд заспокоїли мене. Я поступово приходив до тями після недоброзичливої відповіді хатньої робітниці: «Він зайнятий». Детально розповів про мету мого візиту і попередив, що завтра вже від’їжджаю, і що обов’язково перед тим хочу побачити Іллю Григоровича. Розуміючи важливість для неї Еренбурга, я говорив з неприхованим благоговінням – внутрішнім і трохи показним. – Давайте, я передам рукопис, – запропонувала вона. – Ні, я хочу передати йому особисто. – Ну, добре. Вона посміхнулася і пішла до нього в кабінет. Двері зачинилися, і я автоматично зняв калоші, хоча ще не отримав дозволу зайти в кімнату. За її відсутності я оглядав передню з коридору. У ньому, біля самих дверей, стояв телефон на тумбочці. По інший бік – маленький вішак, суцільно завішаний пальтами – немає де й прилаштувати своє. Більше нічого не пам’ятаю. Звичайна оселя, скромна й без претензії. За хвилину вона повернулася. – Роздягайтесь і зачекайте трохи. Я роздягнувся. Свою авоську з покупками поклав біля телефону. Не встиг пригладити волосся та привести себе до такого-сякого ладу – назустріч мені, мов у казці, – сам Еренбург. Зовсім не такий, яким я його уявляв за портретами. Значно вищий, масивніший і старший. Обличчя без зморшок, широке високе чоло, голова уся, до останньої волосини, сива! Очі втомлені, неуважні, але розумні і промовисті. Зріст вищий середнього. У світло-коричневому домашньому костюмі під халат. Вільного фасону, без краватки… Але в порівнянні з останніми фотокартками, він, попри все, у житті повільніший, майже підстаркуватий. – Добрий день! – сказав я просто, простягаючи йому руку і смиренно потиснув його м’яку, велику долоню. – Пройдімо в кабінет, – запросив він. Там стояв якийсь чоловік років 35, в окулярах, сухорлявий, середнього зросту. Він нервово смикав руками – я йому явно завадив. – Пройдіть до тієї кімнати, подивіться картини, – сказав йому Еренбург. Той мовчки вийшов. – Сідайте, – запропонував господар. Я сів у м’яке крісло навпроти його робочого столу. Він – на канапу. Уважно та в очікуванні подивився на мене, ніби промовляючи: «Ну, розповідайте». Я не змусив себе довго чекати. Сказав, хто я і навіщо прийшов… – Я студент Молотовського університету – літератор. Вирішив присвятити свою діяльність вивченню Вашої творчості. До Вашого 60-річчя підготував роботу про «Падіння Парижа». Хотів подати її Вам, але дещо запізнився до ювілею. Дозвольте передати її Вам зараз. Він прийняв, подякував, подивився надпис, погортав, потім взяв її в обидві руки, повільно поніс коридором в іншу кімнату. Я залишився один. Роздивився. Кабінет невеликий, розміром чотири на три. Біля вікна, повернутий кутом, напівкруглий, дугоподібний письмовий стіл під склом. На столі папери, олівці, ручки. Сліди роботи. На стінах картини невеликих розмірів – мисливські образи. Поличка, з якої стирчать люльки різних форм – штук 7–9. Біля столу – м’яке крісло, де, напевно, сидить він сам. З боків стоять такі самі крісла. У протилежному куті – канапа, з такою ж оббивкою. Всюди розкидані книги і картини. Біля самих дверей стосик з новинками. Не встиг роздивитися і запам’ятати, які саме книги. Одна особливо кинулась в очі – «Буря» В. Лациса[9]. Мене цікавило раніше – чи він читає твори близької йому тематики, зокрема Лациса. Тепер переконався – так, читає. Отже, порівнює, відчуває цінність. Це надзвичайно важливе для мене спостереження. Але ось Еренбург повернувся і знову сів навпроти мене на канапу. – А що Ви зараз читаєте? – Я працюю над «Бурею». Думаю за нею дипломуватися. – Лізо (здається, так її звати), – звернувся він до секретарки. – У нас є «Буря»? Я не чув відповіді. Він знову вийшов. Повернувся із «Бурею». – Якщо можна, підпишіть, – попросив я, отримуючи подарунок. – Я вже підписав. Подякував йому. – Не можу Вас більше затримувати. Дозвольте мені йти? – Прошу. Він провів мене до вішака. Поки я вдягався, він вийшов в іншу кімнату. Двері залишились відчиненими. У кімнаті стояли якісь високі, худі, із довгими носами жінки, з ними була секретарка і той самий чоловік, якого я зустрів у кабінеті. Вони усі задерли голови і розглядали картини. Картин було багато. Уся велика кімната була завішана ними, немов у Третьяковці. Роздивитися обстановку я не встиг. Вдягаючись, я весь час дивився на них з неприхованою цікавістю, а вони, як мені здалося, не звертали на мене жодної уваги. Лише маленькі пухнасті болонки, які так непривітно мене зустріли спочатку, тепер зіскочили і прихильно обнюхували мої ноги. Я підперезувався, не відводячи погляду від усіх у кімнаті. Вийшов Ілля Григорович і пішов до себе в кабінет. Я знову їв його очима. Він це бачив. Без посмішки, але уважно подивився на мене. Він сказав: «До побачення» і, ніби бог, м’яко пройшов до себе в кабінет. Мене проводжала секретарка. […] Не пам’ятаю як я зійшов сходами, як опинився надворі. У моїх руках була дорога книга, а в уяві стояв образ дорогої, великої людини, яку мені вдалося побачити вдома у дні її 60-річчя. Втомлений погляд, м’які, але натруджені очі, збита, масивна фігура і трохи неповоротка хода. Щоденник Володимира Гельфанда (29 січня – 19 лютого 1951 р). – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», М-10270, арк. 2 – 6.
|
||
![]() |
||
![]() |
||
[1] Володимир Гельфанд народився у селищі Новоархангельськ Кіровоградської області. Проте більший період свого життя провів саме у Придніпров’ї – Дніпропетровську (нині Дніпро) та Дніпродзержинську (нині Кам’янське). [2] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. – Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» (далі – МПЄНГУ), М-10275, арк. 17. [3] Цією викладачкою найймовірніше була Інна Абрамівна Лівшиць, кандидатка філологічних наук, у 1939-1963 рр. викладачка, доцент Дніпропетровського державного університету. Цікаво, що її дисертація, написана у 1943-1945 рр., стосувалася публіцистичного виміру творчості І. Еренбурга («Мова і стиль публіцистичних статей Іллі Еренбурга епохи війни»). І. Лівшиць у 1945-1946 рр. безпосередньо спілкувалася з І. Еренбургом. Детальніше про це та про саму І. Лівшиць можна прочитати у: Лівшиць Інна Абрамівна // Відродження пам’яті: спогади свідків і жертв Голокосту. Випуск 8. Дніпро : Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» ; Інститут «Ткума», 2021. С. 93-127. Також доступна електронна версія. [4] Щоденник Володимира Гельфанда (6 листопада 1947 – 28 квітня 1948 рр.). Запис від 02.04.1948 р. –МПЄНГУ, М-10275, арк. 17. [5] Записна книжка Володимира Гельфанда (1948 р.). – МПЄНГУ, М-10302, арк. 26зв. [6] 4. Там само, арк. 1зв. Вказана цитата М. Гоголя є фрагментом спогадів про письменника Федора Чижова (1811-1877), професора Санкт-Петербурзького університету. Переклад цитати з російської – Єгора Врадія. [7] Нині Пермський державний національний дослідницький університет. [8] Оригінальний текст щоденника – російською мовою. Переклад – Єгора Врадія. [9] Роман «Буря», написаний Вілісом Лацисом у 1945-1948 рр. Віліс Лацис (1904-1966) – радянський політичний діяч, письменник. Міністр внутрішніх справ Латвії (1940). У 1940 та 1944 рр. сприяв радянській окупації Латвії, голова Ради Народних комісарів (міністрів) Латвійської РСР у 1940-1959 рр. |
||
|
© Музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні" |
© Музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні"
© Єгор Врадій
02.März 2025 Egor Vradiy | ||
Traum vom Schriftsteller sein |
||
![]() |
||
An diesem Tag - 1. März 1923 - wurde Wladimir Gelfand geboren Am 1. März 1923 wurde Wolodymyr Gelfand (1923-1983) geboren - ein ukrainischer Jude, ein direkter Teilnehmer des Zweiten Weltkriegs, ein Lehrer und ein Dichter. Seine Tagebücher sind vielleicht die umfassendste Sicht eines einfachen Menschen auf das Leben, die Menschen und die Phänomene der Jahre 1941-1945. Bis Anfang der 2000er Jahre blieben die Tagebücher Gelfands ein Familienerbstück. Dank der Bemühungen von Vitaly Gelfand, dem Sohn des Autors, wurden die Einträge in seinen Schülerheften und Notizbüchern in Bücher umgewandelt, die auf Deutsch, Schwedisch und Russisch veröffentlicht wurden. Die Sammlungen des Museums enthalten eine große Anzahl von Manuskripten, persönlichen Gegenständen und Dokumenten von Vladimir Gelfand. Heute möchte ich mich auf einen Aspekt dieses außergewöhnlichen „gewöhnlichen“ Mannes konzentrieren - seine Leidenschaft für Literatur und Schreiben. Lesen Sie mehr in dem Artikel auf der Website des Museums: https://jmhum.org/uk/ |
||
|
||
Wladimir Gelfand,
war wie viele seiner Altersgenossen, die ihre Kindheit und Jugend in
den 1920er und 1930er Jahren verbrachten, fasziniert von der Welt der
Wörter. Das digitale Zeitalter war noch fast sieben Jahrzehnte
entfernt. Die Aussichten, außerhalb der Sowjetunion zu reisen, waren so
illusorisch wie Flüge zu anderen Planeten in der Galaxis. So blieb das
Buch die einzige Möglichkeit, die Welt zu entdecken, und gab zum Teil
auch eine kleine Hoffnung auf Selbstdarstellung. Wir können nur
vermuten, was den Jungen vom Ufer des Dnipro sonst noch motivierte[1] ihre
ersten jugendlichen Gedichte verfassen. Auf die eine oder andere Weise
gehören poetische Versuche in diesem Alter zum Leben vieler Menschen
wie die erste Liebe, Träume von einer heroischen Zukunft und
Lebenserfolge. 1946 schloss Oles Honchar sein Studium ab und veröffentlichte gleichzeitig mit der Verteidigung seiner Diplomarbeit den ersten Teil seiner Fronttrilogie, Die Bannerträger, in der ukrainischen Literatur. Ende März 1948 beschrieb V. Gelfand in seinem Tagebuch eine Sitzung der literarischen Forschungsgruppe der Universität und berichtete über die Reaktion der Dozenten auf die Nachricht, dass O. Honchar für Die Bannerträger den Stalinpreis (zweite Klasse) erhalten hatte: „Und Honchar, unser Student, hat auch 50 Tausend erhalten. Er ist froh, von hier wegzukommen. Aber er liebt die Universität so sehr»[2].
Literarische Lesungen und Diskussionen gehörten damals zum Studentenleben. Übrigens war zur gleichen Zeit ein anderer begabter junger Mann mit einem ebenso dramatischen Schicksal während der Kriegszeit, Pavlo Zahrebelnyi, Student der Fakultät, allerdings ein Jahr älter. Er war ein Jahr jünger als V. Gelfand, kam aber trotzdem früher an die Universität. Es ist davon auszugehen, dass sie sich kannten und wiederholt Kontakt hatten. Diese Annahme wird insbesondere durch die Adressnotizen in V. Gelfands Notizbuch gestützt, die auf Anfang 1948 datiert sind: „Dnipropetrovs'k, ul. Karl Marx St. 121, Wohnung 78. Zahrebelnyi Pavlo Arkhipovych“[5]. Nicht
weniger interessant ist der Zeitungsausschnitt, der auf der ersten
Seite desselben Notizbuchs eingeklebt ist, ein Zitat von Nikolai Gogol:
„Ein Mensch, der schreibt, sollte die Feder nicht aufgeben, so wie ein
Maler den Pinsel nicht aufgeben sollte. Er soll etwas schreiben, und
zwar jeden Tag. Es ist notwendig, dass die Hand lernt, dem Gedanken
absolut zu gehorchen.“[6]. Was ist das, wenn nicht ein motivierendes Motto für einen jungen Mann, der so sehr nach literarischer Anerkennung strebt? Geburtstag des Schriftstellers. In Vorbereitung darauf versuchte Gelfand erfolglos, seine Artikel über Ehrenburgs Erbe anzubieten, indem er sich an die Redakteure sowohl der zentral-sowjetischen als auch der regionalen Zeitungen (einschließlich derer in Dnipro) wandte. Während seiner Geschäftsreise beschloss er jedoch, einen verzweifelten Schritt zu tun - er wollte Ehrenburgs Moskauer Wohnung besuchen. Wie der ehrgeizige Student die Adresse des lebenden Klassikers der Sowjetzeit ausfindig machen konnte, lässt sich bis heute nicht genau feststellen. Fest steht jedoch, dass es am 6. Februar 1951 zu einem kurzen Treffen kam. Leider war das Schicksal in der Zukunft nicht so günstig für V. Gelfand wie an diesem Tag Anfang Februar. Es gelang ihm nie, seinen Wunsch nach Literatur zu verwirklichen. Dies war vor allem auf die Lebensumstände zurückzuführen. Im Jahr 1955 kehrte er nach Dnipro zurück, wo er die nächsten 28 Jahre lebte. Er arbeitete als Lehrer für russische Sprache und Literatur, später auch für Geschichte und Sozialkunde. Er und seine Familie waren wiederholt offenen antisemitischen Beleidigungen und sogar Verfolgung ausgesetzt. In den 1960er und 1970er Jahren veröffentlichte Gelfand Essays in russischer und ukrainischer Sprache in der lokalen Presse. Es gelang ihm jedoch nie, etwas Großes und Zusammenhängendes zu schaffen, wovon er seit seiner Kindheit geträumt hatte. Erst dreißig Jahre nach seinem Tod erschien dank der Bemühungen von Vladimir Gelfands Sohn Vitaliy die erste Ausgabe der Kriegstagebücher seines Vaters. Bis heute sind sie eines der offensten Zeugnisse eines „normalen“ Menschen über die Schrecken des Krieges. Zum Geburtstag von Volodymyr Gelfand möchten wir unseren Lesern ein Fragment eines Tagebucheintrags über ein Treffen mit I. Ehrenburg anbieten, das einem 28-jährigen jungen Mann voller Träume und Zukunftspläne so viel bedeutete. Dieses Fragment wird zum ersten Mal veröffentlicht[8]. |
||
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
|
||
6. Februar - 1951. Ich ging automatisch, fast ohne zu wissen, wohin ich ging, ohne meine Beine zu spüren, nur die Schwere meines ganzen Körpers. Ich ging von der Station Majakowska, wo ich die Metro genommen hatte. Unterwegs hielt ich in einem Geschäft an, um einige Dinge zu kaufen: Batterien, Taschenlampen, Fotopapier usw. Langsam und schrittweise kam ich meinem Ziel näher. Ich versuchte, nicht an die Zukunft zu denken. Aber immer wieder erinnerte ich mich und stellte mir die Umstände vor. Je näher ich dem geliebten Haus kam, desto mehr begann ich mir Sorgen zu machen. Im Erdgeschoss gab es eine Art Werkstatt, ich glaube, es war eine Buchbinderei. Ich ging hinein und meine Zunge schnalzte mit der Zunge. - Sagen Sie mir, wo ist hier das Wohnungsamt? - Die überraschten Augen des Arbeiters sahen mich an. „Was?“, fragte er erneut. - „Wie bitte, das Wohnungsamt? - Ach so, das ist eine andere Sache. Ich komme vom Hof. Es war ein freier Tag. Wir haben nicht gearbeitet. Zufällig bin ich in einem Wohnzimmer gelandet. Sie sagten mir, ich solle zum zweiten Eingang im siebten Stock gehen. Ich konnte nirgendwo einen Aufzug finden. Wie kommt er, der arme Kerl, nur auf seinen Glockenturm? Die Wohnungsnummer habe ich jetzt vergessen. Irgendwas mit 48 oder 68. Ich ging zur Tür und schaute mich um. Die Anordnung auf dem Boden war wie folgt: Zwei Türen auf der linken Seite, eine auf der rechten. Es war die Tür von Ehrenburg. Darauf befand sich ein Kasten von der Größe eines Postkastens, groß und geräumig. Auf dem Boden befand sich ein Weg. Es gibt kein Schild an der Tür. Die Klingel läutet. Ich hörte lautes Hundegebell. Eine Frau, etwa 40 Jahre alt, Russin, beleibt, mit einer Schürze, öffnet die Tür. - Ich bin auf der Suche nach Ilja Grigorjewitsch. - Haben Sie einen Termin mit ihm vereinbart? - Nein, aber ich muss ihn sehen. - Er hat viel zu tun, er wird mich wohl kaum empfangen können. Meine Stimme klang verzweifelt, als ich darum bettelte, Ehrenburg sehen zu dürfen. Ich begann vor Aufregung zu stottern und fing mich sofort wieder: „So rede ich mit einer Haushälterin. Wie soll ich denn mit Ehrenburg reden?“ Die Frau wippte ungeduldig von einem Fuß auf den anderen. - „Ich werde die Sekretärin anrufen. - Nein, ich muss Ilja Ehrenburg selbst sprechen. Aber sie hörte nicht auf mich. Sie ging und ließ die Tür einen Spalt offen. Ich dachte, als der Arbeiter die Tür öffnete, hörte ich einen Schäferhund bellen. Dann hat sie jemand weggebracht. Aber als ich eintrat, warfen sich mir drei Bolonkas zu Füßen, zottelig und einander ähnlich, aber von unterschiedlicher Farbe. Ich rief ihnen zu, und sie wurden hellwach. Sie beschnupperten mich vorsichtig und sehr arrogant, um dann mit einem respektvollen Blick zu verschwinden. In der Zwischenzeit hatte ich bereits mit dem Sekretär gesprochen. Der Begriff „Sekretär“ in Verbindung mit einem anderen Begriff, nämlich „Schriftsteller“, wurde in meiner Vorstellung mit einem dicken, grauhaarigen Mann assoziiert (am deutlichsten in dem Gemälde Voltaire diktiert seinem Sekretär), der dem Alter und dem Leben gegenüber weise ist. Stellen Sie sich jedoch meine Überraschung vor, als ein 23- bis 25-jähriges Mädchen mit einem jüdischen, schmalen Gesicht und etwas schüchtern auf mich zukam. Als wir uns unterhielten, stellte sich heraus, dass sie sehr klug und intelligent war. Aber ihr Alter und ihr sanfter Blick beruhigten mich. Nach der unfreundlichen Antwort der Haushälterin kam ich allmählich zur Vernunft: „Er ist beschäftigt.“ Ich erzählte ihr ausführlich von dem Zweck meines Besuchs und warnte sie, dass ich morgen abreisen würde und vorher unbedingt Ilja Grigorjewitsch sehen wollte. Da ich wusste, wie wichtig Ehrenburg für sie war, sprach ich mit unverhohlener Ehrfurcht, sowohl innerlich als auch ein wenig ostentativ. - „Lassen Sie mich Ihnen das Manuskript geben“, schlug sie vor. - „Nein, ich möchte es ihm persönlich geben. - Nun gut, dann eben nicht. Sie lächelte und ging in sein Büro. Die Tür schloss sich, und ich zog automatisch meine Überschuhe aus, obwohl ich noch keine Erlaubnis erhalten hatte, den Raum zu betreten. In ihrer Abwesenheit schaute ich mich vom Flur aus im vorderen Zimmer um. Auf dem Nachttisch direkt neben der Tür stand ein Telefon. Auf der anderen Seite befand sich eine kleine Garderobe, die mit Mänteln vollgestopft war - meine konnte ich nirgends unterbringen. An etwas anderes kann ich mich nicht erinnern. Es war ein ganz normales Haus, bescheiden und ohne Anmaßung. Eine Minute später kam sie zurück. - Zieh dich aus und warte eine Weile. Ich ziehe meine Sachen aus. Meine Einkaufstasche stelle ich neben das Telefon. Kaum hatte ich mir die Haare geglättet und mich einigermaßen geordnet, kam Ehrenburg selbst auf mich zu, wie in einem Märchen. Ganz und gar nicht so, wie ich ihn mir auf seinen Porträts vorgestellt hatte. Viel größer, massiver und älter. Sein Gesicht ist faltenlos, die Stirn breit und hoch, der Kopf ganz grau, bis auf das letzte Haar! Die Augen sind müde, unaufmerksam, aber intelligent und wortgewandt. Seine Körpergröße ist überdurchschnittlich. Er trägt einen hellbraunen Hausanzug unter einem Morgenmantel. Locker sitzend, ohne Krawatte... Aber im Vergleich zu den letzten Fotos scheint er langsamer im Leben zu stehen, fast älter. - Guten Tag“, sage ich schlicht, reiche ihm die Hand und schüttle demütig seine weiche, große Handfläche. - „Gehen wir ins Büro“, lud er mich ein. Dort stand ein Mann von etwa 35 Jahren, Brillenträger, trocken und von mittlerer Größe. Er fuchtelte nervös mit seinen Händen herum - ich hatte ihn offensichtlich gestört. - Gehen Sie in diesen Raum und sehen Sie sich die Bilder an“, sagte Ehrenburg zu ihm. Er ging schweigend hinaus. - „Setzen Sie sich“, bot der Besitzer an. Ich setzte mich auf einen gepolsterten Stuhl gegenüber seinem Schreibtisch. Er setzte sich auf die Couch. Er schaute mich aufmerksam und erwartungsvoll an, als würde er sprechen: „Nun, erzähl schon.“ Ich ließ ihn nicht lange warten. Ich erzählte ihm, wer ich bin und warum ich gekommen war... - Ich bin Student an der Molotow-Universität, ein Schriftsteller. Ich habe beschlossen, meine Arbeit dem Studium Ihres Werkes zu widmen. Zu Ihrem 60. Geburtstag habe ich ein Werk über den Fall von Paris vorbereitet. Ich wollte es Ihnen vorlegen, aber ich war etwas spät dran für den Jahrestag. Ich möchte es Ihnen jetzt schenken. Er nahm es an sich, bedankte sich, sah sich die Inschrift an, blätterte darin, nahm es in beide Hände und trug es langsam den Korridor entlang in ein anderes Zimmer. Ich war allein. Ich sah mich um. Das Büro ist klein, vier mal drei. In der Nähe des schräg gestellten Fensters befindet sich ein halbrunder, gewölbter Schreibtisch unter Glas. Auf dem Tisch liegen Papiere, Bleistifte, Kugelschreiber. Spuren von Arbeit. An den Wänden befinden sich kleine Gemälde mit Jagdmotiven. Es gibt ein Regal, aus dem Rohre in verschiedenen Formen herausragen - 7-9 Stück. Neben dem Tisch steht ein Sessel, in dem er wahrscheinlich sitzt. An den Seiten befinden sich ähnliche Stühle. In der gegenüberliegenden Ecke steht eine Couch mit demselben Bezug. Überall liegen Bücher und Bilder verstreut. Direkt neben der Tür liegt ein Stapel neuer Bücher. Ich hatte keine Zeit, sie mir anzusehen und mir zu merken, welche Bücher es sind. Eines stach mir besonders ins Auge - Der Sturm von V. Latsis[9]. Ich habe mich immer gefragt, ob er Werke der Literatur liest, die ihm am Herzen liegen, vor allem Latsis. Jetzt bin ich überzeugt, dass er das tut. Er vergleicht also, er spürt den Wert. Das ist für mich eine sehr wichtige Beobachtung. Aber Ehrenburg kam zurück und setzte sich wieder auf die Couch mir gegenüber. - Was lesen Sie gerade? - Ich arbeite an „Der Sturm“. Ich überlege, ob ich mein Studium darauf aufbauend machen soll. - „Lisa (ich glaube, so heißt sie)“, sagte er zur Sekretärin, „haben wir den Sturm? Ich hörte keine Antwort. Er ging wieder hinaus. „Er kam mit dem Sturm zurück. - „Könnten Sie ihn unterschreiben?“, fragte ich, als ich das Geschenk entgegennahm. - Ich hatte es bereits unterschrieben. Ich bedankte mich bei ihm. - Ich kann dich nicht länger aufhalten. Kann ich jetzt gehen? - Ja, bitte. Er brachte mich zum Kleiderständer. Während ich mich anzog, ging er in ein anderes Zimmer. Die Tür wurde offen gelassen. In dem Raum waren einige große, dünne Frauen mit langen Nasen, eine Sekretärin und derselbe Mann, den ich im Büro getroffen hatte. Sie alle hatten den Kopf erhoben und betrachteten die Gemälde. Es waren viele Bilder. Der ganze große Raum war mit ihnen behängt, wie in der Tretjakow-Galerie. Ich hatte keine Zeit, mich umzusehen. Während ich mich ankleidete, schaute ich sie immer wieder mit unverhohlener Neugierde an, aber sie schienen mich nicht zu beachten. Nur die kleinen flauschigen Seidenäffchen, die mich anfangs so unfreundlich begrüßt hatten, sprangen jetzt herunter und beschnupperten liebevoll meine Beine. Ich richtete mich auf und beobachtete alle Anwesenden im Raum. Ilja Grigorjewitsch kam heraus und ging in sein Büro. Ich aß wieder mit seinen Augen. Er sah es. Ohne zu lächeln, aber er sah mich aufmerksam an. Er sagte: „Auf Wiedersehen“ und ging sanft, wie ein Gott, in sein Büro. Seine Sekretärin verabschiedete mich. [...] Ich weiß nicht mehr, wie ich die Treppe hinunterging, wie ich draußen landete. Ich hatte ein teures Buch in der Hand, und vor meinem geistigen Auge war das Bild eines lieben, großen Mannes, den ich an den Tagen seines 60. Geburtstages zu Hause gesehen hatte. Ein müder Blick, weiche, aber müde Augen, eine zerschundene, massige Gestalt und ein leicht unbeholfener Gang. Tagebuch von Volodymyr Gelfand (29. Januar - 19. Februar 1951) - Museum des jüdischen Gedenkens und des Holocausts in der Ukraine, M-10270, S. 2 - 6.
|
||
![]() |
||
![]() |
||
[1] Volodymyr Gelfand wurde im Dorf Novoarkhangelsk, Region Kirovohrad, geboren. Den größten Teil seines Lebens verbrachte er jedoch in Prydniprovia - Dnipropetrovs'k (heute Dnipro) und Dniprodzerzhynsk (heute Kamianske). [2] Tagebuch von Volodymyr Gelfand (6. November 1947 - 28. April 1948). Eintrag vom 02.04.1948 - Museum „Erinnerung an das jüdische Volk und den Holocaust in der Ukraine“ (im Folgenden - MJHU), M-10275, S. 17. [3] Bei dieser Lehrerin handelte es sich höchstwahrscheinlich um die promovierte Philologin Inna Abramivna Livshyts, die zwischen 1939 und 1963 als Dozentin und außerordentliche Professorin an der Staatlichen Universität Dnipro tätig war. Interessanterweise befasste sie sich in ihrer 1943-1945 verfassten Dissertation mit der journalistischen Dimension von Ilja Ehrenburgs Werk („Sprache und Stil von Ilja Ehrenburgs journalistischen Artikeln aus der Kriegszeit“). In den Jahren 1945-1946 kommunizierte I. Livshyts direkt mit I. Ehrenburg. Weitere Informationen hierzu und zu I. Livshyts finden Sie in: Livshyts Inna Abramivna // Revival of Memory: Memoirs of Witnesses and Victims of the Holocaust. Ausgabe 8. Dnipro: Museum „Erinnerung an das jüdische Volk und den Holocaust in der Ukraine“ ; Tkuma Institut, 2021. С. 93-127. Eine elektronische Version ist ebenfalls verfügbar. [4] Tagebuch von Wolodymyr Gelfand (6. November 1947 - 28. April 1948). Eintrag vom 02.04.1948, MENGU, M-10275, fol. 17. [5] Notizbuch von Volodymyr Gelfand (1948) - MPENHU, M-10302, S. 26 Seiten. [6] 4. Ebd. Das obige Zitat von N. Gogol ist ein Fragment aus den Memoiren des Schriftstellers Fyodor Chizhov (1811-1877), Professor an der Universität St. Petersburg. Übersetzung des Zitats aus dem Russischen von Yehor Vradii. [7] Heute ist sie die Staatliche Nationale Forschungsuniversität Perm. [8] Der Originaltext des Tagebuchs ist auf Russisch. Übersetzung von Yehor Vradij. [9] Der Roman Der Sturm, geschrieben von Vilis Lacis in den Jahren 1945-1948. Vilis Lacis (1904-1966) war ein sowjetischer Politiker und Schriftsteller. Innenminister von Lettland (1940). In den Jahren 1940 und 1944 wirkte er an der sowjetischen Besetzung Lettlands mit und war von 1940 bis 1959 Vorsitzender des Rates der Volkskommissare (Minister) der Lettischen SSR. |
||
|
© Museum “Jewish Memory and Holocaust in Ukraine" |